Іван Луценко не був професійним військовим. Він був лікарем, який просто дуже любив Україну...
Надвечір 6 квітня 1919 року командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко отримав наказ командування вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти “большевицькі банди”. Близько 17-ї години курінь, повантажившись у вагони, вирушив на завдання. О 20-й годині прибули на станцію Красилів. Тут довідались, що “большевицькі банди” виявились “6-ю Совітською дивізією з двома батареями”.
По короткій нараді старшин вирішили все ж “розпочати акції для виконання завдання”. Тут зі штабу прийшло ще одне повідомлення: в ніч проти 7 квітня українські частини здадуть Проскурів.
Отож дороги назад вже не було. На Рівне пробитись можна було тільки через Старокостянтинів.
Залишивши сотню на станції охороняти ешелон, Іван Луценко на чолі решти козаків (250 багнетів і 50 шабель) вирушив через Красилів на Кузьмин. Після короткого бою заволоділи цим містечком, а відтак пішли далі – на село Вороньковець. Тут о 5-й ранку більшовики зустріли їх сильним рушничним і кулеметним вогнем. Козаки засіли в рові, намагаючись прицільним вогнем вибити ворога з села та фільварку.
Шість годин йшов бій. Близько 11-ї години 7 квітня старшина Василь Мірошник доповів отаманові, що набоїв лишилося на дві години бою.
Треба було йти на багнети. Але Іван Луценко не міг наважитись на рішучий наступ. Ситуацію ускладнювало те, що не було зв’язку з базою – відділом, що лишився при ешелоні. А саме звідти могла прийти допомога, саме там можна було поповнити запаси набоїв. Порадившись із сотниками, отаман вирішив їхати до Красилова. Керувати ж боєм залишився його заступник.
У Красилові полковник Луценко застав сумну картину: 2-га кавалерійська совєтська бригада докінчувала розгром ешелону. Полонивши козаків і розстрілявши декількох старшин, більшовики взялися грабувати майно.
Тут, на своє нещастя, і наспів курінний.
Його також полонили. Довідавшись, хто він, “москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували (його) коло семафора станції Красилів”. Там він і був пізніше закопаний.
“Так загинув один із найбільших українських патріотів, – закінчував свою розповідь старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник, – і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?”
Іван Митрофанович Луценко не був професійним військовим. Він був військовим лікарем, полковником медичної служби колишньої російської армії, автором наукових праць із медицини, надвірним радником.
Народився він на Одещині 1864 року. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (природничий факультет) та військово-медичній академії. Служив в Одеській військовій окрузі лікарем. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч рублів, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
Луценко був активним членом Братства самостійників, головою Одеської організації Української народної партії, заснованої 1902 року Миколою Міхновським, який і сформулював її “10 заповідей”, головною з яких була – “Україна для українців!” Активно працював Луценко і в Одеській українській громаді, товаристві “Просвіта”, “Українській хаті”.
Ще активніше взявся він за працю з вибухом Лютневої революції. Ставши членом Українського революційного комітету в Одесі, він почав творити українську збройну силу в цьому південному, вщент зросійщеному місті.
Наприкінці квітня 1917 р. Іван Луценко стає організатором і головою Одеської української військової ради, творцем Гайдамацького коша. Під час Національного конгресу в Києві в квітні 1917 р. його обрали членом Центральної Ради. Був він і делегатом трьох всеукраїнських військових з’їздів та членом Українського генерального військового комітету обох складів. Виявив себе і як організатор Вільного козацтва, зокрема його першого з’їзду в Чигирині у жовтні 1917-го, на якому Луценка обрали Генеральним хорунжим та членом Генеральної ради Вільного козацтва.
У грудні 1917 р. він творить Українську партію соціалістів-самостійників, стає її лідером. На засіданнях Центральної і Малої Рад Іван Луценко виступав із самостійницьких позицій, захищаючи українські національні інтереси, зокрема 2 квітня 1918 року, коли російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, полковник Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України, і тому “треба проти них боротись і боротись… насамперед ми мусимо допомогти своїм”. Михайло Омелянович-Павленко характеризував Івана Луценка як “першого самостійника в Українській Центральній Раді”, а Павло Скоропадський – як “ідеаліста… фанатика, який ненавидів все російське”.
Високо оцінювали Івана Луценка і підлеглі. Так, старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник писав про свого командира як “високошляхетну… прекрасну людину, фанатично віддану ідеї Самостійності України”. Казав, що незвичайно симпатичне враження залишалось у людей після знайомства з ним.
Українська партія самостійників-соціалістів, яку очолював Іван Луценко, перебувала в опозиції до гетьмана Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 року підняв повстання проти гетьмана. Під час антигетьманського повстання полковника Луценка призначили головою цивільного управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира з жалем констатував, що Іван Луценко “на своє нещастя був малодосвідченим вояком”. Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалась доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита та енергійна, видатний організатор і оратор, він так чи інакше справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його курінь ліквідувати червону дивізію?
Не виконанати наказ дисциплінований вояк Української революції не міг. Навіть коли наказ цей був самовбивчий…
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває… Слід все ж визнати: Івана Луценка і його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у своєму спогаді “Яскравий епізод з мого життя” не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було вже 55 років. Для вояка вік не зовсім сприятливий. Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину у бою.
Він мусив віддати їй все.
З книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції
