Симон Петлюра. Портрет роботи художника Артура ОРЛЬОНОВА
Днями у Шевченківському національному заповіднику відбулася науково-практична конференція «Тарасова гора: події і люди», присвячена 100-літтю взяття під державну опіку Шевченківського меморіалу. У конференції взяли участь провідні науковці, шевченкознавці, історики з України та зарубіжжя. Першою на поважному зібранні виступила провідний науковець Шевченківського національного заповідника, шевченкознавець зі світовим ім’ям Зінаїда Тарахан-Береза. Власне, її виступ задав тон усій конференції, бо говорила науковець про перші кроки Держави Україна щодо вшанування на державному рівні Великого Кобзаря. І зробив це керманич Української революції та Голова Директорії – блискучий український літературознавець та державотворець Симон Петлюра.
Головою Київської губерніальної управи Симон Петлюра був недовго – лише з 6 квітня по 12 липня 1918 року (дня його арешту). Але навіть за такий короткий час він встиг надзвичайно багато зробити в справі порятунку Тарасової гори, передусім від її руйнування.
Справу достойного впорядкування гори та могили Шевченка було покладено ним на Київську та Канівську народні управи. Таким чином, вперше було заявлено на повний голос про те, що Національною святинею з цього часу буде опікуватися тогочасна держава – Українська Народна Республіка. Щоб постанова виконувалася, Симон Петлюра уповноваженим по догляду за національною Святинею поставив українського патріота, громадського діяча, видавця, письменника і перекладача Василя Короліва-Старого. Одночасно Симон Петлюра зобов’язує і Канівську повітову управу виявляти постійну турботу про Чернечу гору та Шевченкову усипальницю.
Симон Петлюра все зробив для того, щоб у найкоротший час прокласти добротну дорогу-шосе понад Дніпром та на Чернечу гору. А щоб дати можливість народу України масово приїздити до Канева на прощу, він іменем народної управи звернувся до керівника пароплавного Товариства у Києві з проханням, аби всі рейсові пароплави зупинялись коло Могили, для чого поставити під Чернечою горою окрему пристань, а також організувати спеціальний щотижневий рейс Київ – Могила.
Оперативності державницьких дій Симона Петлюри варто і сьогодні повчитися сучасним державним діячам. Він будь-яку проблему вирішував не в кабінеті, а безпосередньо на об’єкті. Так 21 квітня 1918 року під його керівництвом з Києва до Канева виїхала державна комісія для вироблення на місці плану впорядкування Національної Святині та подальшої її охорони. Через тиждень Петлюра очолює ще одну поїздку до Канева. А вже через кілька днів розпочалися роботи щодо заліснення ярів та круч, кошти на які виділила Київська губернська управа. Оперативно влаштували скромний музей в хаті біля Могили, замовили для нього копії картин Шевченка. Приступили і до впорядкування плавучого готелю для туристів під назвою «Чайка» з оформленням його та читального залу в національному стилі, а також до влаштування Тарасового Кута (Стану) на Грушках, де мали поставити кілька переносних денкеровського типу бараків на 40-50 кімнат. Там мали влітку відпочивати українські громадські діячі. Тоді було прокладено і шлях на Чернечу гору, яким користувалися до недавніх часів, не відаючи про те, що до цієї дороги причетний Симон Петлюра. На все це потрібні були відповідні кошти. Та з ними не було проблеми, адже Київська Управа створила для цього спеціальний Фонд по впорядкуванню Могили Шевченка.
Симон Петлюра першим в УНР на повний голос заявила від імені Української держави про те, що «утримання достойного вигляду могили співця України, борця за її волю» є «святим обов’язком всього українського народу». Тому на захист Чернечої гори він поставив Закон. Спільно з Василем Королевим-Старим вніс до Центральної Ради законопроект про Національну Святиню з пропозиціями визнати святу Могилу національною власністю, вивласнити в радіусі п’яти верстов, взявши за центр хрест, всі землі й води, що лежать довкола могили, установити сталу Парламентську Комісію, яка б опікувалася Могилою. На жаль, тодішні обставини не дозволили завершити розпочату ним справу. Невдовзі було скинуто Центральну Раду. Та прихід до влади Павла Скоропадського не зупиняє діяльності Петлюри на цьому шляху. Він подає цей законопроект до гетьманського уряду Української Держави, Головою якого був Федір Лизогуб. Із трьох пропозицій Петлюри урядом 10 червня 1918 року було затверджено лише першу – про визнання могили Т.Г.Шевченка національною власністю. Одночасно звернулися до тодішнього власника землі Володимира Науменка із проханням передати могилу Т.Г.Шевченка Українській Державі. А 26 липня 1918 року було вже асигновано урядом 51535 карбованців «на укріплення місцевості біля могили Т.Г.Шевченка».
Незабаром Україна стала ареною громадянської війни. На зміну Гетьманщині прийшла Директорія, яку очолив Симон Петлюра. Та навіть у найскладніших ситуаціях він ніколи не забував про Всеукраїнську Святиню, і в січні 1919 року постановою Директорії було виділено 5000000 крб. на облаштування могили Тараса Шевченка. Та разом із крахом Української революції рухнули і плани Симона Петлюри щодо майбутнього національної Святині. І до сьогоднішніх днів вони, на жаль, повністю не реалізовані.
Сувора доля закинула Симона Петлюру далеко за межі України. Його по-бандитському вбили у Парижі 25 травня 1926 року. Поховали 47-річного вождя в Парижі на цвинтарі Moнпарнас, де його прах спочиває донині.
Відразу ж після трагічної загибелі його товариші заговорили про повернення в Україну праху полум’яного борця за її незалежність. Говорив про це і Андрій Лівицький – перший після Петлюри Президент УНР в екзилі: “Боротьба за незалежність … закінчиться лише тоді, коли золотосяйний Київ побачить рідні прапори, а свята Софія прийме до себе шляхетне тіло Незабутнього Вождя… ”
Однак, ніхто не знав, де саме бажав би сам небіжчик бути похованим, адже будучи ще в молодому віці він не міг говорити про свою смерть та поховання. На тему смерті його спонукала говорити тільки Шевченкова могила під час одного з його приїздів на Чернечу-Тарасову гору у 1918 році. І ці думки керманича Української революції біля Національної Святині зафіксував його вірний побратим Василь Королів-Старий, очевидно, аби застерегти нащадків небіжчика від суперечок, де поховати його тіло, адже знав, які були суперечки під час поховання Тараса Шевченка на рідній землі у 1861 році, коли кияни бажали поховати поета у Києві.
Василь Королів-Старий вважав своїм моральним обов’язком донести до нащадків думку з цього приводу самого Симона Петлюри: ”Якось, підходячи до Чернечої гори, Симон Васильович сказав приблизно такі слова:
- Мала втіха бути мертвим, а все ж таки, коли говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям, – то тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами! – й він показав рукою на підошву гори…”
З давніх давен Чернеча гора була пов’язана з українським козацтвом. Зінаїда Тарахан-Береза дослідила, що біля її «підошви» були два козацькі монастирі: один – з південного боку гори, а інший – в Монастирку, із західного її боку. Саме тут доживали віка старі або ж скалічені у безкінечних війнах запорозькі козаки. Тут вони усамітнювалися та просили у Бога прощення своїх гріхів, а для рідного краю – кращої долі та волі.
- Поряд із цим славетним козацтвом піднімається і постать Оберега Української нації та Шевченкової Могили Симона Петлюри, котрий бажав, щоб саме ця земля прийняла його до себе після смерті, – говорить Зінаїда Панасівна. – Я переконана, що рано чи пізно цей заповіт Великого Українця буде виконано. Але чи не найкраще це зробити сьогодні, коли вже відновлено козацьку Мазепинську церкву під Чернечою горою, в якій переплелося наше драматичне минуле і наша надія на Воскресіння України, про яке не переставали мріяти споконвіків наші славетні предтечі і ми разом з ними? Саме біля цієї відродженої козацької церкви має бути похований продовжувач святої козацької справи невтомний борець за Незалежність України Симон Петлюра, котрий був єдиним з українських державних очільників, хто вирішував питання збереження Чернечої гори – Національної Святині українського народу – не з погляду біжучого дня, а дивлячись на століття вперед. І хіба таки не заслужив Симон Петлюра від Незалежної України на те, щоб його прах було перевезено на рідну землю та поховано там, де бажала його душа, в благословенному, святому Каневі, під Чернечою горою? І ця свята його душа повернеться до нас як символ духовної єдності “і мертвих, і живих, і ненарожденних” дітей України та незнищенності безсмертного духу нашого народу. І цей могутній дух, об’єднавшись з козацьким, Шевченковим та духом Симона Петлюри стане тим смолоскипом, який вічно запалюватиме в серцях українців незгасну любов до рідного краю.
Лариса ЗЕЛЕНЕНКО
Поштівка часів Визвольної боротьби з потретом Тараса Шевченка, фото його могили у Каневі, і цитуванням його пророчих слів...
