Для більшості українців це питання є риторичним. Чому нам потрібно боротися за Донбас? Бо він є частиною України.
Утім, будьмо відвертими: деяку частку людей в Україні ця відповідь не задовольняє. З двох причин.
Радикальна позиція полягає в сумніві, чи Донбас, власне, є Україною. Прибічники цього погляду переконані, що регіон був зросійщений задовго до новітньої російської окупації і вже до війни – не кажучи про сьогодення – був несумісний ментально з Україною. Донбас навіть назвали “пухлиною русского мира”, яку варто тримати подалі від України. Виразниками цієї ідеології є окремі інтелігенти й письменники, чиї прізвища є занадто відомими, аби їх називати.
Є й поміркованіший, але прагматичний підхід, адепти якого насправді не дуже цікавляться національною ідентичністю і категоріями на кшталт “українськості” чи “неукраїнськості”. Вони міркують категоріями політичної доцільності та економічного зиску.
Проте, якщо зважити, гра не вартує свічок. Політична, економічна й культурна ціна повернення регіону до України є невиправдано високою.
Що більше минає часу від початку окупації, то менше лишається економічних суб’єктів та політичних гравців, що є глибоко зацікавленими в реінтеграції зруйнованого регіону з травмованим війною населенням.
Названі настрої змушують сісти з олівцем у руках і викласти кількома тезами відповідь на, здавалося б, риторичне питання.
Отже, чому ми повинні повернути Донбас і навіщо він нам?
Люди і принципи
Люди. Люди – наріжний камінь в усій цій історії. Визволяти потрібно насамперед через людей, і вже другою, третьою чергою – через націю, принципи, право, майно, промисловість, історію тощо.
Правда в тому, що люди на окупованій території є заручниками мародерів та вбивць. Не є перебільшеним твердження, що Донецьк і Луганськ повернулися у 20-30-ті роки минулого сторіччя. З усіма атрибутами того часу – репресіями та каральними органами, злочинною владою, агресивною пропагандою.
Від тотального терору місцевих мешканців рятують хіба що комунікації ХХІ сторіччя. Не було б Інтернету та інших засобів запису та зв’язку, місцеве “МГБ” ледве чи відрізнялося би від своїх попередників із “ЧК” та “НКВД”.
Погодьтеся, що під цим кутом огляду не є аж настільки важливо, як місцеве населення наразі ставиться до окупаційного режиму, з одного боку, та до України, із іншого. Не можна приймати як аргумент положення: “Більшість місцевих не хоче повернення в Україну, отже, даймо можливість їм залишатися в окупації”.
По-перше, ми достеменно не знаємо, більшість чи меншість. По-друге, соціологія, коли йдеться про тоталітарний режим, апріорі не є аргументом. Від слова “зовсім”. Більшість північних корейців щиро підтримують режим чучхе, що однаково не перетворює зло на благо.
Відтак, у нашому міркуванні про невід’ємні права людини потрібно піти ще далі. Недостатньо обмежитися констатацією, що українці Донеччини та Луганщини потерпають від окупантів.
Хіба можемо, знаючи це, відвернутися та заплющити очі? Із полегкістю видихнути й, як деякі пропонують, семимильними кроками простувати в правову та комфортну Європу?
Не можемо. Доля українців під окупацією – це й наша відповідальність.
Отже, визволення Донбасу слід тлумачити передовсім у цьому сенсі – як відновлення конституційного ладу й повернення людям сплюндрованих окупантами прав.
Патріоти. Незважаючи на сказане вище, про патріотично налаштованих українців в ОРДЛО треба згадати окремо.
Немає жодного сумніву, що на окупованих територіях Донбасу сотні тисяч, а, може, й понад мільйон українців чотири роки гаряче чекають на Україну. На визволення з-під окупації. Їхні чекання й сподівання не можна зрадити.
Принципи. Деокупація Донбасу, а в перспективі і Криму – це принципово.
Це питання принципу чи, якщо хочете, честі – нашої зокрема й цивілізованого світу в цілому. Питання відновлення справедливості.
Росія порушила міжнародні угоди, чинні домовленості з Україною. Незаконно загарбала Крим та окупувала Донбас. Вирішила довести, що здатна діяти з позиції сили.
Спільно із Заходом ми повинні їй показати, що таке європейські цінності й що таке сила права.
Що безкарно паплюжити норми міжнародного права не можна.
Що за скоєне доведеться відповідати.
Що відповідальність і покарання рано чи пізно дістануть злочинця.
В іншому разі крихкий мир у Європі, що тримається від завершення Другої Світової війни, буде в підвішеному стані та під загрозою.
Нація і держава
Донбас – малий акт у війні за незалежність. “Борня триває”, – казали в середині ХХ сторіччя оунівці та упівці. Борня за незалежність, яка триває вже кілька сторічь, не завершилася й сьогодні.
Потрібно нарешті збагнути, що агресія на Донбасі – це лише дрібний акт у виставі завдовжки 400 років. Росія не задовольниться Донбасом і Кримом. Вона може хіба зупинитися на деякий час, щоби перетравити загарбані регіони й зібратися з силами для подальшого наступу.
Маріуполь? Запоріжжя? Харків? Одеса?.. Чим доведеться пожертвувати наступного разу, щоб вгамувати апетити імперії? Чи й тоді можна буде відбутися відмовкою про “неукраїнські регіони”?
До речі, у цьому сенсі простір для інтерпретації теж необмежений. Росіяни, якщо дати їм волю, й Київ запишуть російським містом. Погодимося?
Донбас – це Україна. Річ у тому, що не тільки Одеса й Харків, але й Донеччина та Луганщина є невід’ємними елементами української ідентичності.
“Від Сяну до Дону” окреслював Україну Чубинський, включаючи до меж розселення українців козацькі землі в басейні Дінця. Донбас входив до УНР та Держави Скоропадського, до УРСР та незалежної України.
Він подарував нам Петренка, Сосюру, Дзюбу, Стуса, Солов’яненка, Руденка, Тихого, Жадана. У новітній війні з ним пов’язаний героїчний міф про Кіборгів та Донецький аеропорт.
Насправді історія і традиція не залишає нам іншого виходу, крім як робити все задля нашої перемоги. Й вона є тим єдиним рецептом, який здатен спинити Росію.
Перемога. Цей пункт, можливо, є ключовим, якщо йдеться про націєтворення. Перемога – це те, що нам дуже потрібно в процесі становлення нації.
Уявіть на хвилинку той день, коли останній російський солдат забереться з Донбасу, і над Донецьком та Луганськом замайорять жовто-блакитні прапори. Ви уявляєте? Цей солодкий і болісний смак перемоги…
Ви уявляєте піднесення національного духу? Самооцінки. Самоповаги.
Відтоді українська історія більше не буде історією нації, яку годі читати без брому. Це буде історія нації, яка витримала удар, дала відсіч і врешті подужала дуже потужного історичного ворога.
Ясна річ, небезпечно впадати в ілюзії й сподіватися на легкі й швидкі рішення. А проте концентрація на меті й формування в уяві бажаного образу є важливим у процесі його досягнення, стверджують психологи.
Деокупація Донбасу конче мусить відбутися й стати основою переможного національного міфу. Порівняно з мобілізуючою силою цього міфу будь-які тимчасові труднощі реінтеграції регіону будуть здаватися приємними клопотами.
Політична нація. Перемога у війні з Росією стала б промовистою ознакою національної зрілості.
Якщо до останнього часу нас подеколи іменували “державою, що не відбулася” (і російська агресія, поза сумнівом, саме й мала на меті втілити й довести цей “факт”), то в разі відновлення суверенітету нас ніхто не наважиться називати неспроможною нацією. Хіба непереможною.
Деокупація Донбасу дозволить завершити процес формування політичної нації. До речі, якщо хтось раптом побоюється, що реінтеграція кількох мільйонів мешканців, які жили під окупацією, може змінити вектор розвитку України та розвернути її обличчям до Росії, то для цього немає реальних підстав.
Уже сьогодні є законопроекти, якими пропонується на деякий час обмежити право осіб, що співпрацювали з окупантами, голосувати на всеукраїнських виборах. Нехай це обмеження буде тривати 1-2 виборчі цикли, але навіть цей час дасть можливість продовжувати реформи й працювати над нівеляцією руйнівних наслідків російської пропаганди.
Безпека та гроші
Наостанок ще два важливих і цілком прагматичних бонуси.
Безпека. Деокупація регіону – це не останньою чергою питання безпеки. Впродовж усього існування так званих “республік”, керованих окупаційною адміністрацією, обстріли наших позицій не припинялися ні на день.
І не припиняться ні на день у майбутньому, адже постійне тероризування й військовий шантаж є однією з їхніх задач. Єдиний вихід це припинити – деокупація регіону.
Економіка та модернізація. Відбудова та відновлення Донбасу потребуватиме величезних капіталовкладень.
Втім, промисловість цього регіону і так була застарілою, отже, рано чи пізно її все одно треба було модернізувати. У разі деокупації регіону цей процес можна буде здійснити, залучаючи гроші донорів та іноземні інвестиції.
Насамкінець, ніхто не обіцяє і ніколи не обіцяв нам легкої й швидкої дороги.
Формування успішної нації та держави є великим проектом, який потребує від нас надзусиль, надто в тих історичних умовах, у яких ми живемо. Він потребує років, а то й десятиліть впертої та цілеспрямованої праці.
Деокупація та реінтеграція окупованого Донбасу є одним із найважчих завдань у межах цього проекту, та якщо ми узялися за велику мету, то не біймося труднощів.
Сергій СТУКАНОВ, “Українська правда”
