Знайдений наприкінці ХІХ століття «форт» на березі Дніпра під Каневом зберігав таємниці спаленого ординцями храму русичів…
Державний історико-культурний заповідник «Трахтемирів» отримав у своє розпорядження копію унікального «Відкритого листа» Імператорської археологічної комісії з наданням дозволу розкопок в околицях Трахтемирова поблизу Канева на Черкащині навесні 1907 року.
Професор Біляшівський, який свою археологічну розвідку Заруба 1889 року продовжив розкопками 1907 року
Копію документу для ДІКЗ «Трахтемирів» надав відомий київський науковець Микола Миколайович Біляшівський – власне, цей «Відкритий лист» 112 років тому був виданий на ім’я його діда, Миколи Федотовича Біляшівського – археолога, якому завдячуємо розкопками літописного града Родень – на Княжій горі у межах сучасного Канева.
Микола Миколайович підказав і те, де шукати звіт його діда про перше дослідження цієї території – те, яке викликало його максимальний інтерес до Трахтемирівського півострова на Дніпрі…
Описання першої «розвідки» території знаходимо у журналі «Київська старовина», датованому 1889 роком. Тут – чітке описання самого Біляшівського, що він побачив тут 130 років тому…
«У Канівському повіті, версти на три нижче великого села Трахтемирова, над самим Дніпром розташоване село Монастирок. На місці цього села знаходився знаменитий Трахтемирівський запорозький монастир… Ще на півтори версти нижче, між Монастирком і Зарубинцями на березі Дніпра – древнє городище із залишками якоїсь будівлі. В цьому місці правий берег Дніпра досягає величезної висоти. Іноді це абсолютно прямовисна стіна, зрідка перерізана балками з джерелами, які шумлять на дні. Підвищення це у місці, де розташоване городище, йде трохи вбік, а потім знову наближається до берега, утворюючи таким чином котлован з прямовисними стінами. В центрі цього котловану, також на досить великій висоті, і знаходиться городище…
Центральну частину городища займає овальна площа приблизно у 150 квадратних аршинів. Поверхня площі – нерівна – у ямах і горбиках, зроблених місцевими селянами, які брали звідси каміння і цеглу на свої потреби. З південно-східного боку площа оточена ровом, за ровом – погано збережений вал довжиною аршинів у 80. За валом місцевість поступово знижується до Дніпра і огинається в свою чергу валом довжиною до 100 аршинів, який кінцями впирається у стіни котлована.
Зі східного боку – глибокий яр, а за ним – величезний природний вал, паралельного якому тече Дніпро…»
Далі Біляшівський описує все те, що знайшов, зробивши всього один невеликий шурф: тонку цеглу великокняжої епохи часів Київської Русі, уламки глиняного і скляного різноколірного посуду, фрагменти штукатурки із залишками фрескового живопису, у яких переважав коричнево-червоний колір, після якого йшли жовтий і блакитний…
«Неподалік від городища виявив місце, буквально вкрите черепками від товстих амфор і посуду різної величини, який не був у вжитку, – пише вчений. – Все добротно зроблене і випалене у вогні, з прикрасами у вигляді прямолінійних орнаментів, з вушками оригінальної форми. Поруч – маса шматків цегли і цегляного сплаву. Можна здогадуватися, що в давні часи тут було гончарне і цегляне виробництво».
Далі – захоплююче описання як про знахідки скарбів з «піратського» роману: «На піщаному березі знайшов шматок широкого браслета із синього скла, половинку зеленої скляної буси і бронзовий хрестик з жовтою емаллю, наскрізь пронизаний зеленою патиною. Хрестик, схоже – з перших століть християнства на Русі. Біля самого Монастирка, на березі Дніпра видно рештки якогось старовинного укріплення. Вершина його – з кількох рядів величезних валунів, навалених один на інший, проміжки між ними заповнені сміттям і тонкою цеглою, аналогічною знайденій на городищі. Під нагромадженням валунів – могильник, людські кістки з якого випадають і скочуються на берег Дніпра. Один, ще цілий кістяк – головою на захід…»
Збираючись ще повернутися сюди для детальних розкопок, Біляшівський залишає здогадки у своїх нотатках: «Городище своєю формою у вигляді концентричних кіл вказує на княжу епоху. Це підтверджується предметними знахідками, характерними для того часу». Окремий висновок – про те, що маса решток будівельних матеріалів і фресок – з будівлі, яка швидше за все була старовинною церквою. Недаремно ж місцеві називають це місце «Церковище»…
Петро Лебединцев вважав надзвичайно цінними таємниці печер Зарубинецького монастиря...
На публікацію Біляшівського в Київській старовині» 1889 року відгукнувся відомий історик, археолог, педагог, журналіст, релігійний та освітній діяч Петро Лебединцев, брат головного редактора «Київської старовини» Феофана Лебединцева (до речі, обоє – родом із Зеленої Діброви сучасного Городищенського району Черкащини). У коментарі до публікації Біляшівського Петро Лебединцев зазначив: «У згаданій місцевості високий хребет гір, видаючись гострим мисом в Дніпро, робить ніби злам, «зарубину» в Дніпро. Сучасне село називається Зарубинці, а в давніх літописах знаходимо неодноразові згадки про славетний град Заруб навпроти Переяслава… Без сумніву, Зарубському монастирю належали наявні тут печери великокняжого періоду – Біляшівський їх не помітив з-за обвалів…»
Приступити тут до серйозних розкопок Біляшівський зміг лише ще через 18 років, коли отримав вищезгаданий «Відкритий лист» на розкопки в околицях Трахтемирова і Монастирка на Канівщині – за підписом Голови Археологічної комісії, Гофмейстера імператорського двору, любителя старовини графа Олександра Бобринського. Багато що тут за цей час знову встигли знайти місцеві селяни – зокрема, відомо про срібну нагрудну гривну, підібрану ними…
Заповідник «Трахтемирів» отримав у подарунок від внука дослідника, Миколи Миколайовича Біляшівського, копію виданих 1910 року Художньо-промисливим музеєм Києва описів знайденого його дідом під час розкопок Зарубинецького монастиря на Трахтемирівському півострові.
Ми ніколи вже не дізнаємося деталі того, що відбувалося у монастирському храмі в той день, коли туди увірвалися ординці, що прийшли зі Сходу, з-за Дніпра.
Вже не знатимемо, що було намальовано й написано на більшості храмових фресок, уламки яких було знайдено під час розкопок 1907 року.
Не дізнаємось і те, як звали священника Заруба, скелет якого знайшли з головним убором вищого церковного сановника, шитим із візантійської золотої парчі.
Не довідаємось, як між битим склом вітражів і розплавленим від вогню свинцем якогось посуду опинився залізний наконечник бойової стріли…
Ба, наразі навіть не можемо достеменно знати, чи тут же, при розкопках храму були знайдені залізні булави та інша зброя, яка числиться в описах як та, що встигла побувати після розкопок у Імператорській комісії в Петербурзі, а вже звідти повернутися в Україну…
Зате достеменно відомо, що у проведенні розкопок допомагав відомий меценат Олександр Терещенко. Схоже на те, що у черкаських дослідників, які за підтримки ДІКЗ «Трахтемирів» зараз займаються пошуком «Зарубинецького археологічного скарбу», є шанси виявити його в запасниках столичного Музею історії України, з керівництвом якого вже є попередні домовленості про спільні дослідження музейних документів.
Цікаво, зокрема, віднайти в запасниках музею знайдені на розкопках літописного Заруба гральні кості, бабки та шашки – майстерно вирізьблені з кісток, вони мали зображення людей, тварин та міфічних істот – зокрема, лева з людською головою.
Зазираючи в минуле і вивчаючи його помилки, можна спробувати спроектувати краще майбутнє…
Андрій КРАВЕЦЬ
Замість післямови…
Тільки у 2000 році археологами знайдено уламок фрески із Зарубського монастиря, напис на якому вдалося ідентифікувати: «Господі, помозі рабу своєму [ім'я?] грішному і неблагочестивому».
Більше письмових згадок – у літописах часів Русі. Під 1147 роком літописець повідомляє: «У той же рік поставив Ізяслав митрополитом Клима Смолятича, русина, вивівши його з Заруба,— а був він чорноризець, і схимник, і книжник та філософ такий, якого у Руській землі ще не було…» А у «Повчанні духовному чаду од грішного Георгія, чорноризця Зарубської печери» (ХІІІ століття), читаємо настанову: «Від сміху втікай лихого. Скомороха, і музику, і сопілкаря не уведи в дім свій глуму заради, поганське ж бо то є, не християнське…»
