Світлина 1943 року. По два боки від озброєного бійця УПА – полтавчанка, яка очолила ОУН Криму Катерина Мешко (псевдо - «Озерська», «Верещак») та її чоловік Омелян Логуш (псевдо - «Євген», «Іванів», «Степанів»).
Гітлерівське гестапо ненавиділо українських націоналістів Криму так само, як і нинішні окупанти півострова. Тільки тоді “бандерівці” в Криму були не вигадкою, а реальністю…
Розширення сфери діяльності ОУН за межі Західної України почалося в 1939 р. після приєднання цих областей до УРСР. З початком Другої Світової війни у 1941 р. цей рух активізувався. Для походу на схід були створені спеціальні «похідні групи», які дійшли до Харкова, Донбасу, Криму і Кубані. Метою цього руху було поширення національної ідеї і згодом — відновлення української державності.
Обласні проводи ОУН Криму підпорядковувалися Південному крайовому проводу в Дніпропетровську. Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українську, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах Криму, які були поруч з дислокацією похідних груп.
Німці спочатку не звертали уваги на ці групи, а дізнавшись про мету їх діяльності – почали арешти.
Взимку 1941—1942 р. починаються розстріли членів ОУН, нацисти дають вказівки поліції, військовій розвідці і СД посилити роботу особливо щодо викриття похідних груп, які були спрямовані до Криму. ОУН революційна в той час створила Український Революційний Комітет з підготовки повстання проти німецьких загарбників. Комітет очолив Микола Шапар, який пізніше загинув під час однієї з бойових операцій. Згодом, з середини 1942 року, заступником голови комітету з пропаганди був призначений Володимир Шарафан, що займався створенням українських культурологічних і освітніх установ, поширенням націоналістичних агіток.
У січні 1942 р. в Криму з’явилися 6 нових похідних груп ОУН. Проте цього разу всі їхні члени належали до бандерівської гілки цієї організації і були вихідцями або з Галичини, або з Правобережної України. Кожна з груп налічувала, в середньому, по 6 чоловік. Вони намагалися створити в Криму підпільний рух.
У відповідь на підпільну діяльність ОУН з боку нацистської окупаційної влади Криму негайно пішли репресії. Так, член однієї з похідних груп, що проникли до Криму, був заарештований ще дорогою до Сімферополя. На початку наступного року в Сімферополі за наказом німецької СД було закрито місцевий український театр, а ряд його акторів було заарештовано за зв’язки з ОУН. Одним з небагатьох уцілілих був член «Південної похідної групи» Б. Суховерський, який ще протягом 1942 р. продовжував організаційну роботу в Криму.
Від самого початку прибуття до Криму похідних груп, ОУН почала зазнавати значних втрат у боротьбі з ворогом. Так, Івана Осадчука, провідника кримських українських повстанців у грудні 1941 року було заарештовано в Євпаторії і розстріляно гестапівцями. У лютому 1942 року гестапо заарештувало і згодом розстріляло 14 повстанців Джанкойського українського революційного комітету на чолі з провідником Романом Бардахівськім та його помічником, учителем школи Наконечним. У тому ж 1942 році від рук німців загинули відомі серед кримського населення Степан Ванкевіч, Михайло Лобак. Але боротьба кримських українських націоналістів за незалежність української державності не припинилася.
Після провалу Джанкойської групи Дніпропетровський Крайовий Провід усуває від керівної роботи Івана Янчишина і призначає провідником Степана Теслю (згодом арештований і розстріляний гестапо), який розвиває об’єкти Революційного Комітету, залучає свідомих борців з числа інтелігенції, робить спробу підняти націоналістичний рух в Криму. Поширюються газета «Наступ», журнал «Пробоєм», в яких показані портрети чільних націоналістичних лідерів і програмні принципи ОУН. До Сімферополя прибуває і провідник мельниківської ОУН Борис Суховерський. Були організовані зустрічі з існуючими похідними групами. На квартирі Базідевіча по вул. Жуковського в Сімферополі він поставив завдання групі Ярослава Савки, в складі якої перебувало 8 осіб, з них — 6 корінних сімферопольців. З другою групою зустріч відбулася на квартирі Володимира Шарафана на вул. Профспілковій. Потім зустрічі відбулися і на інших явках в населених пунктах Південного узбережжя Криму.
У той час на півострові активно працювало і бандерівське підпілля. Воно мало більш розгалужену партійну мережу, яка формувалася за принципом трійок, виконувало чітку програму з підготовки повстання на відміну від тодішніх завдань мельниківців — взяти владу шляхом просочення своїх кадрів до керівних органів влади і проведення мирного перевороту. Розуміючи нездійсненність утопічного проекту, основна частина мельниківців перейшла до бандерівців. У тому числі перейшли в революційну ОУН Ярослав Савка і Володимир Шарафан.
Після арешту гестапо Степана Теслі, провідником ОУН Криму у квітні 1943 року було призначено 25-річну уродженку Полтавщини, випускницю Московського електромеханічного інституту, яка довгий час жила у Харкові та Дніпропетровську – Катерину Мешко з добре підробленими документами на ім’я Ольги Прудник.
Катерина Мешко створює військову референтуру, яку очолює Григорій Волощук. До Криму прибувають три легіонери УПА, відомі лише їхні імена: Ігор, Степан і Петро, а керівництво місцевим УПА бере на себе глибоко законспірований керівник служби безпеки, яка називалася «Головна Булава». Було створено загін самооборони на чолі з працівником станції «Сімферополь» Рустемом і тридцятьма працівниками залізниці. Частково формується загін УПА «Бійці», сотником якого призначається севастополець Василь Чмига, він же Моряк. Створений навчальний загін «Сиваш», який очолює колишній петлюрівський офіцер Ярослав Савка і його син Віктор. Севастопольський провідник «Іван» здійснює закупівлю зброї, медикаментів. У зв’язку з проведенням бойових операцій створюється госпіталь. Звільнені загоном Рустема військовополонені переправляються, за їх згодою, до загону «Сиваш» або в партизанські з’єднання. Зв’язок з партизанами Сімферопольський революційний комітет здійснював через зв’язкових. Було поставлено завдання якомога більше відправити звільнених до партизанів, щоб потім легше було схилити партизанів на свій бік.
Але і Революційний Комітет піддався репресіям. Його господарсько-торговельна частина, легалізована під назвою Український допомоговий комітет, у жовтні 1943 року заборонена німецьким комендантом. Почалася нова хвиля арештів українців, запідозрених у приналежності до підпілля. Гестапо звіріло, обставляючи своєю агентурою арештованих українських націоналістів. Їм вдалося вийти на явочну квартиру в Джанкої. Майже два місяці карателі вистежували явку бандерівського підпілля і в травні 1943 року гітлерівці захопили і вбили Вольчака. Наприкінці 1943 року у ворожій катівні був розстріляний і Степан Тесля. Чинний загін УПА «Бійці» вирушив з Криму на з’єднання з УПА-Південь, почавши бої в Одеській області. У Голованівському районі в бою з німцями загинув його сотник Василь Чмига.
У серпні 1943 року Катерина Мешко разом з Володимиром Шарафаном були викликані до центральних органів УПА. Катерина залишилася у Львові, а Володимир повернувся до Криму і активізував Український визвольний рух. Він провів переговори з командуванням партизанських загонів, намагаючись залучити їх до кримських похідних підрозділів УПА, неодноразово зустрічався з керівництвом організації кримськотатарських націоналістів та представниками підпільної організації росіян Криму «Нова Росія». До того часу Головна Булава Криму об’єднувала дев’ять повстанських груп, що діяли в найбільших населених пунктах Криму.
З підходом радянських військ частина повстанців була відкликана на посилення УПА-Південь, частина — до партизанських з’єднань. Зараз відомі 43 кримські повстанці, які боролися за незалежність України в УПА.
13 квітня 1944 р. до Криму увійшли радянські війська. Багато українських повстанців були мобілізовані. Так, Володимир Шарафан брав участь в боях за визволення Севастополя і був важко поранений у бою проти гітлерівців на Малаховому кургані. Лікувався в Алуштинському евакогоспіталі, де був заарештований. Трибуналом НКВС 4 липня 1944 р. був нібито засуджений за ст. 58-1«б» і 58-11 КК РСФСР до вищої міри покарання з конфіскацією всього майна і 13 лютого 1945-го страчений. Але в справі відсутній протокол судового засідання, а три підписи під актом виконання вироку зроблені одним почерком… Лише в 1993 році Шарафан за Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» був реабілітований.
Катерина Мешко-Логуш, якій у 25 років судилося очолити ОУН всього Криму, у 1944 р. на доручення Проводу УГВР перебралась разом з чоловіком, так само членом ОУН Омеляном Логушем за кордон у Європу. 1949 р. переїхала з ним до США, де вдвох брали участь у діяльності Закордонного Представництва УГВР. Їхні сини, Юрій і Євген, народилися вже за кордоном. Євген і нині живе у США, служить в Українській Греко-Католицькій Церкві. Юрій Логуш після здобуття Україною Незалежності переїхав жити до Києва. Нині він відомий науковець-економіст, топ-менеджер, громадський діяч, Президент Київської школи економіки, співзасновник гучних соціальних проектів: «Карнавалія», «Золоті письменники України» та «Коронація слова»…
За матеріалами Інтернет-видань
