Вікно сторожки комори, яка належала репресованому Тимішу Запорожцю. На його дворищі комісари влаштували "штаб з примусової колективізації" - звідси починався Голод для Вергунів...
У пошуках скарбів УНР…
Справжні скарби нації вимірюються не золотом-сріблом, а значимістю для історії рідної землі. Когось хвилює вигадане золото гетьмана Полуботка, яке нібито лежить купами в підвалах закордонних банків чи золото гетьмана Мазепи, наче десь заховане на українській землі. Для мене ж немає більш хвилюючого переказу, аніж того, що донесла до наших часів книга Горліса-Горського – про чорний прапор з тризубом і написом «Воля України або смерть!», вкладений останніми повстанцями-залишенцями в снарядну гільзу і захований десь у лісах Холодного Яру…
Відслідковуючи в різних джерелах цю інформацію, завжди реалістично підходжу до того, наскільки вірогідно знайти ті скарби. Скажімо, для пошуків тієї гільзи з прапором – величезне холодноярське урочище, тож шукай вітру в полі. Хібащо сам Холодний Яр захоче повернути українцям святиню в потрібний день – як повернув Дніпро біля Хортиці Святославів меч незадовго до Майдану й початку новітньої війни…
Більш реальним здавалося знайти те, про що розповів киянин Сергій Коваленко у книзі «Чорні запорожці: історія полку». В ній описується, як під час Першого зимового «чорношличники» відбили у бою, а потім передали під час постою у Вергунах поблизу Черкас місцевій школі велику бібліотеку денікінців.
Вирушаючи у це село на початку нинішньої осені у пошуках бодай однієї книги з тієї бібліотеки, я ще не знав, що у Вергунах знайду зовсім інший скарб…
Панно у сільському клубі Вергунів: у брежнєвські часи українське минуле малювали виключно веселим і безтурботним...
Вергуни: село з солодкою назвою і гіркою долею
Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року пише, що назва села – «от слова вергуны, которым называется по-малороссийски пироженое, или особого рода блины»… У Вергунах, де ніколи не вживали паскудне слово «малороси», українці дійсно знали толк у стравах і столи в свята тут завжди ломилися від їжі. І заплетені в «косиці» й випечені у печі вергуни з найкращого борошна, щедро приправлені маслом, яйцями, цукром та ще й з горілкою в тісті місцеві господині вміли пекти так, щоб не зганьбити назву села Вергуни.
А після примусової колективізації і нальотів саранчі більшовицьких продзагонів у 1932-33 роках в селі померло близько двох тисяч людей…
Дізнався я про це після того, як вияснив для себе: жодна (!) людина в селі нічого не знає не тільки про трофейну денікінську бібліотеку – практично ніхто не знає навіть про постій «чорних запорожців» у селі в лютому 1920 року. Зате в селі досі височить обеліск китайцям, загиблим у у 1919 році в боях «за визволення села» – так і написано! Від кого «визволяли» старовинне козацьке село прислані Москвою китайці – пояснювати не треба… І вдумайтесь у те, як звучать написані на пам’ятнику (українською мовою!) слова: «Вічна слава героям китайцям…» Як вам такий «переспів» українського гасла «Слава Україні! Героям Слава!»?..
Спочатку з села вивезли, кинувши до таборів Сибіру, «занадто розумних» – включно з вчителями, які могли щось знати про книги денікінської бібліотеки. Потім решту села насильно загнали в колгосп, а на завершення – майже знищили величезне козацьке село під Черкасами голодом…
Та я таки знайшов для себе у Вергунах книгу, рівну за значенням скарбу – написану уродженцем цього села. У Вергунах її автора знали під іменем Семен Старів, у США став відомий під псевдонімом Мирон Долот. Ця книга називається «Страта голодом». Коли побачив її обкладинку, був здивований без меж: переконаний на сто відсотків, що готуючи книгу до видання в Україні, видавці навіть не підозрювали, що на книгу уродженця Черкащини Старіва беруть малюнок іншого сина Черкащини – художника Віктора Цимбала…
Хто сказав, що аналітика – це перетасовування, як у засаленій колоді карт тисячу разів використаних у різних джерелах цифр?! Справжня аналітика – це свідчення таких, як Старів! «Страта голодом» – історія одного села, де мов по поличках, розкладена день за днем хронологія знищення голодом села. Від насмішок місцевих над присланим до села для проведення колективізації «таваріщем» на прізвище Цейтлін, який не міг відрізнити кобилу від корови – до гірких сліз, пролитих над загиблими від Голодомору після тієї колективізації…
У січні 1930 року непокірне село, яке ніяк не хотіло до колгоспу, було шоковане звісткою: рано-вранці одного морозного дня чекісти витягли зі своїх хат і забрали в кутузку 15 сонних людей – тих, на кого рівнялося все село: шкільного вчителя, юриста сільської ради, власника крамнички, просто заможних землеробів… Серед тих, хто після того дня вже ніколи не повернувся у Вергуни з чекістських застінків, був і власник найбільшої у селі хати, нащадок козацького роду з промовистим прізвищем – Тиміш Запорожець. Слідом за ним з хати витягли його дружину і двох малолітніх дітей – не давши навіть можливості нормально зібратися, їх відправили на залізничну станцію, а звідти – до Сибіру (так само без повернення). Як виявилося, червоним окупантам просто потрібна була їхня хата, простора, та ще й центрі села – розбивши перегородки між кімнатами, чекісти перетворили її на «клуб» для сходок села, яке продовжили примусово заганяти в колгоспи.
Розповідь очевидця донесла до нас деталі того нелюдського винищення села, у якому був задіяний навіть колишній сільський диякон, який, як виявилося, працював на чужинців, за що чекісти, посміюючись, називали його «таваріщ Святой», а селяни між собою прозвали «товаришем Іудою»…
До них застосовували різні «методи впливу»: до села навіть підводили регулярну військову частину і артилеристи вправлялися у стрілянині з гармат так, щоб снаряди пролітали над Вергунами і вибухали за селом… Після цих «навчань» вулицями марширували червоноармійці з оркестром, а коли їх розселили на постій по хатах, комісари знову починали «наполегливо переконувати» вступати в колгосп.
У музейчику при сільській бібліотеці Вергунів зберігається віночок із вплетеною в нього чорною стрічкою - так хтось із селянок натякнув, що пам'ятає і про тяжкі часи...
Потім був показовий судовий процес над Петром Панченком, який пожартував з односельцями у обібраних продзагонами Вергунах, розповівши їм байку про те, що скоро кожному на прохарчування видаватимуть по одному оселедцю на рік.Того оселедця, мовляв, треба буде називати Красной Сєльодкой – і хто за рік не з’їдатиме свого оселедця, надлишки має здавати «на користь трудових народів капіталістичних країн». Суд жарт «оценіл со всєй строгостью пролетарского тєррора»…
Яскравим штрихом насильного втрамбовування Вергунів у колгосп стало святкування Першотравня 1932 року. На площу, куди зігнали голодних селян, виставили котли, у яких варили гречану кашу. Коли нещасні кинулися натовпом до тих котлів, одного з селян застрелив чекіст… Після того «святкування» продовжилося: у обмін за порцію гарячої каші напівпритомних вергунівців записували до колгоспу. Зрештою в селі тих колгоспів постало цілих два – «імені товариша Сталіна» та «Пам’яті Леніна». Натомість в селі, названому колись на честь смачних вергунів, за щастя стало напекти млинців з акаційового цвіту або зварити борщ з відкопаної десь на городі позаторішньої загубленої гнилої картоплини. У середині ХХ століття у колись заможному селі посеред Європи з’явилися канібали…
Те все описав у книзі «Страта голодом» Семен Старів – вже тоді, коли був за океаном. Його врятували доля і мати, яка свої золоті прикраси віднесла до Черкас і здала в пункті, який називався «Торгсин» (від скорочення «Торговля с иностранцами). Дещо пізніше з шматком хліба і 5 рублями в торбі хлопець прийшов з Вергунів пішки до Черкас, відучився на курсах при педінституті, а потім в самому інституті. Трохи вчителював, коли почалася війна – пішов на фронт. Потрапивши у німецький полон, був у концтаборі, а коли союзники звільнили з полону – повертатися в СРСР не захотів – знав про розправи над полоненими. Так і потрапив до США. Закінчивши історичний відділ Каліфорнійського університету, займався укладанням україно-англійського та англо-українського словників, готував публікації в пресі та виступи на радіо. І все життя – писав книгу про Голодомор. Його життя стало прикладом боротьби за свій знедолений народ – за тисячі кілометрів від рідних Вергунів він пам’ятав і записував те, що в рідному селі окупанти вимагали забути…
Черкащина: що в іменах твоїх?..
На Черкащині прикладів супротиву окупантам і нищенню українців Голодомором було безліч. Наймасовіший приклад – справа, сфабрикована НКВД проти учасників так званого «Союзу Української Державності». По ній у 1932-33 роках було заарештовано понад 200 чоловік, більше 70 з яких – розстріляно. Серед арештованих – багато студентів Уманського сільгоспінституту та працівників Мліївської дослідної станції, включно з її директором – Володимиром Симиренком…
Яків Дробот з Драбівського зайону пообіцяв роздробити голови продзагонівцям - і ті побоялися сунутися у Великий Хутір...
На фоні безликих прізвищ сусідньої держави, де всі повально «Іванови-Пєтрови-Сідорови», українські прізвища промовисті. Навіть просто зачіпаючись оком за найгучніші з них, розповісти можна багато.
Родину з фатальним прізвищем Біда від голодної смерті врятував голова колгоспу на Чорнобаївщині з так само промовистою назвою «Нове життя» – Ларіон Винник тихцем видав зерно з комори багатодітним родинам, ризикуючи власних дітей залишити без батька… Яків Дробот, голова колгоспу у Великому Хуторі на Драбівщині, пообіцяв роздробити голови заїжджим продзагонівцям, якщо ті забиратимуть зерно у багатодітних – і ті відступилися від села… Андрій Квітка, голова колгоспу з чигиринської Богодухівки, де люди вже жили одним лиш «Божим духом», влітку 1933 року розпорядився скосити пшениці і роздати людям по три кілограми зерна, прекрасно знаючи, що йому за це буде. Його засудили до 15 років таборів. У 1941-у зголосився добровольцем з табору у штрафбат на фронт – і загинув, обороняючи Харків…
Яким Резин з села Коврай під Золотоношею, поки не піймали енкаведисти, встиг написати 5 різних листівок із закликами до односельців. В одній із них писав: «На сьогодні ми живем в смертельних пазурах компартії, яка безжалісно душить голодом… По нашій країні умірає з голоду щоденно близько 16 тис. трудового селянства, з них понад 9 тис. дітей. Ці цифри свідчать про те, як розгулявся голодний комуністичний комар над трудовим селянством – Сталін… Селяне, компартія веде до гибелі цілу величезну Україну!..»
Більшовицькі окупанти належним чином «оцінили» цю «домашню аналітику» простого селянина – у сім років таборів… Нагадаю: було це у селі Коврай – тому самому, де колись жив і викладав знаменитий філософ Григорій Сковорода. Той, який сказав колись таку фразу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».
А ще – влучно підмітив: «Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга». Як про Москву сказав, яка вже не раз в історії, вдаючи друга, смертельно жалить українців…
*** Вранці 22 квітня 2015 року, за місяць до початку літа, у Щасті на Луганщині сипався сніг – у чергову річницю від дня народження більшовицького «вождя» Леніна я спостерігав за дивовижею тих сніжинок, перебуваючи в гостях у козаків батальйону «Айдар». У повітрі над нами гордо майорів на флагштоку холодноярський чорний прапор з тризубом і написом «Воля України…» То може, нікуди й не щезав той скарб наш?..
Андрій КРАВЕЦЬ, фото автора
Останній німий свідок Голодомору у Вергунах - рештки хати Тиміша Запорожця - скоро будуть знесені. Поруч з ними вже виросла двоповерхова цегляна хата сучасного вергунівця, з табличкою на металевому паркані - "Продаю поросят"...
