Не було у половців хана, більш страшного і такого, якого вважали б майже безсмертним – таким був лише Боняк…
Є у Тверській області Росії дєрєвня Боняк. Є і поблизу села Піщатка в Берестейській області Білорусі урочище, яке називається Боняк. І тільки в Україні так ніколи не називають місця, де живуть люди, зате іноді називають ураганний, нищівний вітер-смерч, а ще – у прадавні часи розповідали страшні легенди про «шолудивого Боняка», називаючи ще його Бунякою, Буньом або Буйняком – перевертня, здатного бути то вовком, то вбивцею в людському образі… Про давні легенди та історичні факти розповідає “Козацький край”.
Хан, ординці якого поклонялися вовку
Про половецького хана Боняка у давньоруському літописі знаходимо розповідь, як він, у 1099 році, перед битвою на Вагрі проти угорського війська, просив допомоги духів і «вовком завив до степу й зі степу вовки відповіли йому виттям». Дослідники вважають, що Боняк був ханом-жрецем орди Бурчевичів, осілих на території сучасних Донецької і Дніпропетровської областей України – там, між річками Вовча і Самара ще в ХХ столітті було виявлено безліч кам’яних половецьких баб орди, яка своїм тотемним знаком (твариною-покровителем) вважала вовка. За однією з легенд, коли князь Роман Мстиславович у битві проти ординців «відрубав Буньо голову. Брови у тієї голови були такі довгі, що дивитися очі через них не могли. Але як тільки підняли залізними вилами ті брови на відтятій голові і подивилася очі з Могилок на Городище, то ціле міcто вогнем спалахнуло…»
Дослідники сходяться на тому, що вочевидь саме з тих легенд Микола Гоголь почерпнув сюжет для свого «Вія». Ще одна деталь – окрім вовчого виття, яке супроводжувало появу Вія, Гоголь згадує, що обличчя повелителів нечисті було залізним. А як відомо, половецькі хани в походах одягали шоломи із залізним забралом, яке повторювало риси обличчя і мало не лише захищати хана, а й жахати тих, проти кого він йшов війною…
Яким же був Боняком у справжньому його житті, сповненому походів і кровопролить?
Уособленням Зла став після того, як спалив монастирі у Києві
У древній «Повісті минулих літ», писати яку починав чернець Києво-Печерської лаври Нестор, відомий всім як Нестор Літописець, двічі знаходимо згадку про давній град Русі – Заруб на Дніпрі, славетну місцину, що на території нинішнього Канівського району Черкащини.
Далі цитуватиму оповідь Нестора Літописця з довільними вставками, поясненнями та доповненнями – але так, як це бачив очевидець тих подій…
«У рік 6604 (1096-й за нинішнім літочисленням) прийшов хан Боняк із половцями до Києва.
І спустошили вони окіл Києва, і спалив він на Берестовім княжий двір. У сей же час пустошив хан Куря з половцями коло Переяславля і град Устя попалив, місяця травня у двадцять і четвертий день. Того ж місяця прийшов хан Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший день і став довкола города. А переяславці заперлися в граді. Князі Святополк і Володимир тим часом пішли на нього по сій стороні Дніпра, і прийшли до града Заруба, і тут перебрели ріку. І не провідали про них половці, — бо оберіг їх Бог, — приготувавшись до бою, рушили вони до города. Городяни ж, узрівши їх, зраділи і вийшли до них обох. А половці стояли на тій стороні Трубежа, приготувавшись до бою. Коли ж Святополк і Володимир вбрели у Трубіж до половців, то хотів Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися його, а вдарили в коні до противників. І, це побачивши, половці кинулися втікати, а наші погнали вслід за ворогами, рубаючи противників.
Учинив у той день Господь спасіння велике: місяця червня у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир Печорський.
У двадцятий день того ж місяця, у п’ятницю, о першій годині дня, прийшов удруге хан Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало в город не ввігналися половці. І запалили вони поселення по піску довкола граду, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і дерев’яний Германів».
Ці свідчення надзвичайно цікаві, бо Нестор Літописець їх описує як той, хто бачив все на власні очі: «І прийшли вони на монастир Печорський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а другі вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили все, що знаходили в келіях.
А після цього запалили вони храм святої владичиці Богородиці: прийшли вони до церкви і підпалили двері, які були зроблені на південь, і другі, що на північ, і, вдершись у притвор коло гробу Феодосія і забравши ікони, підпалювали олтарні двері, і зневажали Бога і закон наш. Бог же терпів їх, бо іще не прийшов був кінець гріхам їхнім і беззаконню їх. Тим-то й говорили вони: «Де є Бог їхній? Хай він поможе їм і збавить їх од нас» . І інші слова хули говорили вони на святі ікони, насміхаючись, та не знаючи, що Бог карає рабів своїх напастями і війнами, аби стали вони, як золото, випробуване в горнилі.
Християнам бо через многі скорботи і печалі належить увійти в царство небеснеє, а ці погані глумителі, що на сім світі здобули веселощі і привілля, на тім світі дістануть муку з дияволом і вогонь вічний…
Тоді ж запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод Ярославич на тім пагорбі, який є над урочищем Видубич. Усе те окаянні половці запалили вогнем. Тому-то і ми, вслід за пророком Давидом, говоримо: «Боже мій! Зроби з ними так, як вихор із пилюкою, як вогонь із соломою на вітрі. Як вогонь, що палить діброви, — так пожени їх бурею твоєю, сповни лиця їх безчестям», бо ж осквернили вони і спалили святий храм твій, монастир матері твоєї, і трупи рабів твоїх; убили бо із братії нашої кількох оружжям безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам…»
Розплата мечем – за розорені землі Русі
Наступні після розорення Києва роки минуть у постійних сутичках і битвах русичів проти орд, що чинили набіги зі Степу і лише через сім років, 1103-го, дружинники союзних Києву князів виступлять потужним єдиним військом на землі своїх одвічних ворогів – бити їх на їхній території. Піші дружинники завантажилися на борти лодій і вирушили у похід вниз по Дніпру, кіннота вирушила степом. Об’єднавшись на Хортиці, разом пішли проти половців і зійшлися в лютій січі з ворогами на річці Сутінь, що впадає в Азовське море…
На жаль, про обставини тієї переможної для Києва битви відомо вкрай мало. Цікаво, що криється за словами літописця: «Бог був на нашім боці»?.. Вже в першій сутичці авангарду княжих дружинників проти передового загону половців на чолі з прославленим у битвах ханом Алтунопою приніс киянам перемогу – від мечів, списів і стріл поліг весь ворожий загін, загинув і Алтунопа. Потім розпочалася січа основних сил, і втрати половців були просто величезними – тільки ханів загинуло двадцятеро, поплатившись за злодійські набіги на землі Києва. Більш ніколи не судилося топтати кіньми чуже жито ханам Урусобі, Кочію, Яросланопі, Кітанопі, Куману, Асупу, Куртку, Ченегрепу, Сурбарю та іншим. Хан Белдузь потрапив до полону і пропонував високий викуп за себе, та посічений був мечами, зі словами: «Багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю. То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську?»
У свої землі дружинники повели колони полонених половців і союзних їм печенігів і торків, а серед трофеїв були не тільки корови, вівці і коні, а й верблюди.
Це був перший серйозний удар по половцях, які відчули міць київського воїнства…
Серед трофеїв русичів згадуються не лише велика рогата худоба, вівці, коні, але й верблюди. У полон потрапили багато не лише половців, а й союзних їм печенігів і торків.
Одним з виграшів походу стало те, що половці певний час не тривожили землі Києва, «зализуючи рани», тож Київ отримав змогу швидко відновити частково понищену набігами Пороську лінію оборони – відбудувавши і спорядивши гарнізонами її гради з укріпленнями. Одним з таких був і Заруб, гарнізон якого на ту пору складався з воїнів союзних київському князю племен торків і берендеїв…
Через дніпровську переправу увірвався до Заруба під завивання зимового вітру…
Після тієї перемоги Нестор Літописець фіксує цілу серію подій, яким на Русі надавали містичного значення.
Наступного, 1104 року в небі над Дніпром «оточило сонце світле коло, і в середині його був видимий хрест, а посеред хреста – сонце, поза колом – дуга, рогами на північ. І точно так само вночі – з місяцем, і було так три дні на початку лютого…»
Прийшов рік 1105-й. В Києві раптом впав купол церкви Андрія Первозванного, хрестителя Русі. «Прийшла звізда з хвостом (комета) і стояла в небі на заході цілий місяць».
А взимку застугонів лід Дніпра на переправі біля Заруба – з лівого берега вторглася орда половців хана Боняка. Горів Заруб, а торків і берендеїв, що уціліли в бою, потягли через Дніпро як невільників…
1106 року сталося затемнення сонця. «мало його залишилось у небі», а в ніч у лютому 1107 року «затремтіла земля перед зорями» – у Києві і по всьому Подніпров’ю відчули землетрус, епіцентр якого був у Приазов’ї. Чому наші предки вважали землетрус пересторогою Небес – ознакою наближення випробувань, після яких має торжествувати Правда? Хтозна, але і в передвоєнному Києві після землетрусу 1940 року старожили казали, що гряде щось серйозне, і в «чорнобильський» 1986 рік був землетрус, і перед розвалом Союзу Києвом труснуло у 1990 році, і в «революційно-помаранчевому» 2004 році…
А тоді, у 1107-у, знову з’явилися дикі незвані гості Боняка, Шурукана та інших союзних їм ханів, рискаючи понад Дніпром і хижо позираючи на броди-переправи біля Заруба.
Захопили під Переяславом коней, попалили села під Лубнами – і раптом побачили перед собою знамена і червоні щити дружинників князя Святополка, до якого долучилися полки Володимира з Переяслава, Олега з Чернігова та інших князів земель руських… «Тікали половці – хто на конях, а хто й не встиг на коня сісти – то пішки. Вбили хана Тааза, брата Бонякового, полонили хана Сугра з його братом, а Шурукан поспіхом утік, кинувши весь обоз – не тільки з тим, що награбував, а що й з собою привіз…»
Дожив до древніх літ і щез невідомо коли…
А що сталося з ханом Боняком? Не загинув, не потрапив у тих битвах у полон – знову щез в степах, щоб продовжувати раз разом вторгатися на землі Русі протягом наступних не місяців, не років, а цілих десятиліть.
Через пів століття після вищеописаних подій, у битві на київській Оболоні загинув біля броду через річку Либідь син Боняка, хан Свенч, який нахвалявся «мечем рубати Золоті ворота, як батько колись рубав». І що ж Боняк? Втративши брата і сина у боях проти Києва, він продовжував рискати степами. Востаннє згаданий літописцями у битві 1167 року проти князя Олега Святославовича. Але версія про те, що в тій битві загинув, нічим не підтверджена. 1185 року хан Кончак говорить про те, що Боняк «загинув від русичів під Києвом», але в якому році це сталося і де точно – невідомо… Уявляєте, скільки років було старезному ханові, який прийняв смерть у сідлі коня під час чергового набігу – якщо тільки між першою і останньою згаданими у літописах битвами, якими він керував вже у статусі верховного хана союзних військ половців, минуло більше 70 років? Не дивно, що його ім’ям протягом століть лякали дітей в Україні, зимовими ночами прислухаючись до завивання вовків чи вітру з-за Дніпра…
Мине ще пів тисячоліття, і у XVII столітті народиться легенда, що поруч з гетьманом Юрком Хмельничченком воює якийсь нездоланний «отаман Боняк», про якого розказували, що він – не жива людина, а під жупаном і сорочкою його – «скелет, з кишками поміж кістками»…
Відтоді, як син Хмельницького покинув стіни Трахтемирівського монастиря (правонаступника монастиря Заруба) і забув про обіцянки, які давав, приймаючи постриг ченця під іменем Гедеон, він встиг піти на службу до турецького султана і разом з ним повернутися в Україну, 1678 року спаливши і знищивши Чигирин, Черкаси, Корсунь, Стеблів, Канів і Трахтемирів з колишнім Зарубом. Чергове коло спіральної круговерті історії знову замкнулося на Дніпровій переправі між Переяславом і Трахтемирівським півостровом…
Олександр БРАВАДА
