Коли я впаду…мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце.
Юрій Горліс-Горський
14 січня 1898 року народився Юрій Городянин-Лісовський(творчий псевдонім Юрій Горліс-Горський), учасник Визвольних Змагань, осавул першого основного куреня Холодноярського полку, автор книги “Холодний Яр”, який описав про одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок нашої історії – боротьбу українських повстанців проти окупаційної більшовицької влади у 1920-х роках.
У часи цієї окупації, людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Принаймні до 1974 року у структурі Черкаського обласного КГБ існував “уполномоченный по Холодному Яру”, мабуть пам’ятали попередження Льва Троцького : “Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотни(?) лет воевать против своих угнетателей – поляков, русских, татар и турок…”. Одним з таких козаків, хто здійснив у ХХ-му столітті Тарасове пророцтво: «повіє новий вогонь із Холодного Яру» і був Юрій Горліс-Горський.
Народився він 14 січня 1898 року в с. Демидівці на Полтавщині. Батько був старшиною царської армії, мати походила зі старого шляхетського роду.
Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — старшина-кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії Армії УНР, до якої вступив у віці 20 років.
На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій занедужав і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час розміщувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Підлікувавшись, хотів був уже наздоганяти свою частину, яка продовжувала Зимовий похід, та холодноярці, яким бракувало старшин воєнного часу, переконали його, що він тут не менш потрібний Батьківщині. Юрій ніколи не шкодував, що вирішив залишитися серед лісовиків: рік боротьби на Чигиринщині, став найщасливішим періодом його життя.
З перших хвилин перебування в Холодному Яру молодий старшина відчув незвичайний, войовничий патріотизм місцевих селян. І його серце переповнилось, як він потім згадував, «якоюсь щемливою радістю». Вразила Юрія й висока організованість озброєних селян та їхнє турботливе, дбайливе ставлення до українського вояка.
Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, «святі місця».
Під псевдонімом Залізняк його призначили осавулом 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, тобто Юрій став одним з найближчих помічників курінного Івана Петренка та Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака.
Пізніше, у своєму знаменитому романі, Горліс-Горський писав: «Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути».
Юрій Горліс-Горський (зліва) в часі написання роману "Холодний Яр"
На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. Побувавши в льохах Єлисаветградської ЧК, він утік з-під розстрілу. Повернувшись до Холодного Яру, довідався, що побратими вже справили поминки по ньому…
Навесні 1921 р., за наказом підпілля, Залізняк «видістався з Холодного Яру» і прибув до Львова на зустріч з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником.
Ставши зв’язковим уряду УНР, навесні 1922-го він вертається в окуповану російськими більшовиками Україну. Підпільну роботу — під псевдонімом Горський — спочатку провадив у Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Довелося провести 8 місяців у «тюрподі» Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 р. звільнили з-під варти.
За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ҐПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ҐПУ Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію.
Та у 1924-му знову арешт. Більшовики «оцінили» антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі в 15 років ув’язнення. Ще добре, що вони не дізнались про холодноярську сторінку його біографії…
Щоби потрапити до психіатричної лікарні, з якої легше було організувати втечу, Юрій симулює психічне захворювання. Але чекісти не дуже вірили в хворобу і ще протягом кількох років тримали його у тюремній лікарні. За цей час він пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті, Юрія перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він і втік у квітні 1932 року. Того ж таки 1932 року, після довгих мандрів, він опинився у Рівному.
А потім був Львів, де його, нарешті, знайшла слава.
Першою книжкою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була «Ave dictator!». У 1934 р. поталанило видати повість «Отаман Хмара». У передмові до неї автор писав: «Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації — в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та більшовицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки».
Справді, навряд чи хто з письменників — і то не лише українських — спромігся вже тоді, «по гарячих слідах», так виразно зобразити потворне обличчя ЧК-ҐПУ, як це зробив Горліс-Горський та згодом Іван Багряний у знаменитому романі «Сад Гетсиманський».
1935 року у Львові виходять друком книжки «У ворожому таборі» та перша частина роману «Холодний Яр». Трохи згодом було написано й другу частину роману «У ворожому таборі», що називалася «Між живими трупами» (про перебування в психіатричній лікарні). Юрій анонсував її вихід, а уривки з цього твору читав молоді, яка хмарами вилась довкола нього… На превеликий жаль, рукопис загубився під час бойових дій на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату, тим більше, що вважав цей роман найкращим своїм твором.
Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року. Книжка мала у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В залах переповнених «Просвіт» проводилися колективні читання.
Що робив Горліс-Горський на Закарпатті? Зі зброєю в руках разом з товаришами, колишніми вояками Армії УНР, він пішов, за влучним висловом Сергія Козака, на «голос Карпатської України». Одна з газет, здається, «Діло», незабаром надрукувала повідомлення, що Юрій Горліс-Горський загинув. Вже вдруге друзі «ховали» його…
Після поразки Карпатської України Юрій якийсь час учителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім до Югославії. Тут на нього чекав виклик до Канади: українці Саскачевану запрошували знаменитого письменника оселитися в цій країні. Та поголоски про можливу війну Німеччини проти Совєтського Союзу змусили його змінити плани: Юрій Горліс-Горський справедливо вбачав у цій майбутній війні шанс для України стати самостійною державою, тому й, зрозуміло, не міг відсиджуватися у комфортних саскачеванах.
Та спочатку Юрій їде до Фінляндії, де формує відділ з українців, які потрапили в полон під час совєтсько-фінської війни, — для боротьби за звільнення України від більшовиків. Подорож до Суомі він відобразив у двох чудових статтях «Фінляндія» та «Подорожні зиґзаґи», в яких оспівав велич фінського народу, котрий весь, як один, став на захист свого національного буття.
І ось навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті «Волинь», яку редагував Улас Самчук, з’являються спогади Горліса-Горського «Їх прийшло дванадцять».
Нарешті, у червні 1942-го, здійснюється заповітна мрія — і Юрій Горліс-Горський повертається до оспіваного ним Холодного Яру. Його душевний стан можна тільки уявити: радість повернення на повстанські стежки молодості і розпука від вигляду руїни, до якої довела Холодноярщину совєтська влада за якихось два десятиліття.
Письменник оселяється в Олександрівці і збирає свідчення учасників холодноярської епопеї.
У Мельниках Горліс-Горський відвідав батьків Петра і Василя Чучупаків і подарував їм свою книжку про подвиг холодноярців, зокрема, їхніх синів.
Могилу ж Головного отамана Холодного Яру огородили, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. «Наступного дня, — згадував учасник події Михайло Дорошенко, — в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослужіння йшли гурти людей з ближчих і дальших сіл та й з Чигирина… Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупака…»
Юрій Горліс-Горський виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру слово. Він згадав попередження Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього — незгоду між собою — та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
З наступом Красної армії почався шлях Юрія на Захід. У Львові 26 листопада 1943 р. у православній церкві Святого Георгія він бере шлюб із Галиною Талащук. «Яким я пам’ятаю Юрка? — пізніше згадувала вона. — Насамперед він був „безнадійним“ романтиком… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри…» «Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР», — додавав його товариш Петро Майсюра…
Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб («Ді-пі») в Новому Ульмі, де 25 вересня 1946 року в нього народжується донька Леся. Здавалося, життя ще попереду. Але…
В Новому Ульмі Юрій розгортає активну політичну діяльність. Поруч з Іваном Багряним, Борисом Левицьким, Романом Паладійчуком та іншими він засновує Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), проти якої здіймають агітацію деякі члени Закордонного Чину ОУН(б). З висоти сьогодення зрозуміло, що помилялися і ті, і ті. Але тоді…
В таборі «Ді-пі», де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент більшовицьких, польських та німецьких спецслужб. «Посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність в кімнаті робилися обшуки… Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи… Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наклепів і погроз…»
Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, загинув за досі невияснених обставин. Це сталося 27 вересня 1946 року. Але й смерть не зупинила воїна-письменника — він продовжував йти у життя своїми книжками: практично всі вони у повоєнні роки були перевидані українською діаспорою.
www.spas.net.ua
