"Британець" до поранення...
Боєць батальйону УНСО Юрій Шумейко повернувся додому в Лісове на Черкащині після тривалого лікування. Взимку на посту “Спартак” біля шахти “Бутівка” йому роздробило обличчя. Лікарі 11 годин боролися за його життя. Вставили в лоб титанову пластину. Восени до Києва приїдуть хірурги із Канади. Робитимуть Юрію нову пластику обличчя.
У центрі села зустрічаємо чоловіка в тільняшці: “Від магазину повертаєте наліво. Там побачите старий “Мерседес” у дворі. Ото Юркова хата”, – каже.
Юрій виходить у спортивних штанях, капцях на босу ногу й військовому кітелі з шевроном УНСО. На погонах – дві лички. Одна червона, інша чорна. Збоку – значок у вигляді двох прапорів – українського і канадського.
...після поранення
“Це Елізабет мені прикріпила, – каже.
“Провідувала всіх, кого беруться оперувати канадські лікарі”.
Присідає на широку гойдалку.
“Це я сам зробив. Ще до війни. Он бачите, два іграшкових млинки із колод. А там далі собача будка із зрубу. Я все вмію робити”.
Юрій пішов на війну в 2015 році.
“Не міг сидіти вдома, коли на Україну напали. Через військкомат іти було дуже довго. Пішов у добровольчий батальйон ОУН. Місяць позаймалися – і на фронт.
Тоді комбат мене запитав, чи не хочу повоювати в самому пеклі? А чого ні?
Пішов у шахту “Бутівка”. Від нашого поста до позицій сепарів – 70 метрів. Ми інколи підбиралися на відстань до 30 метрів. Кілька разів заходили в тил. Нас сепари боялися страшно. Підкрадемося, насипемо із ручного протитанкового гранатомета й назад”, – розповідає він.
Із будинку виходить 13-річний Іван – син Юрія. Сідає біля батька й слухає.
“Я кілька разів викликав на бій їхнього Гіві – не з’явився. Гіві може лише над полоненими знущатися. На чесний бій вийти боїться. Вони знають, що тут стоять люди ідейні. Ні чеченів, ні бурятів не злякаються. В бою взагалі страху немає. Думаєш не про те, що тебе вб’ють, а про те, як би зайняти кращу позицію. Сердишся, коли невлучно стріляєш. Намагаєшся знищити ворога. Як ото шкідника.
У мороз, буває, упрінеш, ніби машину з вугіллям розгрузив.
До нас колись залізла одна диверсійна група. Хлопці виявили, передали рацією мені. Я стрельнув трасерами. Точно знав, що влучив. На ранок знайшли лише руку й ногу. Інколи ставимо на розтяжки фугаси. Як підриваються, навіть залишків тіла не залишається. Лише воронка”.
Солдат згадує, що наодинці любив ходити на найважчі завдання.
“Якось сидів у секреті й виявив ворожу групу. Йшли до нас на диверсію. Передав рацією пацанам. Ті їх розстріляли. Полонених часто брали. І чеченців, і бурятів. Відправляли в СБУ в тил. Жили в жахливих умовах. Особливо важко, коли сніг розтає. Тоді до нас у бліндаж затікала чималенька річечка.
Найвищим задоволенням було вискочити на дах бліндажу і під прицілом у снайперів почистити сніг.
На новий рік насипали сепарам із гранатомета. Із 30 метрів шість разів пальнули із гранатомета. Кілька днів нас не обстрілював ніхто”, – згадує він.
Якось в окоп до наших хлопців упала нова російська міна із запалом.
“Ми не зрозуміли спочатку, а потім ледве встигли розбігтися, як вона бабахнула. На вигляд – граната, а вибух, як від міни”.
Юрій згадує свій останній бій.
“Я був на куполі – башті із танка з численними бійницями. Коригував вогонь. Потім не стримався і сам захотів постріляти. Кладеш на метал автомат, а звук іде, ніби з крупнокаліберного кулемета “Утьос” стріляєш. Мене почали засипати пострілами із автоматичного гранатомета. Остання думка була – залягти.
Хлопці потім розповідали, що після бою вийшов звідти, а обличчя в руці несу, бо звисає.
Направили до Селідового. Останнє, що пригадую, – як різали ножицями гімнастерку… Звідти – вертольотом у Дніпро. За кілька днів літаком – до Києва. Там морду збирали, титанову пластину в лоб вставили. Полежав – і на реабілітацію. Почав підтягуватися на ліжку. Лікар каже, що мені пора додому. Праве око зараз геть не бачить. Лікарі кажуть, що всихає. Але то пусте. Я з обох рук вмію стріляти. В мене ліве око стрілецьке.
Як канадці вирівняють лице – повернуся на фронт. Байдуже, що пальця нема. Не біда.
Врятують праве око – буду просить, щоби вставили туди прилад нічного бачення”, – сміється. Потім робиться серйозний.
“Це ж добре як! Забіг у ворожий бліндаж і стріляєш не на шорох, а зразу туди, куди треба. Я на фронт повернуся у будь-якому випадку. Хай тільки вилікуюся. Чую, що лице заживає потихеньку. Прикус зубів став мінятися”.
Юрій СТРИГУН, www.viche.ck.ua
***Боєць Юрій Шумейко (він же «Британець») має перенести ще кілька операцій із пластики обличчя. Між тим, йому треба знайти клініку, де б йому вставили очний протез.
І хоча трохи коштів на лікування у Юрія є, він буде вдячний за допомогу.
Номер картки Приватбанку: 4731 2171 1245 7575
