Вільгельм Габсбург-Льотрінген (він же Василь Вишиваний ) народився 10 (за іншими даними 19 ) лютого 1895 року в італійському місті Поло. Про те, що десь є Україна, добрий український народ, як свідчать дослідники, малий Вільгельм не знав і не чув. Коли йому виповнилося 12 років, переїхав разом з родиною в Галичину. Ось як він згодом згадував про це в мемуарах: “У нашому домі у Живці, що в Галичині, я вперше почув від польської шляхти про українців. Поляки називали їх розбишаками, бандитами і т. п.
Було мені чотирнадцять літ, я свято вірив, що українці, які живуть так недалеко від Живця, були дійсно розбишацьким плем’ям. Це мене дуже цікавило…” Набравшись сміливості, 16-річний юнак хоробро їде в гуцульські гори шукати романтичних пригод серед того розбишацького племені. “Було це вліті…Через Львів та Станіслав добрався до Ворохти. Вийшов з поїзда і пішов у село. На дорозі зустрів одного гуцула – селянина літ около 40, і запитав його по польські чи не було б у нього помешкання для мене. Він відповів, що так, і я замешкав у нього. Ходив по горах, їздив кіньми і возом, був у Жаб’ю, скрізь шукав укра-їнських розбишак. Але даремно ! Це мене розчарувало. Тоді зродилося в мене в душі недовір’я до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Відтоді я зовсім змінився і до Живця вернувся іншим, як ви-їхав…”. І не дивно, бо замість розбишак та бандитів він скрізь зуст-річав привітних, дуже гостинних талановитих людей. Такою була перша реальна зустріч австрійського архикнязя з українським народом. Він почав вивчати українську мову і не покидав цього, навіть навчаючись у Військовій Академії Ґенерального Штабу. По закінченні її в 1915 році був призначений командиром 13-ї Золочівської сотні уланів, тобто кавалеристів. Української мови тут його навчив один з жовнірів сотні на прізвище Пришляк і робив це оригінально – за допомогою українських народних пісень.
Першою українською книжкою, яку прочитав Вільгельм Габсбург, була “Коротка історія України” Мих Грушевського. Далі був Шевченків “Кобзар”, твори Юрія Федьковича, Івана Франка, Василя Стефаника. Під їх впливом Вільгельм почав писати вірші українською мовою, а з жовнірами-українцями, яких у сотні була переважна більшість, розмовляв тільки їх рідною мовою. Вояки полюбили свого “ясноволосого, гарного на вроду, ставного” командира за його добре, людяне ставлення до них і на знак пошани подарували йому гарну українську вишивану сорочку. Оскільки Вільгельм часто одягав її, прозвали вони його Василем Вишиваним. Архикнязеві сподобалось його нове прізвисько, він пишався ним, бо, коли в 1921 році у Відні вийшла збірка його віршів українською мовою “Минають дні”, на обкладинці було зазначено, що їх автором є Василь Вишиваний. Ось як народився великий український патріот і поет Василь Вишиваний. Україна стала його духовною батьківщиною, а українці – братами його серця.
Коли його звинуватили в надмірних українських настроях, князь твердо відповів: “Почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першому місці”. Це була свята правда. Коли Австро-Угорщина розпалася, твердо вирішив служити Україні. Перебував він тоді у Чернівцях. Про те, як будучи хворим на грип, він тричі мчав на вокзал, щоб умовити Січових стрільців їхати до Львова на допомогу Українській Галицькій Армії, яка боролася з поляками за Львів, детально розповідав історик Олександр Масан.
Василь Вишиваний був радником української делеґації на відомих переговорах у Брест-Литовську, де з усіх сил намагався допомогти українцям відстояти своє право на незалежність. Коли була підписана відповідна угода, полковник Вільгельм Габсбург-Льотрінген командував групою військ, до якої входили й Українські Січові стрільці, перейшов з нею Збруч, виганяючи більшовиків із правобережної України. Використовуючи його українські настрої, австрійці мали намір зробити його головою уряду України, щоб таким чином приєднати до Австро-Угорщини всю Україну. Василь Вишиваний різко заперечив. Хотіли бачити його гетьманом і українці. Одним з них був буковинець, здібний полководець армії УНР Петро Болбочан. Ось як про це свідчив сам В. Вишиваний на допиті 5.Х.1947 року: “Визнаю, що 1918 року, будучи на Україні, окупованій з’єднаними німецькими та австро-угорськими військами, в м. Запоріжжі, в якості начальника гарнізону цього міста, зустрічався з ґенералами Болбочаном, Гнатівим і Петрівим, котрі мені пропонували об’єднати українські війська і згодом повалити владу Скоропадського та очолити Український уряд. Однак, я від цієї пропозиції відмовився”. Отже, не самолюбство керувало ним, не дріб’язкові власні інтереси, а велика і свята ідея самостійної соборної України.
“На початку 1920 року, – свідчив він далі, – коли Петлюра уклав військовий союз з поляками, про спільний наступ на Київ, я, будучи противником поляків і цього союзу, виїхав з Петрушевичем (президентом ЗУНР – В. С.) до Відня”. Однак, ідеї про визволення України він не покидав, видавав часопис “Соборна Україна”, який, очевидно, сам і фінансував, бо був власником лакофарбового заводу у Відні, належав до антифашистської організації. За це та за те, що під час Другої світової війни відмовився від пропозиції гітлерівців бути їх консультантом у справах України, за ним стежило та арештовувало гестапо.
Після війни за ним стежила і врешті у вересні 1947 р. заарештувала й таємно вивезла до київської в’язниці радянська контррозвідка.
Цікава деталь. Коли слідчий Колюбаба спитав Вишиваного, якою мовою бажає свідчити, той відповів, що добре володіє українською, німецькою, англійською, французькою та італійською. Ми знаємо вже, що він добре володів ще й польською, але слідчий обрав… російську.
Чому ж заарештували Василя Вишиваного-Габсбурга?
Радянській контррозвідці стало відомо, що французький уряд бажає встановити зв’язки з керівництвом підпілля ОУН, зосібно із самим Степаном Бандерою, бо має намір допомогти УПА, хоче надати французькі літаки для перекидання людей у повстанські загони, що діють в Україні. Французи звернулись за допомогою до Василя Вишиваного і він зв’язав їх з ОУН через свого знайомого українського націоналіста Романа Новосада, який потім також був заарештований і разом з Вишиваним таємно вивезений до Києва. У протоколі допитів Габсбург свідчив про це так: “1946 року зустрічався з капітаном французької армії Пеліс’є і на його прохання за допомогою Новосада організував зустріч між провідниками проводу ОУН Бандери і французами. Але якої тоді досягнуто угоди, я не знаю”.
З протоколів допиту, які Микола Роженко частково опублікував у журналі “Зона” за 1997 рік, видно, що В. Вишиваний тримався на допитах з гідністю, відкидав безпідставні звинувачення в шпигунстві, не приховував ні своїх поглядів, ні своїх знайомств. Він відверто розповів, як і де зустрічався з С. Петлюрою, Є. Коновальцем, П. Скоропадським.
Допити велися вдень і вночі аж до квітня 1948 року, а 25 травня МДБ УРСР підписує В. Габсбургу обвинувачувальний висновок з пропозицією засудити його як аґента французької розвідки на 25 років виправно-трудових таборів. Але 1 червня того ж 1948 року лікар Чурилова підписує на Габсбурга медичну довідку, в якій зазначає, що він “до фізичної праці придатний обмежено”, оскільки в нього “субкомпенсація пороку серця”. Мабуть тому в серпні з Москви надійшло повідомлення, що ОСО МГБ СССР заслухало справу В. Габсбурга, погоджується, щоб засудити його на 25 років, але не таборів, а тюрми у Володимирському централі. Однак, про цей московський “гуманізм” В. Габсбург не довідався. Вирок йому взагалі не встигли оголосити, оскільки він “18.VIII. 1948 року помер у тюремній лікарні о 23.00″ Поступив він у лікарню 1 липня 1948 року з камери № 17. Звідки ж узявся туберкульоз легень, від якого він помер, якщо місяць перед тим лікар Чурилова ніякої іншої хвороби, крім серцевої, не зафіксувала?! На акті про смерть поставлено резолюцію начальника тюрми капітана г/б Журавльова: “Разрешаю труп предать земле”.
Довго ніхто не знав куди подівся В. Вишиваний, але Р. Новосад вижив, мешкав у Криму і в уже згадуваному тут журналі “Зона” ще 1995 року розповів, що український патріот Василь Вишиваний помер у сталінській катівні 18 серпня 1948 року. Проте леґенди, що він нібито живий, ходили ще й після того і навіть потрапляли на сторінки преси.
Василь СЕЛЕЗІНКА, www.chas.vc.ua
