Дивлюся на список пам’ятних дат червня та й гадаю: чому у нас досі так широко відзначають 22 червня – день вторгнення на нашу землю чужинської орди. Як прижилося це в часи вже неіснуючого СРСР – так і досі фактично святкують трагедію народу. У радянський час це потрібно було комуністичним ідеологам. Бо чим частіше згадували про 22 червня 1941-го, як про початок начебто окремої «Великої Вітчизняної», тим менше людей згадувало про істинну дату початку Другої світової війни, яка охопила всю Європу і прокотилася рештою планети де танками й військами, а де – відголосками політичних інтриг. Чому ж не вигідно багатьом навіть нинішнім політикам згадувати справжню дату початку тієї трагедії? Та тому, що починалося все 1 вересня 1939 року з вторгнення у Польщу, яке стало наслідком підлих домовленостей двох імперій – нацистської і більшовицької. Бо як згадувати про цю дату – то й розповісти треба про те, як комуністи марширували назустріч фашистам, як обіймалися і як проводили спільний військовий парад у відбитому у поляків Бресті… Треба й пояснювати, як так раптом ще до червня 1941 року Москва зі згоди Берліну вкрала незалежність трьох прибалтійських народів, розчинивши у червоній сталінській імперії Литву, Латвію й Естонію. І як намагалася «прісоєдініть» землю Фінляндії, проте отримала по шиї і притихла…
У різні часи українцям доводилося воювати проти багатьох ворогів, які нападали на наші землі – проти тих же поляків, московитів, турків та інших. Проте «святкувати» додумалися лише один ворожий напад – фашистської Німеччини. А не краще було б взагалі вшановувати наші перемоги, а не те, хто й коли на нас нападав?!
Взяти хоча б день 18 червня і святкувати День української звитяги над ворогами всіх часів і всіх «мастей». Саме 18 червня 860 року вісім тисяч воїнів князя Аскольда дійшли з Києва до далекого Константинополя і взяли в облогу цю столицю наймогутнішої тогочасної імперії. А так само 18 червня, тільки 1637 року запорозькі козаки спільно з донцями після 9-тижневої облоги турецького Азова увірвалися у цю фортецю, яка доти вважалася неприступною…
Правда, саме 18 червня у 1709 році сталася й трагічна подія: московська солдатня підступно вдерлася на територію Чортомлицької Січі і зруйнувала гніздо запорожців. Проте вже як згадувати про історичні події – то про всі, бо і в поразках було закладено уроки. А в червні маємо що згадати. 20 червня – як у 1933 році грали труби і барабани гупали на відкритті Біломорсько-Балтійського каналу імені Сталіна, на будівництві якого тисячі українців замордували. 21 червня – як 1768 року доведені окупантами до відчаю, гайдамаки Гонти й Зазіняка Умань здобували. З 22 по 24 червня – як у 1941 році більшовики влаштували тотальне винищення в’язнів у тюрмах Галичини й Волині. 23 червня – як у 1917 році в Києві проголошувався Перший універсал Центральної Ради зі словами: «Хай буде Україна вільною!»
А ще в червневі дні різних років народилися командувач УПА Роман Шухевич і знамениті отамани антибільшовицьких повстань: звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, уманський Петро Дерещук, холодноярський Юрій Дроботківський (Андрій Чорнота), вереміївський Іван Савченко-Нагірний…
Є ще одна велика дата червня – День Конституції України. Не скажете, чому 28 червня менше згадується, аніж 22-е? Чи не тому, що багато є тих, кому багато що в ній муляє – комусь визначення, яка мова державна, а комусь – навіть саме визначення України як держави?
Навіщо відзначати вторгнення одного з багатьох зовнішніх ворогів України, від якого чергова річниця настає вже 72-й раз? Чи не краще було б хоч раз задуматися над проблемою внутрішніх ворогів державності – тих, хто тільки й мріє замінити синьо-жовті прапори не лише на свята держави, яка була союзником Гітлера до літа 1941-го і щезла з карти світу через пів століття – влітку 1991-го…
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка редактора у газеті “Козацький край”,
№9 (51) від 17 червня 2013 року
