Мефодій Фокович Голик народився у квітні 1897 р. в с.Єлисаветградці Херсонської губернії. Батько – з кріпаків, мама – козацького роду. Мефодій мав восьмеро братів. З семи-восьми років —вже був робітником на залізниці, де служив до грудня 1918 р. – коли, як залізничник, був мобілізований до Армії УНР.
З 15 грудня 1918 р. служив у Києві в 1 запасному полку 9-ї залізничної дивізії – рядовим, бунчужним, а згодом хорунжим.
Восени 1919 р. Голик лікувався від тифу у шпиталі, після чого, 15 жовтня його звільнено від військової служби за хворобою.
Де був наступні півтора місяці – невідомо, швидше за все відступав з Армією УНР і, врешті, опинився за Збручем. Але довго залишатися в таборах для інтернованих активному українцеві було неможливо, і, лише зачувши вістку про формування Армії Омеляновичем-Павленком, Голик вступає до її лав. Був у дивізії Юрка Тютюнника. Під час Зимового Походу, в Умані повернувся тиф і Мефодій Голик змушений був залишити Дивізію, яка помандрувала далі. Лікувався до 10 січня 1920 року, а потім повернувся додому, де “потрапив під переслідування з боку Коцура, Шостака і Богдана (анархіста)”.
“Під час обшуку, — згадував Мефодій Голик, — знайшли Політичні Українські книжки. З того часу почали переслідувати мене як українця. Я втік до лісу… почав формувати загін і зв’язався з іншими загонами, які вже були на той час зформовані, наприклад, Хмари, Штуля, Холодним Яром та іншими і почали… операції під Прапором Жовто-Блакитним Української Народної Республіки”.
Отож, Мефодій Голик продовжив свій Зимовий похід — вже як отаман Залізняк. Тернистий повстанський шлях отамана розпочався у лютому 1920 р. у Нерубай-лісі в загоні Чорноліського полковника Пилипа Хмари. Залізняк отримав від нього завдання творити сільські та волосні повстанкоми та загони. Те й робив, зокрема, сформував окремий загін в 10 багнетів, який незабаром з’єднався із загоном Хмари.
Діяв на Єлисаветщині. Вже на кінець березня загін Залізняка нараховував 700 піших козаків. Тримав зв’язок з Холодним Яром. Голик-Залізняк оперував в районі Чорного лісу, лісу Чути, Мотронинського монастиря, лісу Нерубай, в Холодному Ярі та Кам’янському лісі. Потім його загін влився до складу 1-го Чорноліського гайдамацького полку, а сам Залізняк, залізничник за професією, очолив полкову технічну сотню.
Під час Знам’янського повстання Залізняк організував загін до трьох тисяч осіб переважно з селян Єлисаветградківки. У вересні 1920 р. загін, фактично полк, влився до Степової дивізії, і разом з нею громив більшовиків в Олександрійському повіті.
Окрім вже згадуваних ватажків, Залізняк підтримував організаційні зв’язки з отаманами Мамаєм-Щирицею, Івановим, Лютим, Бондаруком, Нагірним, Квашею, Чорним Вороном (Білоусом).
Після того, як Степова дивізія відійшла з Холодного Яру на Катеринославщину, Залізняк залишився з Хмарою — був у нього сотником, керував пішою сотнею.
Потім знову діяв самостійно: в Холодному Яру, в лісі Нерубаї, Чутянському та Чорному лісах. На якийсь час об’єднався з загоном Кібця в 65 шабель, в якому були отамани Терещенко і Клепач. Разом із Завгороднім вирішили пробиватися за кордон. Об’єднаний загін в 150 шабель очолив Терещенко.
Обрали шлях на Лебедин. Коло Ново-Миргорода зустрілися з 222 полком. Повернули на Умань і, не доїжджаючи 25 км., рушили назад. Їх весь час — аж до Нерубаївського лісу — переслідував кавалерійський полк. В Мотриному лісі вирішили роз’єднатися: Клепач і Терещенко повернули на Херсонщину, Завгородній з 35 козаками поїхав в район Златополя, Голик зі своїми козаками рушив в Нерубай, Хмара залишився з найближчими.
На кінець 1920 р. загін Залізняка, як стверджує “Советская военная энциклопедия”, становив 500 бійців. Перед Новим 1921 роком Голик розпустив відділ і з двома побратимами перезимував у лісі.
У березні 1921 р. козаки почали сходитися. На Мотронинській дачі загін Залізняка з’єднався з Хмарою, який мав двадцять п’ять кавалеристів.
У с.Бовтишці в квітні 1921 р. витримали бій з Єлисаветградською повітовою ЧК. Після годинного бою чекісти відступили. В районі Кам’янки партизани захопили 40 коней, яких у степу випасали двоє червоноармійців. “Приїхавши до Холодного Яру, ми на забраних коней посадили козаків і таким чином збільшили свій загін до 65 шабель”.
Наприкінці червня 1921 р. Голика-Залізняка поранено в бою під Нижчими Верещаками. Загін тимчасово очолив латиш Фидрикс (Фридрикс?), який перед тим перейшов до них з Красної армії. Через два дні після цього загін розійшовся — хоч і мав новий командир високі бойові характеристики, але цього, як виявилося, було недостатньо. Коли через півтора місяця Голик став на ноги, загін — 45 кінних — знову зібрався.
Потім безперервні бої з 25 кавалерійським полком і 222 піхотним полком, яким було доручено знищити “банду” Залізняка.
В серпні 1921 р. Залізняк б’є ворога в північних околицях Знам’янки, після рейдів ховаючись у Чорному та Чутянському лісах.
11 серпня його загін силою в 70 кавалеристів в Чигиринському повіті з’єднується із відділами Завгороднього та Орла. “Объединенной бандой, — писав ворог, — командует Железняк (Голик): его помощники — Орел и Мамай. Общая численность объединенной банды — 200 человек с 3 пулеметами и якобы с одним горным орудием”.
У серпні-вересні загін Залізняка становив 20 шабель і 30 багнетів. Згодом до них приєднався відділ Архипа Бондаренка (10 шабель і 10 багнетів) і 10 будьоннівців з 2 “Люйсами”, а згодом і Завгородній. Здійснили рейд на Херсонщину в район Бобринця, де оперували місяць. Повернулися у Нерубай.
Напередодні зими Залізняк частково демобілізовував загін. У грудні 1921 р. вже остаточно “розійшлись на зимові квартири”. Залізняк лишив ядро повстанців, які — зі зрозумілих причин — не могли перебути зиму у селі чи на хуторі.
25 лютого з Олександрійського повіту загін Залізняка пересунувся на Чигиринщину і у березні об’єднався із загонами отаманів Завгороднього та Гупала.
Повстанці зупиняли більшовицькі поїзди, нищили “продмаршрути” та совєтські установи у селах, виловлювали совєтських активістів, нападали на невеликі загони красноармійців…
В березні 1922 р. хату в с.Нерубайка, де перебував отаман, оточили 30 червоноармійців. Убивши їх командира, Голику вдалося скочити в Нерубай.
Незабаром ситуація повторилась: хату, де відпочивав Залізняк з двома козаками, оточив відділ в 180 красноармійців. Бій продовжувався 4 години — до сутінок. Червоні підпалили хату — один козак вискочив, щоб прорватися, і був вбитий. А Голику знову поталанило: він розібрав дах, вискочив в садок і “ушел в лес”. Пощастило й іншому козакові.
Наприкінці березня Мефодій мав вже 20 багнетів. Щоб забезпечити себе продуктами харчування, зупинили потяг: добули 350 пудів жита.
У травні 1922 р. Залізняк публічно зневажив “міцну” совєтську владу: серед білого дня навідався на ст.Цибулево, де перевірив у совєтських працівників документи, сів на службовий потяг і проїхав до Нерубай-лісу. Як господар становища, Залізняк відпустив поїзд.
Наприкінці травня на перегоні Цибулеве-Фундукліївка знову зупинили потяг — тут вже делікатностей було менше… На початку червня — знову зупинили потяг, здобули жито, яке відвезли до лісу. Але поки вони випасали коней, міліція з с.Михайлівки, яка стежила за ними, забрала жито. Розсердившись, козаки вдень поїхали у Михайлівку, розігнали міліцію, повернули жито.
В один з червневих днів Залізняк з сімома козаками — знову вдень — поїхав на ст.Трепівку, зайшов до касира, забрав 125.000.000 крб. Касир попрохав розписку, Залізняк ввічливо залишив її.
Ще один документ — від 21 серпня 1922 року — свідчить, що 16 серпня загін Завгороднього-Залізняка чисельністю 20 шабель та 45 багнетів (при 3-х кулеметах) о 7 год. ранку 16 серпня атакував 2 взвод 2 ескадрону 25 кавалерійського полку, а інший підрозділ повстанців силою в 30 шабель налетів на ст. Хирівку. “В результате со 2 взвода убито 3 человека, ранено 3 человека и убито 6 лошадей, потерян один пулемет Льюиса”.
Залізняк партизанив до осені 1922 року. Тільки арешт зупинив несхибну шаблю отамана — Мефодій Голик-Залізняк був заарештований разом з іншими визначними повстанцями в ніч на 29 вересня 1922 р. у Звенигородці на інспірованій чекістами “нараді отаманів”.
Разом з побратимами, теж засудженими до смерті, 9 лютого 1923 р. Голик-Залізняк спробував щастя в бою. І під час повстання в Лук’янівській в’язниці м.Києва загинув смертю героя…
З книги Романа Коваля «Отамани Гайдамацького краю»
