Під час Лівонської війни захищати Європу від солдатні Івана Грозного вирушили козаки з Черкас і Канева…
У середині ХVІ століття московські полчища поповзли на Захід – знову “царь вєлєл во что би то ні стало стать бліже к Європє”, а метод російський для цього був один – спробувати вкрасти шмат чужої території, вийти до моря, а вже потім “торговать по морю с купцамі європєйскімі”. Так звана Лівонська війна розпочалася в січні 1558 року з вторгнення московитів на землі західних сусідів. Командувати московською армією, яка відповідала за “обєспєчіваніє європєйского развітія Рассіі” сумнозвісний цар Іван Грозний призначив казанського хана Шах-Алі, підручними якого були воєводи Глінський та Захарін-Юр’єв. Того року вдалося загарбати Ригу, Нарву, Тарту та багато інших міст. Проте подальші мляві бойові дії особливого успіху не мали роками: московити разом з казанськими татарами нарвалися на рішучий опір місцевого населення – в першу чергу, литовців, українців та білорусів.
Започаткована старостою Черкаським і Канівським Дмитром Вишневецьким система формування бойових козацьких полків значно посилила об’єднане європейське військо. Створені протягом 1561 року козацькі реєстрові полки в Острі, Любечі й Черкасах (з відділом у Каневі) виступили на захист білорусько-українських земель Сіверщини від московсько-татарських загарбників. В обороні замків, розвідці і бойових рейдах по території ворога українці продемонстрували: кожна козацька шабля варта десятка шабель московських і татарських вояк Івана Грозного…
Взимку 1563 року цар Грозний, чия “виваженість вчинків” прославила його на весь світ, грюкнув посохом, вимагаючи активізації наступу в землі Литви: “во імя інтєрєсов русскіх” знову полилася кров, а на чужі землі знову вирушили диковинні для Європи московські солдати – бородаті і в яскраво-червоному довжелезному вбранні. Після двотижневої облоги їм вдалося захопити Полоцьк. Подивувашись тому, як багато у місті євреїв, цар Грозний розпорядився терміново охрестити їх, а всіх, хто відмовився це робити, звелів утопити в Двіні. Та це було останнім “успіхом”…
23 січня 1564 року відчинилася міська брама Полоцька, і з неї у подальший загарбницький похід загриміло щитами і обладунками 20-тисячне (за іншими даними – 30 тис.) військо московського князя Петра Шуйського. Під Оршею заплановано було об’єднатися зі смоленськими військами князів Срібного і Оболенського. Та вже 26 січня полчища Шуйського, які розтягнулися довжелезною колоною в Івнівських полях над білоруською річкою Улою, були ущент розбиті поблизу містечка Чашники литовсько-білорусько-українським військом князя Радзивілла… Розвідка вчасно попередила Шуйського про наближення загонів його ворогів, проте московський князь скептично поставився до їхньої кількості – за різними джерелами, оборонців білоруської землі було всього від 4 до 6 тисяч, тобто уп’ятеро менше, ніж загарбників. Недооцінив – і поплатився за це… Після короткого жорстокого бою поле було буквально завалене трупами. Вся верхівка московського війська або загинула в бою, або потонула в річці під час втечі (полягли князі Дмитрієв, Палецький та інші), або потрапила до полону (зокрема князь Войнаровський та воєвода Плєщєєв). Разом з жалюгідними рештками московського війська (уціліло не більше 5 тисяч) встиг втікти назад до Полоцька князь Шеремєт’єв. Тікав так швидко, що загубив зброю. Його колчан зі стрілами і меч знайшли після битви між тілами загиблих московитів і принесли до князя Радзивілла…
Переможна ж армія Радзивілла втратила в бою усього 20 осіб загиблими, ще близько семисот ратників було поранено. Звитяжцям дісталися величезні трофеї – тільки важких московських гармат отримали більше сотні, а легкої зброї, провізії, срібного посуду і броньованих обладунків – взагалі не злічити. Ще ніколи на білоруській землі так задешево не розпродували шоломи, зброю і соболині шуби, як після битви під Чашниками…
“Русские бежали малодушно, доставив случай полякам хвалиться и величаться своей победой, действительно блестящей…” – так з гіркотою писав пізніше російський князь Оболенський про ті події. Давня й дивна звичка Москви – ділити усіх тільки на “русскіх” і “нєрусскіх” – у даному випадку “поляками” він називав військо, де тих поляків майже не було. Насправді ж навіть головними старшинами війська литовського князя Радзивілла у битві під Чашниками були Григорій Ходкевич, чий давній українсько-білоруський рід походить з Київщини, і Роман Сангушко, брат якого був старостою Черкаським і Канівським, а дядько – старостою Вінницьким і Звенигородським…
Загинув у тій битві сам головнокомандувач московської армії Шуйський. В бою під ним убили коня, але князь пішки дійшов до сусіднього села – вже там його з розрубаною головою знайшли у криниці, тож дослідники схильні вважати, що посланця московського царя зарубали місцеві білоруські селяни… За розпорядженням князя Радзивілла Шуйського було поховано з військовими почестями у Вільно (сучасний Вільнюс), а його броньований обладунок повернувся до Москви.
Цей обладунок мав окрему цікаву історію: через два десятки років цар Іван Грозний передав князеву кольчугу-панцир разом з іншими дарами іншому своєму улюбленцеві – Єрмаку, який саме “освоював” Сибір, вогнем і мечем відбиваючи його для Москви у місцевих народів. Сибірська легенда каже, що саме панцир Шуйського, в який був одягнений Єрмак, потягнув у серпні 1585 року “покорітєля Сібірі” на дно річки Іртиш, коли єрмаковий загін був розбитий воїнами Кучума. Щоправда, інша легенда каже, що перш ніж отаман втонув, його горло пронизав спис богатиря Кутугая…
Майже століття трофейний обладунок Шуйського-Єрмака носили ватажки калмицьких племен, а в 1646 році козаки відбили його у сибірських повстанців-селькупів. Так дещо пошкоджений за час “експлуатації” панцир знову повернувся до Москви. На ньому до сьогодні видно на одній із бляшок вигравіюване ім’я Шуйського. Деякі бляшки з панциря Шуйського, на яких були двоголові царські орли, знайшли у 1915 році під час розкопок сибірської столиці Кашлик, де колись перепало Єрмакові під час загарбницького походу. Так панцир Шуйського-Єрмака став самодостатнім своєрідним пам’ятником імперським амбіціям Москви, за які розплачуються її солдати…
Як розвивалися подальші події після битви під Чашниками 26 січня 1564 року? Вже наступного 1565 року, розгнівавшись з приводу московських поразок у Лівонській війні, цар Іван Грозний звинуватив в усьому підступ і зраду бояр та зрікся престолу. “Знехотя” погодився повернутися на нього тільки після того, як отримав надзвичайні повноваження на опричнину. Відтоді у Московії розгулялася солдатня-опричники, дикунські формування, до сідел коней яких були приторочені мітли і відрубані собачі голови – на знак того, що вони “вигризуть і виметуть” з Московії всіх тих, хто проти царя – єдиного правителя, який милував чи вбивав без суду – на власний розсуд… Європу ж московське вторгнення навпаки об’єднало: 1569 року було створено Річ Посполиту – демократичну державу на більшості земель сучасної Польщі, Литви, Латвії, України та Білорусі й частково на землях сучасних Росії, Естонії, Молдови і Словаччини. Правителем федеративного державоутворення був король, проте головну законодавчу місію виконував сейм, обранців до якого направляли всі землі, включно з українськими.
Лівонська війна, яка з перервами тривала 25 років, завершилася підписанням двох (Ям-Запольської та Плюської) угод, абсолютно невигідних для Москви. “Натиск на захід” тимчасово припинився…
Олександр БРАВАДА, малюнки Віктора МІСЕВРІ та Олексія БОНДАРЕНКА
