Про популярність Антіна Митяя навіть за межами України ще до Першої світової війни свідчить це його фото, опубліковане в польському часописі 1913 року
Антін Митяй мало бачив Україну, хоча народився у містечку Медвин Канівського повіту, а загинув біля Старої Буди на Звенигородщині. Мало бачив Україну саме очима, бо бідняцький син рано осліпнув… Зате щомиті відчував Україну душею і любив усім серцем – та так, як далеко не кожен зрячий здатний відчути!
Місце “кастингу” – вільні степи
Митяєві судилося стати найзнаменитішим кобзарем визвольних змагань і вчителем для знаменитих командира війська УНР і повстанського отамана – навчив знаходити у мелодії кобзи-бандури віру в краще майбутнє України, яке мало настати тоді, коли ущухне звична повстанському вухові “музика” гармат і кулеметів…
Кобзар вважався “неблагонадійним” ще в часи царату. Під музику бандури, видовбаної з верби сільським теслею і оснащеної медвинським ковалем, співав про наругу над Україною і про московського царя таких пісень, що навіть тоді, коли ховався на горищі батьківської хати і думав, що співає лише для себе, знаходився той, хто писав доноси до поліції. У 1905 році навчався у знаменитого Гната Хоткевича, а наступного року продовжив свої життєві “інститути” у засланні в Сибіру – за “плохіє пєсні” про царя і його імперію, а ще – за революційні листівки-відозви, які розклеював у Києві. Поліція швидко знайшла “возмутітєля спокойствія”, бо частина листівок була приклеєна на стовпах і парканах “догори ногами” – неважко було здогадатися, що чіпляв їх незрячий…
У сибірському Томську сліпого кобзаря намагалися навчити “родіну любіть” – не розуміли, що батьківщину він визнавав лише як землю, яка мала бути вільною від чужинського царя і його прихвостнів. Повернувся в Україну 1912 року, ходив від села до села з хлопцем-поводирем, співав думи про вільне козацьке минуле і знову ятрив українські душі мрією про свободу. Радісно сприйняв Українську Народну Республіку, яка постала на руїнах бридкої імперії. Вірив, що княжий тризуб замість чужої двоголової пташки повертається в Україну назавжди…
Якось невдовзі після революції їхав зі своїм поводирем у залізничному вагоні, слухав дискусії про Центральну раду й перспективи України. Почувши, як хтось зневажливо відгукнувся про незалежність і закликав до “єдіной і нєдєлімой Рассіі”, кобзар несподівано для всіх вихопив з полотняної торбини револьвер, повів його дулом по вагону і пообіцяв пристрелити “христопродавця й анахтемську душу, яка їсть український хліб і при цьому гавкає на Україну”. Тиснява у вагоні зчинилася неймовірна – тікали хто куди, бо бачили рішучість сліпого музики, в руках якого витанцьовувала ворона сталь зброї…
Подався до українського війська, щоб захищати волю держави. В Кам’янці у червні 1919 року Митяя бачили вже у темно-синіх шароварах, чорній чумарці і смушковій шапці з червоним верхом. Числився він у кінній батареї полку Чорних запорожців, мав коня й нагана, а за спиною – ту саму вірну бандуру. Навчив на ній грати командира батареї – сотника Дмитра Гонту. Пізніше побував у боях разом з екіпажем українського бронепоїзда “Хортиця” і навчив азів кобзарської майстерності й Костянтина Місевича – ветерана Синьої дивізії, призначеного урядом УНР комісаром Подільської залізниці. Часто згадував ще про одного свого учня – сільського вчителя з Канівщини, чиє ім’я для нас час, на жаль, не зберіг.
Кобзарі у війську УНР буле не менш популярні, аніж у давні часи запорожців кошового Сірка чи козаків гетьмана Хмельницького…
Після загибелі вільної Української Республіки бунтівний кобзар не склав зброї і навіть керував відділом пропаганди штабу повстанського загону, яким командував колишній сотник армії УНР, отаман Цвітковський, уродженець Уманщини. Разом із хлопцями Цвітковського воював проти більшовиків на території Звенигородського, Таращанського й Уманського повітів. У перервах між боями діставав бандуру – і знову пливли над ярами й лісами сумні думи про славне минуле…
Бронепоїзд Армії УНР в Тальному на Черкащині. 1919 рік. Саме в цей час на цьому бронепоїзді служив і сліпий кобзар Митяй…
Доля кобзаревих учнів – любити Україну до останнього подиху
Антін гордився тим, що народився недалеко від рідного села Шевченка – тут йому судилося й загинути у вересні 1921 року. З оточеного чекістами повстанського загону багатьом вдалося прорватися, та тільки не сліпому кобзареві. Митяєва кобза-бандура ненадовго його пережила – розбита чекістом об пеньок, схлипнула востаннє, і, розсипавшись на друзки, впала в пил біля простреленого тіла свого господаря…
Залишалися жити учні Митяя, які так само, як і він, однаково любили кобзу, зброю і вільну Україну. Двоє учнів Митяя, Дмитро Гонта і Кость Місевич, у післявоєнний час об’єдналися у тріо зі ще одним бандуристом, Данилом Щербиною. Хтозна, звідки саме він був родом, – знали тільки, що народився в якомусь селі над Дніпром. Колишній ад’ютант Симона Петлюри теж чудово володів улюбленим музичним інструментом Шевченка. Утрьох Гонта, Місевич і Щербина багато гастролювали Галичиною та Волинню. Пізніше Данило Щербина виступав ще й у кількох містах Польщі разом з уродженцем Корсунщини Василем Авраменком.
1931 року Щербину арештували енкаведисти – у справі генерала УНР зі Звенигородщини Юрка Тютюнника і підготовки нового збройного повстання проти влади більшовиків. Після заслання до Сибіру радянську владу більше любити, звісно, він не став. Та коли розпочалася Друга світова війна, зі зброєю у руках став проти гітлерівців: бився не за Сталіна і його червоне знамено, а проти нових страшних окупантів. У бою з німцями загинув 1943 року.
Того ж року, тільки в іншому місці – біля села Попівка Кременецького району на Тернопільщині, так само в бою проти гітлерівців загинув вояк УПА Кость Місевич – колишній напарник Щербини по тріо бандуристів, учень Антіна Митяя. Його ім’я нині носить Школа кобзарського мистецтва у Нью-Йорку…
Колишній командир гарматної батареї Чорних запорожців Дмитро Гонта пережив Щербину і Місевича, хоча і переніс жахи ув’язнення в гітлерівському концтаборі Дахау (звільнений американськими військами лише у квітні 1945-го). До самої його старості у далекій Філадельфії американці зачаровано слухали гру і спів статечного сивого чоловіка, який любив згадати, що вчив його грати на кобзі сліпий Митяй з Канівщини.
Той самий Антін Митяй, що грудьми став на захист української вольниці, і кому сліпі зіниці не заважали бачити шлях у кращий день для своєї нації…
Наприкінці 1933 року пленум Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв проголосив кобзу й бандуру “класово ворожими” музичними інструментами. Чому боялися кобзарів і бандуристів – добре пояснив радянський письменник Юрій Смолич: “Кобза приховує в собі небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів”. Натомість українцям всіляко пропагувалися “чіста пралєтарскіє інструмєнти”, які не викликали роздумів над минулим і майбутнім – гармошка з балалайкою.
Легендарним став “кобзарський з’їзд” у Харкові взимку 1934 – 1935 років. Свідки, зокрема композитор Дмитро Шостакович, розповідали, що практично всі його учасники (від 200 до понад 300 кобзарів за різними джерелами) були фізично знищені. Документальних підтверджень цього в архівах спецслужб не виявлено, але є документальне підтвердження того, що тільки на Київщині та півночі сучасної Черкащини до більшовицького перевороту було близько 240 кобзарів та лірників, а у квітні 1939 року на так звану “Республіканську нараду кобзарів та лірників” зі всієї України спромоглися зібрати усього 37 осіб. Практично всі, кого залишили в живих, вже були “ідейно підковані”, а в репертуар їм “поети-пєсєнніки” з НКВС заготували пісні про “Сталіна-сокола”…
Андрій КРАВЕЦЬ
