Апостол української державності… Так Миколу Міхновського назвав Петро Мірчук – український історик та активний діяч політичної еміграції. Справді, значення цієї постаті для нас колосальне. Невідомо, чи отримали б українці шанс на незалежність у 1917–1921 і 1939–1950-х роках, і чи здобули б її нарешті у 1991-му, якби ніколи не жив на світі автор “Самостійної України” і “Десяти заповідей УНП”. Про це йдеться у матеріалі видання Український інтерес.
В останній день березня виповнилось 145 років від народження Миколи Івановича Міхновського. Його мала батьківщина – село Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії, відоме ще з середини XVII століття. За сучасним адміністративним поділом, воно належить до Згурівського району Київської області й розташоване на самій межі з Чернігівщиною.
Міхновський – надзвичайно багатогранна особистість. Протягом відносно короткого життя (51 рік) він встиг заявити про себе і як юрист, і як громадський діяч, і як політик, і як ідеолог самостійництва, і як публіцист, і як військовик та організатор українських збройних сил.
Міхновський не був першим, хто обґрунтував ідею державної незалежності й соборності України. За п’ять років до нього це зробив галицький соціал-демократ Юліан Бачинський на сторінках книги “Україна irredenta”. Але саме праця Миколи Міхновського стала справжнім маніфестом українського самостійництва. В основу “Самостійної України” було покладено промови автора, виголошені на Шевченківських святах 1900 року в Полтаві і Харкові. Окремою брошурою їх опублікували у Львові без зазначення прізвища автора.
Ось основні тези, з якими далеких 118 років тому виступив молодий і ще маловідомий харківський адвокат:
“Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”.
“Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізуваних ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів?”.
“Законами російської імперії зневажається право совісти, погорджуеться право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла”.
“Ми виписали на своєму прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.
“Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля… Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією!”.
“На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України приняла в XVI і XVII віках польську національність… Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX віків… Але український народ здобув у собі досить сили, здобув навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелігенцію”.
“Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби”.
“Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою”.
“Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя”.
Не менш відомими твором Міхновського є десять заповідей для членів Української народної партії, розроблені ним у 1904 році:
Але зараз нечасто згадують про те, що в розпал революції в Російській імперії 1905 року Микола Міхновський висунув проект конституції самостійної України. Майбутня держава мала охоплювати всі українські етнічні території, об’єднані у спілку дев’яти земель – Чорноморської, Понадморської, Степової, Слобідської, Лівобережної, Гайової, Північної, Підгірської і Горової України. За формою правління Міхновський бачив Україну президентсько-парламентською республікою з поділом влади на три незалежні гілки. Особлива увага приділялася правам і свободам людини, рівності прав громадян незалежно від їхнього походження і статі. Шлюб і розлучення визнавалися винятково приватною справою, церкві й державі заборонялося втручатися у ці питання. Для іноземців діяв ценз осілості – вони зрівнювалися у правах із українцями після 10 років постійного мешкання в Україні.
Микола Міхновський випередив свій час. Більшість сучасників його не зрозуміли, вважали “фантастом” і “авантюристом”. Грушевський згодом характеризував Міхновського як “нашого фашиста” (це слово тоді ще не мало виразно негативної конотації), протиставляючи його соціалістам і демократам. Винниченко і Петлюра звинувачували Міхновського в “ідейній обмеженості”, бо, на їхнє переконання, національне він ставив вище за соціальне. Скоропадський називав погляди Міхновського “вкрай шовіністичними”. Та жоден з цих політиків – з різних причин – не зміг надовго втримати незалежність України.
На відміну від них, Микола Міхновський практично ніколи не мав доступу до реальних важелів влади. Під час Української революції перебував у опозиції – до більшості у Центральній Раді, до гетьманського уряду, до Директорії УНР. Мету мав єдину – ОБОРОНУ УКРАЇНИ…
