В ці сонячні, погожі червневі дні з глибини пам’яті знову і знову зринають спогади про страшний і трагічний день для хутора Буда – 18 червня 1943 року. Цей день розділив життя хуторян на «до» і «після». Будяни до останнього не знали, яка доля чекає на них: чимало полягло у братській могилі, ще більше потрапили в рабство. З гамірного хутір за день став пусткою – завдання гітлерівських карателів було виконане.
Розстріл 18 червня 1943 року хутора Буди – це перший випадок серед сотень аналогічних, коли було знищено ціле поселення. Навколо цієї трагедії існує чимало історичних неточностей та «білих плям». Проте, їх таки вдалося з’ясувати завдяки тим, хто довгі роки беріг в пам’яті спогади про ту лиху годину. Тож як це все було насправді.
Етап І: оточення та сортування
Ще звечора 17 червня жителі помітили німців на хуторі. Однак розвідники не втручалися у життя будян, а тому на їхнє перебування тут ніхто не звернув уваги, всі готувалися до Трійці. Перед світанком наступного дня на хутір заїхали загони карателів. Німці по дорозі «мобілізували» тридцятьох осотян, які і викопали яму для майбутніх жертв Будянської трагедії.
Із кожного будинку поліцаї та німці згонили людей до колгоспного двору. Коли ж всі зійшлися почалося сортування: здорові – направо, хворі – наліво.
Тривалий час побутувала думка, що на хуторі залишились тільки люди літнього віку та діти. Однак, розстріляно було людей різних вікових категорій, адже після запропонованого варіанту поділу стало зрозуміло, що здорових кудись заберуть. На чужину нікому їхати не хотілось, тому на вигоні почався самовільний поділ. Молодь і діти почали перебігати з одного гурту в інший, який, як вони думали, залишиться на Буді. Дуже багато молодих людей прикидались хворими, щоб залишитись. Деякі сім’ї залишали навмисне по одному члену родини, щоб було кому вдома господарювати. Так залишилась з тіткою Ліда Тимофіївна Швед – 11-річна дівчина, яку тітка – Олена Артемівна залишила за згодою Лідиної матері Степаниди для допомоги при веденні домашнього господарства. Ганна Петрівна Деркач закінчила перед війною лісовий технікум, була вродливою дівкою з гарною косою. Німецький солдат її декілька разів прикладом виштовхував у гурт до здорових, але вона перебігала до батьків та так, зрештою, з батьками і залишилась. Марія Проценко, яка незадовго до трагедії народила дитя, як породілля залишилась з немовлям у групі в хворими. Ганна Іванівна Чиж (Піткільова), якій на той час виповнилось 11 років, пригадувала, що всіх членів їхньої сім’ї, а їх було 8, «відсортували» в групу до здорових і лише мачуха залишилась в іншій. Їй пощастило, адже згодом німецький солдат перевів її у колону до дітей. Після сортування першою вантажівкою вивезли чоловіків, а другою – жінок і дітей.
Етап ІІ: конвой і розстріл
Вантажівки від’їхали і біля колгоспного двору залишилося 80 осіб, яких під конвоєм направили до вже приготованої для них могили.
Ідучи селом люди жартували один з одним, раділи, що залишились вдома. Жарти затихли, коли колона підійшла до лісу, минувши останню хутірську вулицю. У натовпі почалася паніка. Неспокій у колоні допоміг втекти лише одному із 80-ти приречених – 29-річний Олекса Чиж при першій же нагоді шугонув у лісові хащі. Позаду чулася хаотична стрілянина, поруч падали гілки, збиті кулями. Врятувала йому життя купа хмизу, під яку він шугонув, забігши у ліс. Решту людей безжально розстріляли.
У той день на Буді загинуло ще троє підлітків. Після вечорниць на вигоні Олексій та Настя Холод і їх двоюрідна сестра Галя ночували на горищі. Очевидно ім цей сховок здався ненадійним і вони перебігли до погреба. Випадково чи навмисне німці вкинули до погреба гранату. Через три дні дітей поховали біля власного подвір’я.
У братській могилі на Буді спочивають 86 жертв гітлерівських карателів. Окрім 79-ти місцевих жителів там поховано ще чотирьох військовополоненних. А 14 років по тому до могили перенесли і прах трьох молодих людей, вбитих гранатою в погребі.
Етап ІІІ: події після розстрілу
Облогу навколо хутора зняли лише 20 червня. Сімом мельничанам вдалося пробратися на Буду. Саме вони знайшли та поховалитілаОлексія, Насті і Галі Холодів, а потім, випадково наткнувшись на місцерозстрілу, яке було замасковане під свіжоперекопаний огород, відкрили могилу, ідентифікувалитіла та склали список загиблих.
Після вивезення та розстрілу людей, німці спалили шість будинків на хуторі. Масового пограбування хутора вони не чинили – майном та худобою будян вони «розрахувались» з осотянами за роботу. Із вже безлюдного хутора осотяни вивезли майно та худобу. У 1945 році, після повернення частини будян додому, проти жителів Осоти було порушено кримінальні справи за заявами П. А. Деркача та Н. Ф. Шпильової, які в осотянській череді впізнали своїх корів. Худобу повернути вдалося, а із сільськогосподарським реманентом та хатнім начинням все залишилося на рівні докорів і взаємних образ.
Довгий час побутувала думка, що причиною винищення хутора міг стати партизанський рух. Загін ім. Сталіна, очолюваний Дубовим П. А., був створений 24 червня 1943 р., згідно із Наказом № 1 від 24.06.43 р. тобто через тиждень після трагедії.
Причиною трагедії міг стати також рейд Наумова, але рейд відбувся у березні, а трагедія – в червні. Запізнілий акт помсти? Крім того, викликає підозру той факт, що з усіх сіл і хуторів, якими рейдом пройшло з’єднання Наумова знищено тільки Буду. Тому рейд Наумова – одна із версій трагедії на хуторі.
В ніч з 16 на 17 червня 1943 року в урочищі «Табір» десантувалося ядро майбутнього партизанського загону «Москва», що могло привернути увагу німців, але відстань між урочищем і хотором більше десяти кілометрів – до Зам’ятниці ближче.
Четверта версія – діяльність відділів УПА. Про діяльність відділів УПА в Холодному Яру пише Петро Мірчук: «Весною 1943р. Починають стихійно організовуватись відділи УПА на Правобережжі. В Холодному Яру починає діяти відділ УПА під командуванням командира Костя Наддніпрянця, колишнього старшини Червоної Армії». Попри те, що ніхто із місцевих жителів не може достеменно підтвердити цей факт, відкидати цю версію не можна.
Але все могло бути набагато банальнішим. Згідно з гітлерівським планом «Ост» передбачалось перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини, з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти почали жорстокий терор проти мирного населення. На початку весни 1943 року східні області України були вже звільнені. Очевидно, втрата колонії і розуміння нездійсненності плану змушували гітлерівців лютувати з подвійною силою…
Якби там не було, сподіватимемось, що ця трагічна сторінка в історії України ще довго житиме у пам’яті наступних поколінь. І найменше, що ми можемо нині зробити, це пам’ятати та вшановувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за наше мирне сьогодення.
Віта МАКАРЮК, молодший науковий співробітник філіалу “Холодний Яр” НІКЗ «Чигирин» – спеціально для “Козацького краю”