Дитинство Євгена Мишківського, майбутнього керівника Генштабу Армії УНР, пройшло у батьківському помісті в селі Богдани поблизу Золотоноші. До речі, у цьому ж селі зростав і майбутній міністр пошти і телеграфу УНР Іван Паливода – хоча історія й мовчить про це, можливо майбутній міністр і воєначальник навіть бачилися десь у той час, – між малими хлопцями було три роки різниці…
Євген Мишківський
Мишківський був нащадком давнього козацького роду. Вочевидь, саме «кров предків» підштовхнула його до того, щоб після закінчення з відзнакою Переяславського духовного училища і двох років навчання у Полтавській семінарії він раптом чітко заявив рідним: носитиме не рясу священика, а мундир офіцера – і подався до Чугуївського юнкерського училища. Успішного підпоручика одразу примітили в армії – він продовжив навчання у Петербурзькій офіцерській школі і в Миколаївській академії Генштабу. Саме в Петербурзі Євген познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Лізою Веселовською, донькою академіка-українця. Як і в Мишківського, її предки належали до давнього козацько-старшинського роду. Всі сучасники відзначили богатирську статуру Мишківського і те, що навіть в імператорській армії він принципово говорив українською…
З початком Першої світової штабс-капітан Мишківський пише рапорт з проханням відправити його на фронт. Офіцер з ідеальним послужним списком просить для себе єдиної «поблажки» – воювати хоче за землю рідної України, де саме йдуть запеклі бої. Причому разом з ним вирушає на фронт і молода дружина, яка спеціально для цього закінчила курси медсестер. Мишківський потрапляє у дивізію славетного генерала Брусилова, а Ліза стає медсестрою дивізійного польового госпіталю.
Якраз напередодні Лютневої революції Мишківського викликали до Петрограда. На той час він вже був підполковником, кавалером орденів Святих Станіслава, Володимира та Георгія. Офіцер, якому за два тижні до того виповнилося 35 років, мало не став жертовою п’яної матросні, яка витягла його разом з дружиною на вулицю з готелю “Асторія», де жило подружжя – фронтовика ледь не розстріляли за відмову віддати нагородну шаблю…
При Тимчасовому уряді він знову на фронті: з березня командує штабом 105-ї піхотної дивізії, а з вересня 1917-го штабом 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. У часі остаточного розвалу імперії Мишківський зумів привести Туркестанську дивізію до Києва і розпустивши по домівках киргизів, туркменів,московітів та інших, хто не хотів служити Україні, спрямував зброю дивізії на захист самостійної держави, що народжувалася на уламках імперії…
Полковник Мишківський служить у Генштабі***, його дружина – у військовій лікарні. Цікаво, що на мирних переговорах з російським Совнаркомом у 1918 році в українській делегації було троє з черкаського Лівобережжя: окрім Євгена Мишківського – ще й майбутній творець морської піхоти УНР Михайло Білинський з Драбівщини та Генеральний суддя УНР Сергій Шелухін родом з Деньгів на Золотоніщині (на переговорах він очолював українську делегацію).
Ті переговори зайвий показали вічну сутність московського шовінізму: на словах визнаючи незалежність України, одвічні її вороги вже зовсім скоро порушать усі домовленості…
Вже в грудні Євген Мишківський вирушає з Києва до Галичини, де разом з генералом Омеляновичем-Павленком вони по суті створюють Українську Галицьку Армії – за іронією долі, з тих самих підрозділів Українських січових стрільців, проти яких Мишківському довелося воювати під час Першої світової у складі дивізії Брусилова…
У лютому 1919-го Мишківський очолює штаб військ УНР Східного фронту – воює аж до кінця року, поки в грудні його не звалив з ніг тиф. Причому, у лікарні Рівного лікується від тифу разом з Андрієм Мельником – майбутнім очільником «мельниківського крила» ОУН…
Останній бій полковника Мишківського відбувся на початку липня 1920 року. Кіннота Будьонного прорвала фронт і ринула на Проскурів, де знаходилися Головний Отаман Директорії Симон Петлюра та вже очолюваний на той час Євгеном Мишківським Генштаб Армії УНР. Полковник Мишківський розпорядився про негайну евакуацію: першим залізничним ешелоном Проскурів покидав Петлюра, останнім – Мишківський. Вранці 6 липня у районі Чорного Острова його ешелон потрапив у засідку. Залишивши заступника командувати потягом, полковник узяв до рук гвинтівку і особисто повів козаків у контратаку, змусивши червоних кіннотників до відступу. При цьому сам був поранений у руку й стегно – пораненого командира з поля бою виніс сотник Андрій Чистосердов, а першу меддопомогу надавала дружина Ліза…
Вона й тягнула під обстрілом залізничну дрезину з пораненим чоловіком більше кілометра – до станції Волочиськ, де чекав потяг, присланий генералом Роммером з союзної польської армії. Тягла навіть тоді, коли десь поділися двоє козаків, які мали їй допомогти…
Ще три доби зайняла дорога до Тернополя, там консиліум досвідчених хірургів вирішує ампутувати ногу, де вже почалася гангрена. Вже після ампутації полковник, який щойно прийшов до тями, віджене санітарів і на власних руках переповзе з операційного столу на «каталку» – він ще не знав, що операція була запізнілою і жити йому залишалося лічені години…
Відомий письменник Євген служив сотником у підпорядкуванні Євгена Мишківського. У своїх спогадах він назве полковника «лицарем честі та обов’язку” і «запорожцем, що чудом заховався до ХХ століття»…
***Цікава деталь: Генштаб Армії УНР знаходився у Києві на вулиці Банковій, 11 – у приміщенні, де нині – Адміністрація Президента України…
Петро ДОБРО
