У Донецьку пройшла презентація книги “Донбасс: Русь и Украина”. Її автори з прізвищами Іванов і Бунтовскій беруться від імені усього українського Донбасу заявляти: “Современные Донецкая и Луганская области, вместе с частями Днепропетровской и Ростовской областей составляющие Донбасс, являются неотъемлемой частью восточнославянской цивилизации, особым районом… Донбасс органически входит в единое культурное пространство, сегодня называемое “Русским миром”, так как он стал регионом тесного взаимодействия русского и украинского народов” .
Мізерний наклад “книги” свідчить про те, що автори на особливу її популярність не розраховують. Бо як би, скажімо у Росії відреагували, якби коріннний донбасець (як і славний Василь Стус) Роман Коваль десь на Кубані провів презентацію про те, що “Кубань – ета асобий район, органічєскі входящій в украінскій мір”? Чи якби якийсь німець у Кьонігсбергу, перейменованому на “Калінінград”, роздавав книжки про те, що німецьке на цій землі - досі “юбер аллес”? Японських письменників з їхнім баченням історії на Курили ще не пробували запрошувати?
Тим часом у самій Росії політолог з Інституту країн СНД, який величає себе спеціалістом з українського питання, добалакався до того, що проголосив справжньою українською мовою… російську. Ось як про це пише «Українська правда»: «Російський політолог, який курує український напрямок в Інституті країн СНД, Владімір Жаріхін заявив:Вона [російська мова], між іншим, прийшла в наші російські палестини якраз із Києва - тобто з України в Росію”. За словами політолога, справедливіше буде “називати російську мову українською, а українську — западенською”.
“І ми в Росії погодимося, що розмовляємо справжньою українською мовою, тому що історично це дійсно так “, – підкреслив Жаріхін.Як відомо, “батьками” сучасної російської мови росіяни вважають українців Мелетія Смотрицького і Лаврентія Зизанія, які були авторами перших церковнослов’янських граматик.
“Історична правда” вітає той факт, що росіяни повертаються до своїх українських витоків. Тільки пану Жаріхіну варто підучити матчастину – в основу сучасної української ліг не “западенський”, а наддніпрянський варіант живого народного мовлення Русі-України.
У грудні 2010 року генконсул РФ у Львові вже заявляв, що в Галичині не було української мови, а її у XX-му сторіччі принесли комуністи…»
Це просто випадково так співпало, що і з-за кордону, і всередині країни нині так активно заговорили про якийсь фантастичний «єдіний русскій мір» і натякають на те, що російська – це «ісконно украінскій язик», а українська – це щось чуже для України?! А ще ж є розмови про дивний вигаданий «казацкій народ», для якого теж начебто державних кордонів не повинно бути. Цікаво тільки, чому тоді у Росії збираються вимагати з українців перетинати кордон лише із закордонним паспортом?
Історія з «юморістом» Іваном Ургантом взагалі обурює – з екрану центрального телеканалу сусідської країни він спаплюжив пам ять усіх закатованих в Україні під час червонного терору. Як відомо, у кулінарному шоу Ургант «пошутіл»: «Я изрубил эту зелень, как красный комиссар – жителей украинской деревни». А потім ще й занадто оригінально «вибачився» за свою балаканину: “Я прошу прощения у всех жителей Украины, которых задел мой неуместный комментарий в последнем выпуске программы “Смак”. В качестве самонаказания обязуюсь готовить в этой передаче только борщ, вареники, галушки по 2018–й год включительно. А всех родившихся у меня с этого момента детей, вне зависимости от пола, называть Богдан”.
17 квітня українці сказали все, що думають про Урганта: принесли до посольства РФ у Києві плакат із його зображенням, розтовкли об нього квашені помідори і залишили валятися на асфальті біля посольських воріт.
Зовсім не хочеться бути схожим на Урганта, тому не збираюся ототожнювати його з усім російським народом.
Якраз 18 квітня відзначаємо 131-у річницю від дня народження В ячеслава Липинського – великого теоретика доктрини, яку сам він називав «українським гетьманським націоналізмом». Так от: Липинський був поляком, але Україну любив понад усе… Молдаванином за походженням був Петро Могила, але від того роль його для України меншою не стала. Чехом з часткою литовської крові був гетьман Пилип Орлик, австрійцем – Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург), росіянином – Микола Хвильовий (Фітільов). Достойним міністром в уряді незалежної УНР був єврей зі Сміли Авраам Ревуцький, а великий історик, письменник і науковець Агатангел Кримський, чиє життя тісно пов язане зі Звенигородкою і до останку присвячене Україні – був кримським татарином.
Немає націй, що повністю вороже ставляться до українців – є окремі суб єкти, які ненавидять все українське. А ще страшніші ті, хто українці за паспортом, а за суттю своєю – тільки й мріють, щоб Україна втратила державність…
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора у газеті “Козацький край”, №7 (49) від 19 квітня 2013 року
