Сто років тому, коли московський цар зрікся престолу, а його імперія репнула по швах, в Україні остаточно прокинувся дух козацьких предків, а від весни й до осені 1917 року по всій молодій державі постало Вільне Козацтво, яке раптом до дрібниць почало повторювати давні запорозькі звичаї і гуртуватися навколо Богданового Чигирина. І справа не в шапках і жупанах козацького покрою і не в «чубах», які залишали на головах вільні козаки – а в тому, що в тих головах робилося-думалось… Вони брали на себе відповідальність не тільки за лад у країні, а й готові були виступити на захист від зовнішнього ворога, як колись козацькі полки і сотні були гарантом справедливості в українських містах і селах і гарантом своєчасної силової відповіді будь-кому, хто на ті села й міста посягатиме. Їх ворог не визначався ні національністю, ні належністю до партій – ворогом вважався всякий, хто посягав на волю української землі і приходив на неї зі зброєю у руках.
Перші ж бойові операції Вільного Козацтва змусили про відвагу українців заговорити за кордоном у Європі й за «парєбріком» на Московщині. Коли багатотисячну орду Муравйова – того самого, що вбивав студентів під Крутами і руйнував церкви у Києві, біля станції “Бобринська” та м. Сміли навесні 1917-го року оточило понад 8000 вільних козаків, після запеклого бою сам Муравйов ледве вислизнув із оточення. Те, як він «після бійки махав руками», розказуючи газеті «Известия ВЦК» про «украінскій шовіністічєскій націоналізм в відє Вольного Козацтва», від якого йому довелося втікати, лише видавало у московитові розгубленість і нерозуміння сили, яка ніби повернула з небуття самих чубатих запорожців знищеної Катериною Січі. Не даремно в той час, хоча країна була переповнена сучасною зброєю з фронтів Першої світової, за честь вважалося дістати зі схованки прадідівську козацьку зброю…
Не менш, аніж московити, боялися вільних козаків і німці. Знаменне протистояння сталося у червні 1918-го, коли два екадрони уланів під командуванням родича кайзера Німеччини Вільгельма нарвалася на Черкащині на вільних козаків, одну з груп яких очолив внук Тараса Шевченка по братові Йосипу – фронтовий офіцер авіації Левко Шевченко. Захоплених у бою карателів повсталі перебили, а звичайних німецьких солдатів, вишикуваних у колону, погнали у поле сапати буряки…
Перший з’їзд Вільного козацтва у гетьманській столиці Чигирині у жовтні 1917 року представляв інтереси вже 60 тисяч козаків. Вільне Козацтво відроджувалося по всій території України і на Кубані, де теж згадали про своє коріння.
Вже в 1920 році почалося масове цілеспрямоване нищення козацтва більшовиками, проте аж до 1923 року козаки чинили збройний опір. Багато подалося до гайдамаків-повстанців Холодного Яру, включно з одним із очільників Вільного Козацтва – Іваном Полтавцем-Остряницею. Після певного часу вимушеного перебування в Польщі з боями повернулися у складі Волинської, Бесарабської та Подільської похідних групп Армії УНР вільні козаки, що взяли участь у Другому Зимовому поході.Навіть після остаточної поразки Визвольних змагань рух не щез – організації Українського Вільного Козацтва постали з емігрантів, які готувалися зброєю повернути рідну землю, у США, Канаді, Бразилії, Австралії, Німеччині, Австрії, Чехії…
Через століття на Майдані в Києві від вітру, що віяв з Холодного Яру, знову майоріли чорні прапори «Воля України або смерть», а коли одвічний московський ворог знов прийшов на українську землю, з вишкільного табору на Чигиринщині вирушив на Схід козацький штурмовий загін «Холодний Яр», який влився до батальйону «Айдар». І що цікаво – у дні Майдану і війни не раз підтримали нашу боротьбу і словом і ділом українці з Вільного Козацтва австралійського Мельбурна – виявилося, що дух козацький живий навіть за сотні й тисячі кілометрів від рідної землі…
Цьогоріч на Покрову вже вдруге відзначатимемо і День сучасного українського війська, водночас вшановуючи 100-річчя остаточного становлення Вільного Козацтва. Як і сотню років тому, головною ознакою козака залишається не «чуб» на голові, а помисли і плани у тій голові – вони мають бути на користь справі боротьби за Волю України!..
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора в газеті “Козацький край” №6(97) від 23 червня 2017 року
