У цивільних медиків побутує жарт, що анестезіолог після операції має говорити хірургу: «До нових зустрічей в ефірі!» Проте анестезіологу Мар’яні Бондарчук з Першого добровольчого мобільного шпиталя – не до жартів. Коли дійде мова до вибору фото для ілюстрації інтерв’ю, молода лікарка раптом скаже: «Знаєте, помітила, що за цей рік дуже рідко посміхалася…»
У неї й справді рідко випадає нагода для веселого настрою – каже, за рік в ПДМШ бачила стільки крові і жахливих поранень, що іноді на фронті не мала часу не те що на посмішки, а й на звичайний сон.
Вона сама попросилася у військові медики – власне, як і всі у Першому добровольчому. 24 лютого 2023 року звістку про початок повномасштабного вторгнення росії зустріла на чергуванні у реанімації лікарні в рідному Кривому Розі. Наступного дня завідувача її відділення призвали до армії, а сама Мар’яна скільки не ходила до військкомату – отримувала відповідь: «Без бойового досвіду не беремо!»
Несподівано для себе, відповідь знайшла в Інтернеті – якось увечері наткнулася на оголошення у Фейсбуці про те, що Перший добровольчий медичний шпиталь шукає відчайдухів з освітою і досвідом роботи медиком, готових рятувати життя пораненим бійцям ЗСУ у зоні бойових дій. Написала заявку – і на ранок вже мала запрошення. А ще через три дні їхала з Кривого Рогу на збір до Києва.
Швидке, насичене й інтенсивне навчання – і далі вже робота безпосередньо на фронті, надання допомоги пораненим на стабілізаційному пункті й транспортування до госпіталю або лікарні. Перші три місяці пам’ятала кожного пораненого, намагалася відслідкувати подальшу долю кожного – в тих лікарнях, куди їх перевезли. Згодом зрозуміла: переживання про всіх, кому допомогла, не лише спалюють зсередини, а й можуть заважати надавати допомогу новим пораненим. А їх було багато…
З тих, кого пам’ятатиме завжди – 18-річний Артем, який буквально весь був посічений осколками. Каже, що його порятунок – це диво і досі відслідковує поступове одужання зовсім юного хлопчини.
«Найтяжче було у січні-лютому 2023-го під Бахмутом, коли був просто потік поранених, – розповідає Мар’яна. – Коли просилася на війну, знала, що фронтова медицина – це набагато екстремальніше заняття, аніж цивільна, але щоб настільки… В реанімації, де працювала до повномасштабної війни, одним пацієнтом опікувався десяток медпрацівників, а на фронті з точністю до навпаки – іноді на одного лікаря десяток поранених».
Поранення були настільки різні, тяжкі й масові, що на якийсь період цієї зими абсолютно втратила орієнтування в часі. «Не знала ні дату, ні який день тижня, – каже лікарка. – Звісно ж, не тому, що не було звідки дізнатися – мобільний телефон може показати це будь-якої миті. Просто не було необхідності орієнтуватися в часі, достатньо було орієнтиру «світло – значить день, темно – отже, зараз ніч», бо кількість поранених від того не змінювалася…
Втім, бувають й інші крайнощі, говорить Мар’яна – це коли приїжджають лікарі нової ротації, а на фронті якраз відносне затишшя і жодного пораненого немає. Медики-новачки рвуться допомагати ЗСУ, а роботи в якісь дні немає…
Сама Мар’яна, яка зі своїх 5 років після навчання у медакадемії вже має практично рік фронтового стажу, звикла до абсолютно різного режиму роботи. За її тендітними плечами – вже є досвід роботи у Слов’янську, штурм якого орки мали серед пріоритетів до того, як їм ЗСУ «науково-популярно пояснили», що захопити Донеччину «за планом» з кремля аж ніяк не вдасться. Є досвід роботи під час блискавичного і потужного контрнаступу ЗСУ на Харківщині, коли ворог втікав, кидаючи зброю і техніку. Є і досвід запеклих боїв під Бахмутом…
Вона має відзнаку ПДМШ і медаль МО «За сприяння війську», але улюблена її відзнака – Міноборони, «За врятоване життя». Це не за конкретний якийсь випадок – це за всю ту роботу по врятуванню життя тим, про кого Мар’яна Бондарчук говорить «Скількох рятувала – не рахувала. Точно знаю, що більше ста, і точно – що менше тисячі…»
Говорить, що в ПДМШ їй найбільше імпонує те, що «начальство» не залишається у столичних кабінетах, а працює пліч-о-пліч з рядовими медиками і роботу підлеглих керівництво оцінює не в офісі на доповіді, а під час спільних чергувань в реанімаційних бригадах…
