Особа гетьмана Павла Михновича Бута, який увійшов в історію також під прізвищем Павлюк, вирізняється як стрімкістю у досягненні поставленої мети, так і примхливістю долі. Про це свідчить хоча б те, що серед усіх сподвижників попереднього гетьмана Сулими — одного з керівників козацько-повстанського руху, страчених у Варшаві, саме Буту пощастило лишитися в живих. Може, тоді, повернувшись в Україну, він і вирішив продовжити справу свого загиблого побратима.
Павло Бут був добре відомий серед козацтва, яке поважало його як «мужа хоч і простого, але сміливого». Історія не зберегла відомостей ні про час його народження, ні про початок життєвого шляху. Відомо лише, що походив він із Чигирина. Тут і пройшов школу від козака до отамана. Не раз ходив у походи на турецькі чорноморські фортеці.
Не відомо, з яких причин, але десь на межі 20—30-х рр. XVII ст. Бут у складі козацького загону перебував у війську кримського хана, котрий, відстоюючи незалежність, вів боротьбу з вождем Буджацької орди мурзою Кантеміром. Полчища Кантеміра не раз спустошували Правобережжя й південні воєводства, але найбільше від нього страждало Поділля.
Тоді ж Бут, очевидно, і потрапив у полон, звідки через певний час йому вдалося втекти.
У серпні 1630 р. Павло Бут, який «втік з-під Ізмаїла», вже бере участь у козацькій раді на Масловому ставі (ця рада мала вирішити питання про надіслану коронним гетьманом Конецпольським декларацію, яка вимагала покінчити з козацьким повстанням й видати гетьмана Федоровича). Тоді він виступив проти реєстрової старшини, що схилялася до видачі Федоровича, розповів про турецько-татарські сили на Дунаї, які добре розвідав за час полону, і закликав не розпорошувати, а об’єднувати сили.
Після цього Павлюк повертається у Чигиринський полк, де служить сотником. Мабуть, польська шляхта вирішила наблизити до себе шанованого усім козацтвом воїна, бо добре розуміла, що таким чином можна чимало досягти у боротьбі з «козацьким свавіллям».
Та, очевидно, це було передчасне сподівання. Побувши трохи в Чигирині, Павлюк зібрав однодумців і подався з ними на Запорожжя.
Повернувся Павлюк додому
У Січ Низовую
Та й задумав Павлюк знову
Бить шляхту гнилую.
Він скликає невдоволених шляхетським пануванням, формує загони, готуючись до боротьби. Водночас як ніхто інший розуміє, що виходити на бій проти шляхти можна лише добре озброєним, з надійною амуніцією, їх відсутність неабияк турбувала Павлюка. Та у цей час знову виникли незлагоди між Кантеміром та кримським ханом Інаєт-Гіреєм, який вимагав перевести Буджацьку орду в Крим. І, як завжди у таких випадках, полишивши всякі суперечки, кримський хан звернувся до козаків по допомогу: його представник невдовзі з’явився на Запорожжі. Павлюк розумів, що зараз це дуже невчасно, але й бачив, що зупинти козаків не вдасться, до того ж це була добра нагода озброїтись. Так воно і сталося. В результаті походу на Крим козаки здобули чимало зброї, захопили коней. Навесні 1637 р. вони повернулися на Запорожжя.
Активні дії Павлюка неабияк стурбували шляхетську адміністрацію в Україні. У цей час, після смерті Жолкевського, польський уряд поставив старшим над реєстровими козаками Адама Киселя, українського шляхтича, котрий вірою й правдою служив владі і все своє життя намагався помирити з нею козацтво.
1635 р. реєстровим гетьманом був наставлений Василь Томиленко. Людина похилого віку, він прагнув перш за все спокою, ніж активних дій, і волів не втручатися в те, що діялося у війську і Україні. До того ж Томиленко мало вірив у щирість польського уряду. Ця зневіра ще більше посилилася, коли він і реєстрові старшини на березневому 1637 р. сеймі через своїх послів звинуватили уряд у порушенні їхніх прав і привілеїв. У своєму листі-відповіді король Владислав IV писав, що ці вимоги не обгрунтовані і що це ще один прояв свавільства козаків.
Все це ускладнювало становище Киселя. До того ж король, тільки-но повернулися в Україну посли, доручає Киселю та польському гетьману магнату Миколі Потоцькому негайно провести ревізію реєстру, виключивши з нього особливо непокірних. У відповідь на обурення козаків Потоцький загрожує їм розправою.
Кисіль, як сеймовий комісар у козацьких справах, намагається із свого боку вплинути на реєстровиків. На його думку, їх можна було б упокорити, застосувавши три основних принципи: «Старшину підкупити подарунками; достойних і тих, які мають свої будинки і на них оглядаються, — ласкою… А нестримних бунтівників, голитьбу… утримувати страхом шаблюки, смерті».
Не відомо, чи встиг застосувати саме ці свої принципи Кисіль, бо трапилась подія, котра змусила його вдатися до більш рішучих дій. Адже не сидів без діла і Павлюк. На початку травня 1637 р. він із загоном у двісті чоловік непомітно пробирається до Черкас, зв’язується з реєстровим козацтвом і нападає на місто. Захоплює гармати і увозить їх на Запорожжя. Томиленко посилає на Січ двох козаків, добре знаних Павлюкові, з порадою підкоритися і повернути гармати. На те була дана відповідь, що гармати мають бути саме тут, на Запорожжі.
Бут-Павлюк писав 16 червня Томиленку з Микулиного Рогу, де знаходилася тоді Запорозька Січ, що «козаків ображало безчестя, яке нанесли козацькій гарматі, і він зі своїми побратимами по милості Божій, не вчинивши нікому ніяких прикростей, перенесли гармати до достойного їх місця, у Запорожжя, де предки їх прославилися своїми подвигами… Притому, — писав він далі, — перебування гармати на волостях вимагає її утримання, яке падає на бідних людей, і без того вже обтяжених постоєм кварцяного війська, на противагу куруківської комісії, тому що жовнірам не слід займати квартири далі Білої Церкви».
М. Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький» наводить далі текст листа Бута-Павлюка: «Зізнайтесь, коли гармата наша стояла на волостях, то і виписи були часті, з шляхетських маєтків виганяли чи підкоряли панській юрисдикції наших товаришів і вдов козацьких, а трохи який-небудь козацький товариш провиниться, пани, уряди зводять напраслину на ціле військо перед коронним гетьманом, а коронний гетьман перед його величністю… Мертвого назад з могили не носять, краще б, щоб усі реєстровики прибули до них на Запорожжя з рештою гармат… Але, боронь вас Боже, коли ви захочете бути нашими ворогами і разом з жовнірами піднімете руки на дружин і дітей наших і наше майно: ваші жінки, діти і майно дістануться нам раніш, ніж наші вам. Але ми цього зовсім не хочемо: у вас і у нас одна рідна земля, і краще нам жити разом у братерстві».
Цей лист Павлюка і його універсали, що закликали народ йти у козацтво, сколихнули українську громадськість, багато хто втікав на Запорожжя.
А Павлюк знову і знову повторював: «Всякий, хто побажає бути козаком, не може бути примушений до підданства панам».
У цей час, десь у середині червня 1637 р., на Запорожжі відбувається козацька рада, на якій Павла Бута (Павлюка) обрано гетьманом Війська Запорозького. Обрали й нових полковників, якими стали Карпо Скидан, Селим Биховець, Григорій Лихий, Дмитро Гуня, Філоненко, Сачка. Серед знову обраних були такі козацькі ватажки, як Дорош Кучковський, Роман Попович, Черняк, Сахно, Курило, Чечуга, Цехриня, Каїрський та ін. Дехто з них згодом увійшли в нашу історію як герої. Був обраний також військовий писар Стефан Добринський.
Все це переконало польську адміністрацію в тому, що Січ серйозно готується до війни, і вона намагається вжити своїх заходів. Розробляється проект приборкання козаків. Виділяються навіть гроші на підкуп реєстрової старшини.
У першій половині 1637 р. в Черкасах скликається козацька рада, на якій реєстрове козацтво мало прийняти рішення про спільні дії з жовнірами проти повстанців. Дізнавшись про раду, Бут направив на неї своїх посланців Корнія Кудрю та Івана Стефановича. Тоді ж він звернувся з листом і до гетьмана реєстру Василя Томиленка, закликаючи його, щоб «козаки склали одну компанію, одне військо… прибувайте до нас охоче і одностайно».
Очевидно, поділяючи плани Павла Бута, Томиленко також почав готуватися до майбутньої війни. 15 червня він пише переяславському полковникові Саві Кононовичу листа, в якому наказує «гетьманською владою і іменем всього Війська Запорозького… запасатися провіантом й іншимі речами і у всьому бути готовими до війни…».
Сава Кононович сповістив про цей лист козацьку старшину, котра не підтримувала Бута-Павлюка. Негайно скликали раду, яка скинула Томиленка з посади гетьмана і «дала старшинство переяславському полковникові Саві Кононовичу, родом великоросу, відданому панським видам. Разом з Томиленком усунули ненадійних старшин і замістили їх іншими людьми…».
Костомаров свідчить, що залишився непереобраним лише генеральний писар Федір Онушкевич, який начебто і затіяв усю цю інтригу.
Наприкінці липня 1637 р. селянсько-козацьке військо на чолі з Бутом-Павлюком виступило із Запорожжя.
Рухались правим берегом Дніпра. План Павла Бута попервах зводився до того, щоб дістатися Східної України, розгромити вірних польському урядові старшин і реєстровців раніше, ніж сюди прибудуть коронні війська. Це дало змогу закріпитися й почати діяльність по залученню нових повстанців, підготуватися до майбутніх боїв. І це вдалося. Поки Конецпольський у Барі на Поділлі лагодив свої війська, вів з королем листування, переконуючи його у небезпеці, котру несуть із собою Бут-Павлюк та повстале селянство, ті вже у перших числах серпня були у Крилові — на кордоні із Запорозькою Січчю неподалік Чигирина.
Тут Павло Бут вирішив зупинитися й оцінити обстановку. Насамперед необхідно було обезглавити реєстрове козацтво. З цією метою він направив у Переяслав, де знаходилася гетьманська канцелярія й сам Кононович, двохтисячний загін на чолі з досвідченими полковниками Карпом Скиданом та Семеном Биховцем. У листі, надісланому з ними 12 серпня 1637 р., Бут писав: «Павло Михнович Бут, гетьман з військом Й. К. М. Запорозьким. Пану атаману переяславському і всьому товариству, черні, т. є. поспольству і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров’я. Милостиво оголошую своїм вірним і благоприхильним товаришам, що я з дозволу і за наказом війська, незважаючи на великі утруднення військові, посилаю до вас у Переяслав двох полковників: пана Карпа Павловича Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Й. К. М. Запорозького кілька тисяч. Про що Ваші Милості, як вірні товариші наші, не турбуйтеся, але пожалійте себе і приставайте до цих полковників, і що ж стосується тих зрадників війську, скільки б їх не виявилося у вас, яким давалися обіди, вечері і банкети у п. Жолкевського і які за то видали йому наших товаришів, так що багатьом з них відрізали вуха, а самих відправили в Гадяч будувати вали, — цих зрадників не забороняйте ловити і препроводжувати до військової гармати, де вони мають дати необхідні пояснення…» Далі в листі йшлося про те, що реєстровці мають якнайшвидше пристати до повстанців. Це був наказ. І не одного з реєстровиків він змусив замислитися, на чиєму боці бути. Швидкоплинність і щасливий для повсталого козацтва розвиток подій певною мірою спричинилися до того, що реєстровики таки прислухалися до листа. Симеон Окольський, домініканський монах, автор «Щоденника» про польсько-шляхетські походи 1637—1638 рр. проти повсталих українських селян і козаків, з цього приводу писав: «Бунтівники проти короля і Речі Посполитої здійснили злочин з такою ж швидкістю, з якою він був задуманий: схопили гетьмана чи старшого війська Запорозького, його писаря, і багато іншої кращої старшини у Переяславі і видали Павлюку, який чекав їх у Боровиці, містечку князя Вишневецького. Отримавши арештованих разом з їх майном, він без усякого милосердя і пошани люто стратив їх на рівнині перед містом…».
Звісно, монах зафіксував цей факт у «Щоденнику» з своїх позицій, несправедливо оцінивши повстання народу проти гнобителів як злочин. Хоча й багато в чому описуване відповідає дійсності.
Справді, події відбувалися надзвичайно швидко. Скидан і Биховець з повстанцями підійшли до Переяслава вночі і, ніким не помічені, раптово увійшли у місто, схопили Саву Кононовича і Федора Онушкевича, інших щойно поставлених старшин, і одразу ж під охороною відправили у Крилов. Була скликана рада. Їм зачитали всі їхні провини перед козацтвом і своїм народом і винесли смертний вирок, який тут же було виконано.
Окремим старшинам, у тому числі й переяславському полковникові Ілляшу Караїмовичу, вдалося втекти. Останній і повідомив Конецпольського про те, що трапилося і той вжив негайних заходів щодо повстанців.
Конецпольський видає спеціальний універсал: «Всім, їх милостям п. п. старостам, державним підстаростам, намісникам і урядникам українним оголошуємо. Отримавши повідомлення, що, незважаючи на присягу, вірність і повинність свою по відношенню до маєстату Й. К. М., окремі заколотники затіяли бунт у війську Й. К. М. Запорозькомуу і, ганебно стративши свою старшину, збирають до себе багато своєвільного народу. Щоб перешкодити їх успіху, звертаюсь до вас іменем Й. К. М., щоб ви тих, які приєдналися вже до скопищ заколотників, коли б вони протягом двох тижнів не покаялися і не повернулися до покори, не вважали козаками реєстровими, які виконували свої обов’язки, намагалися арештувати і відсилати їх до мене. Коли б ваші милості не могли затримати їх, то ви повинні поширити кари на їхніх жінок і дітей і зруйнувати їх оселі, бо краще, щоб на тих місцях росла кропива, аніж множилися зрадники Й. К. М. і Речі Посполитої. Даний у Барі 3 вересня 1637 року».
Щоб виграти час для організації каральної експедиції, Конецпольський надсилає до повстанців шляхтичів Петра Коморовського і Станіслава Сокола, які мали змусити Павлюка відмовитися від продовження повстання, «інакше його чекає жорстока розправа». Павлюк прийняв послів у Чигирині, довго розмовляв з ними, але від свого не відмовився. Єдине, що зробив — надіслав до Конецпольського Василя Білоцерківця і Степана Засименка, щоб вони пояснили мотиви повстання.
Переговори зайшли в глухий кут: Конецпольський посилив підготовку до виступу.
Павлюк також зміцнював військо. З цією метою він їде на Запорожжя, щоб набрати козаків та взяти гармати, а за себе лишає Карпа Скидана.
Довідавшись про наказ Конецпольського Миколі Потоцькому — негайно стягнути до Бара жовнірів, — Скидан вживає заходів: захоплює Черкаси, укріплює їх, як і Павлюк, розсилає універсали та звернення, пропонуючи «всім простим людям християнського роду» приєднуватися до повстанців для збройної боротьби з гнобителями, які, «задумавши проти нас злий намір і забувши страх Божий, ідуть на Україну, за Дніпро, хочуть перетворити на прах як військо, так і козацьких панських підданих».
Відгукуючись на ці звернення, до повстанців приходили нові й нові групи людей. 14 жовтня 1637 р. Скидан визначив район зосередження повстанських сил — містечко Мошни. А 28 жовтня з Бара на Білу Церкву виступило 6 тис. коронне військо, очолюване писарем польським коронним Домініком Казановським, стражником військовим Юрієм Ловчицьким, брацлавським воєводою Станіславом Потоцьким та хмельницьким старостою Миколою Стогнєвим.
На жаль, Павлюк, ведучи переговори з кримським ханом Інаєт-Гіреєм про допомогу, забарився з виходом із Запорожжя і 4 грудня 1637 р., коли основні сили Потоцького, переправившись через Сахнів міст на правий берег Росі, вже зайняли позиції на південно-східній околиці с. Кумейки, він лише підходив сюди з артилерією і чотирма тисячами козаків. Стільки ж довелося залишити на Запорожжі для захисту від татар. Слід зазначити й те, що карателі були озброєні по-справжньому, а повстанці — чим попало. Рідко хто мав рушницю чи шаблю — їх заміняли рогатини та сокири. Звісно, це не могло не вплинути на хід боротьби та її наслідки.
6 грудня Павлюк на чолі повстанців вийшов з Мошон і «пішов обозом на поляків до села Кумейки». Він звертається з універсалом до повсталих із закликом стати проти королівського війська і знову нагадує, щоб кожний, «хто називає себе товаришем нашим, зразу ж підіймався за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров’ю заслужили. А скільки у тих містах, Корсуні і інших, спустошено церков, а в селах вирізано дітей і жінок».
Учасники походу російські люди Савка Тимофіїв та Дениско Кондратіїв згодом свідчили в Севську воєводам: «А так де выйшли они (Павлюк з військом.— Авт.) из Запорог о постояли, вышел только с неделю в обозе и вскоре де у них бой с поляками от Мошен в 10-ти верстах у Сахнова мосту, а было де на бою в сборе всех черкас тисяч з десять. А в другом де месте по другой стороне Днепра было козаков в сборе 8 000 и тем де козакам, которые стояли за рекою за Днепром, помоч было немочно, что де в те поры река Днепр почал только становитца и судми де по леду не мочно было перейтить. А поляки де все в те поры были в сборе готовы, а козакам де не дали всем из городков собратца, тем же козаком и побили поляки».
Табір Павлюка був повністю оточений, однак продовжував відбивати напади ворога. Становище стало критичним, коли жовніри пробилися до обозу й зірвали порох. Щоб поповнити боєприпаси, Павлюк з невеликим загоном продерся крізь вороже кільце і попрямував до Чигирина, де знаходились селітряні варниці. Замість себе він залишив полковника Дмитра Гуню.
Незважаючи на всі зусилля королівських військ, повстанцям таки вдалося вирватися з кільця й пробитися до містечка Боровиці. Але Конецпольський не припиняв переслідування, і невдовзі повстанців було оточено. Табір відрізали від води, провіанту, боєприпасів.
У цей час оточені отримали листа урядового комісара у козацьких справах Адама Киселя, у якому той запевняв що кожен, хто припинить збройний опір — буде помилуваний. Такого ж листа надіслав і С. Потоцький, поставивши умовою «видати Павлюка, Томиленка, Скидана і іншу старшину», яким обіцяв дарувати життя.
Між повстанцями розпочалися суперечки. Зрештою до Потоцького були споряджені посли, які пообіцяли видати всіх поіменованих окрім Скидана, який перебував у Чигирині.
11 грудня Бут-Павлюк, Томиленко, Лихий та інші два його соратники були схоплені жовнірами. Вдалося вночі втекти лише Гуні та Філоненку. Павлюка і побратимів закували у кайдани й відправили до Варшави. 24 грудня відбулася козацька рада, на якій Адам Кисіль відібрав у повстанців прапор, гетьманську булаву і бунчук. Було обрано нову реєстрову старшину, старшим якої оголосили Ілляша Караїмовича. Військовим писарем призначили Богдана Хмельницького.
Адам Кисіль склав присягу, яку прийняла новообрана старшина і яку від імені всього Запорозького Війська як військовий писар підписав Богдан Хмельницький. Козаки зобов’язувалися віднині «лишатися у спокої і порядку», «бути у готовності виступити за першим наказом ясновельможних гетьманів коронних і призначених комісарів, човни спалити, коли буде такий наказ, і вислати в Запорожжя всю чернь», «бути у повній вірності і підданстві Речі Посполитій».
Гіркі то були умови, але довелося їх прийняти. Пізніше, через десять років, згадуючи цю подію у листі до шляхти Замостя, гетьман Богдан Хмельницький відзначив: «Тоді нам було погано, коли ви нас спершу обдурили, а саме, давши подарунки запорозькій старшині, намовили нас від черні відокремитися, що ми й зробили, повіривши вашому слову. Але тепер ми всі в одному гурті, і не допоможе вам більше Господь Бог на нас їздити».
А тим часом розправа карателів над повстанцями тривала. На Лівобережній Україні був схоплений один з місцевих ватажків сотник Богдан Кизим, а згодом і його син Кизименко, що очолив повстання на Лубенщині. Їх було посаджено на палі у Києві. Розправа не завершилася й тоді, коли у лютому 1638 р. за постановою сейму були страчені у Варшаві Павло Бут (Павлюк), його побратими Василь Томиленко та інші керівники повстання.
За матеріалами сайту: www.pravyteli.us.org.ua
