СТАНЦІЯ КРУТИ, БІЙ 29 СІЧНЯ 1918 РОКУ. МАЛЮНОК СОТНИКА АРМІЇ УНР, ХУДОЖНИКА ЛЕОНІДА ПЕРФЕЦЬКОГО (УРОДЖЕНЦЯ СЕЛА ЛАДИЖЕНКА НА УМАНЩИНІ)
Бій під Крутами, який відбувся 29 січня 1918 року, називають «українськими Термопілами», порівнюючи звитягу полеглих у тому бою з трьома сотнями легендарних спартанців. Серед курсантів, січовиків і вільних козаків, які того дня стали до бою проти московської орди, були й уродженці Черкащини – так вже повелося, що в усі часи, в усіх «найгарячіших точках» можна бачити воїнів зі славетного краю Тараса й Богдана…
Був фундатором українського війська, але слово вважав не гіршою зброєю…
Юнкер Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, уродженць смілянської Яблунівки Валентин Отамановський
У перших рядах «крутян» йшов у бій бравий юнкер з козацьким прізвищем – Валентин Отамановський з Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, уродженець Яблунівки на Смілянщині.
Снн багатодітного дрібного службовця, рахівника цукроварні графа Бобринського, Валентин Отамановський мав видатний розум і всі вершини в житті здобував самостійно: спочатку із золотою медалю закінчив гімназію в Києві, а потім демонстрував блискучі успіхи в навчанні спочатку на юридичному факультеті університету Святого Володимира, а потім – у Київському політехнічному інституті. Успішний студент ще з більшим завзяттям займається роботою у напівлегальній організації «Українська громада», де керує комісією, яка займається складанням української наукової термінології… Та цього юнакові, який горів ідеєю державної незалежності України, було замало – він стає засновником таємного «Братства самостійників». Затяті українські націоналісти, «братчики» категорично не розмовляли російською – мовою окупанта, не купували російських книг, вважали Московію не «сестрою», а ворогом.
Після першої революції 1917 року Валентин Отамановський фактично стає одним з фундаторів українського війська. Вже на початку березня за його ініціативи формується штаб української міліції в Києві та перша кінна сотня, і разом з Миколою Міхновським створює «Український військовий клуб імені гетьмана Полуботка».
Наприкінці квітня 1917-го він з головою поринає в іншу боротьбу – інформаційну. Заради неї складає навіть своє депутатство у Центральній Раді і очолює видавництво «Вернигора» - друкує листівки й брошури з портретами українських гетьманів, патріотичними та антимосковськими гаслами. У червні того ж року на зборах «Братства самостійників» навіть виносять постанову: якщо Центральна Рада продувжатиме млявий курс на «автономію» замість повної незалежності України – підняти збройне повстання і в Каневі біля могил Шевченка проголосити створення самостійної Української Держави.
Зрештою, у січні 1918 року Директорія проголошує державну незалежність УНР і практично зразу по цьому Отамановський, якому у лютому має виповнитися 25 років, бере до рук зброю – вирушає на Крути…
В бою він був поруч з командувачем українських підрозділів Аверкієм Гончаренком. Пізніше той згадував поведінку юнака в бою, підкреслюючи хоробрість Отамановського і те, що він під час бою… сипав жартами, згадуючи битву Івана Мазепи під Полтавою.
Він уцілів під Крутами і після того ще більш переконався у необхідності спротиву московсько-більшовицькій пропаганді, яка під облудою обіцянок «кращого життя» несла українцям лише поневолення, руйнацію і розправи. Отамановський вирушає до австрійського Відня і розгортає вже «повномасштабну війну на інформаційному фронті» – використовуючи можливості якісних європейських поліграфічних потужностей, очолюване ним видавництво «Вернигора» друкує для України географічні карти, підручники й зошити для шкіл. А також – величезну кількість книг українською мовою – не співставну навіть з 1990-ми роками формально незалежної України… Заодно стажується в університеті Відні.
Володіючи сімома європейськими мовами, Отамановський друкує книги не тільки українських авторів (тут він робить акцент на історію часів Козаччини), а й зарубіжних класиків. Цікавий момент: у видавництві «Вернигора» спочатку друкується «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо у перекладі Валентина Отамановського, а потім (у 1919 році) – «ремейк» пригод Робінзона авторства самого Отамановського (він пише під псевдонімом «Злотополець»). Книга називається «Син України» і в ній описується доля козака Миколи Наливайка – «українського Робінзона», який потрапляє на безлюдний острів, борючись за життя,один організовує там Січ, над якою піднімає український прапор… Цю книгу Отамановський присвятив побратимові, який загинув під Крутами: справжній Микола Лизогуб став прототипом Миколи Наливайка, який за сюжетом книги повернувся в Україну і геройськи загинув під Конотопом, у бою козаків гетьмана Виговського проти московитів…
1920 року Валентин Отамановський робить ризикований крок – повертається з Відня до України. Оселяється у Вінниці, куди забирає сестру і тяжкохворого, паралізованого батька. Працює завідувачем українського відділу Вінницької філії бібліотеки Всеукраїнської Академії Наук, займається історичними дослідженнями Магдебурзького права, працює в архівах з рукописами і стародруками XIV–XVIII століть. Надзвичайно детальну монографію, написану Отамановським на основі першоджерел, у тім числі перекладених дослідником з латини, давньоруської, польської та німецької мов, було випадково виявлено вже сучасним українським дослідником у 1992 році у пилюці одного з архівів Москви – і тільки тоді детальна історія середньовічної Вінниці вийшла друком в Україні…
Валентин Отамановський у своєму робочому кабінеті. 1925 рік
Сам же науковець піддається політичним переслідуванням. Він ще встигає створити Науково-методичний краєзнавчий центр Поділля і відкрити меморіальну садибу-музей письменника Михайла Коцюбинського,
А в серпні 1929 року Отамановського арештовують у сфабрикованій справі «Спілки визволення України». Засуджений до 5 років таборів суворого режиму та два роки заслання в Татарстан. Навіть після «відсидки» йому дуже довго забороняють повертатися в Україну і науковець викладає іноземні мови в університетах та інститутах Казані, Ташкента, Саратова, Краснодара. 1945 року Отамановський отримує свій черговий диплом – після київських і віденського університетів здавання іспитів екстерном у Краснодарському педуніверситеті було для нього надзвичайно легкою справою. Так само просто захистив у 1946 році кандидатську дисертацію у Московському університеті.
Проте в Україну «занадто розумного» українця ще довго не пускали: тільки з 1958 року професор Отамановський переїхав до Харкова, де викладав латину в мед університеті. Поиер через 6 років – у березні 1964 року. Тільки в серпні 1989 року посмертно реабілітований…
Після Крут став холодноярським отаманом Чорним
Організатор Студентського Куреня Іван Шарий, уродженець Вереміївки Золотоніського повіту (нині - Чорнобаївського району)
Іван Шарий – нащадок старовинного роду козаків-запорожців, народився у Вереміївці Золотоніського повіту (нині Чорнобаївського району). Ще під час навчання у Київському університеті Святого Володимира як учасник «Студентської громади», який не приховував нелюбові до московського царату, Шарий втрапив у поле зору «охранки». Слід визнати: правий був «агент наружного наблюдения Киевского охранного отделения», який ще в 1914 році строчив доноси на «нєблагонадьожних» 20-річного Івана Шарого і його друга Володимира Шульгіна – пізніше обидва студенти будуть «січовиками», які стануть до бою проти московитів Муравйова на підступах до Києва…
Коли зависла загроза над столицею УНР, Іван Шарий став співорганізатором Студентського Куреня. Учасник бою під Крутами Іван Лоський на еміграції в австрійському Відні і чеській Празі пізніше згадуватиме: коли Курінь вирушив на фронт, найвеселіше було у тому кутку залізничного вагона-«теплушки», де їхав Шарий: вереміївець грав на сопілці, співав разом з друзями, розповідав анекдоти – так, наче на прогулянку їхав, а не до бою…
Збереглися рядки вірша, написаного в той час Шарим:
Дай руку, мій вітре крилатий,
І вірного друга забудь.
Брати мої б’ються за волю
І в військо до себе зовуть…
У пеклі тієї битви він уцілів: через два місяці, у квітні 1918-го саме стаття, написана Іваном Шарим для часопису «Народня Справа», стане одним з перших письмових свідчень про геройство, проявлене юними українцями у битві проти в десяток разів чисельнішого ворога.
Пізніше Іван Шарий був делегований партією соціалістів-революціонерів до Трудового Конгресу України – вищого тимчасового законодавчого органу УНР часів Директорії. Не склав зброї і після окупації України більшовиками – у 1920-23 роках Шарий командує одним з повстанських загонів Холодного Яру. В цей час його всі знають як отамана Івана Чорного.
Очевидно, псевдо вберегло його на якийсь час від репресій: після виходу з підпілля Шарий зумів легалізуватися, причому під власним прізвищем – минуле отамана «Чорного» залишалося в тіні для нишпорок ЧК й НКВД. Він вчителював спочатку у рідній Вереміївці, а потім в Києві – викладав українську мову й літературу.
Навіть став директором Київського будинку вчених, хоча в жодній анкеті не приховував, що в часи Центральної Ради працював у Генеральному управлінні освіти УНР.
Час розправи настав у 1929 році: вченого, який вже давно жив і працював у Києві, арештували за звинуваченням у… опорі колективізації на селі. Ну, і стандартно, «прицепчиком» – звинувачення в українському націоналізмі. На допитах йому пригадали все, що він говорив хорошого про незалежну УНР і нехорошого – про радянську владу. Судили разом з односельцями Гончаром, Душейком, Котляревським, Котелівцем, Єременком, Гаркушею, Тукалевським, Безрукавим, Озірським, Казидубом, Чубом… Хлопців з козацького села розкидали по концтаборах Далекої Півночі й Сибіру. До речі, чи не наймолодший з ув’язнених у справі вереміївського «Гуртка визволення України» Ігор Тукалевський, потрапивши на засланні у Сковородино Амурської області, працював на «Опытной Мерзлотной станции» під керівництвом знаменитого професора Павла Флоренського, який так само був політв’язнем і займався дослідженням вічної мерзлоти. Пізніше вереміївець сам став директором цієї станції, та навіть отримавши титул почесного полярника, не міг добитися реабілітації. Втім, це вже зовсім інша історія…
Повернімось до історії Івана Шарого, у якого навіть стареньких батьків, Ілька і Теодору (в дівоцтві Котляревську – родичку письменника Івана Котляревського) відправили на Соловки.Хоча слідчий навіть не потрудився «докопатися» до участі Івана Шарого з бою під Крутами та багато чого з повстанського минулого, вченого засудили до розстрілу – вирок виконано в лютому 1930 року…
Колись, в далекому 1918-у, у своїй публікації «Січовики під Крутами» тоді ще 23-річний Іван Шарий написав: «Щастя, що ніколи не переводилися на Вкраїні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ’я та рабства високо держали Прапор Визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за свою матір-Україну…»
Ярослав ЗВЕНИГОРА.
Малюнки Леоніда ПЕРФЕЦЬКОГО, Миколи БИТИНСЬКОГО, Юрка ЖУРАВЛЯ, Івана КРИСЛАЧА та Олександра КЛИМКА
