Лише молодший з трьох братів, Колаксай, зумів заволодіти дарами, які впали з неба і спалахнули вогнем...
Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Згідно скіфських легенд, від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина – Таргитай… Академік Борис Рибаков вважав ім’я першопредка скіфів спорідненим з іменами багатьох богів і героїв індоєвропейських народів (від етрусків і кельтів до індусів). Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу.
При них з неба впали золоті дари: рало (плуг), сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування над собою молодшого брата – Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.
Як тлумачать давній міф сучасні вчені, три царства мали символізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А ім’я “Колаксай”, за їх твердженнями, швидше за все перекладається як “Сонце-цар”. Сюжет міфу дуже нагадує східнослов’янські сюжети та більш пізні казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж пов’язаний із зорею, денним світлом і небом. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, пов’язані з трьома священними предметами – ралом, чашею й сокирою – відомі також у кельтів.
На першому місці серед тих дарів, які від богів отримали скіфи, знаряддя землеробської праці. Дослідження міфів різних народів дають підстави сприймати такі надприродні дари в безпосередній відповідності до системи культурних цінностей, які сповідував кожний етнос. Антропологічні дані показують, що за походженням пізніші слов’яни мали, скоріше, прабатьківщину на північний захід від контрольованих скіфами територій і мали від скіфів назву цеври. Однак у галузі культурних здобутків між майбутніми слов’янами та скіфами було чимало спільного, зумовленого їх спільним індоєвропейським походженням. За літописами ми знаємо, що княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфські володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфським часом і пізнішими періодами історії України є чимало зв’язків. У центрі Трахтемирівського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм передано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж назва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) на території сучасного Канівського району Черкащини небезпідставно виводиться багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая. Частина дослідників вважає, що саме Трахтемирів був «столицею» головного з трьох скіфських царств – на їх думку, назва на честь Таргетая вказує, що скіфи вірили, що саме тут впали з неба і в подальшому зберігалися «золоті дари неба»…
За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили своїм богам ніяких зображень за винятком бога війни, ім’я якого Геродот подав грецькою мовою. Аресу (або ж Арею) скіфи присвячували ввіткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч акінак. У зв’язку з цим цікавим є питання про те, ким поставлені і кого зображували кам’яні скульптури скіфської доби (збереглося близько 15 зображень), більшість яких зосереджена у міжріччі Дністра і Дніпра. Борис Рибаков вбачав у них всеслов’янські божества, поставлені на шляху хлібного експорту де Ольвії, звертаючи увагу на келихи в руках ідолів у формі рогу, а не чаші.
Язичництво давніх слов’ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньо – слов’янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов’ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Не випадково кожний з дослідників праслов’янської міфології легко реконструює її основні риси, порівнюючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньоіндійськими міфами.
Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі праслов’яни пов’язували з богом-творцем, імовірно, Дварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна називали “Сварожичем”), і втіленням хаосу, пов’язаного з вітрами. Разом з небесною матір’ю – можливо, Колядою, – він відповідав за відтворення світового устрою.
