Російського царя, ворога грузинів, поляків і українців, ліквідував білорус – за планом, створеним кримчанином…
Кримська війна 1853-56 років, спровокована вторгненням Москви у Молдову і Валахію, завершилася фактичною поразкою Росії. Бита британцями, турками і французами, російська армія перестала вважатися однією з найсильніших у Європі. А згідно мирного договору, підписаного по завершенню війни за Крим, російському флоту було наказано прибратися геть з Чорного моря – що «вєлікая» імперія і виконала з ганьбою. Відтоді і до сьогоднішнього дня найвищою військовою нагородою Великобританії є Хрест Вікторії, який і нині відливають із російських гармат, захоплених тоді у Севастополі. Серед нагороджених Хрестом Вікторії є, до речі, і українець – капрал Пилип Коновал.
Тодішня поразка в Криму розхитала «устої» імперії, у якій авторитет царів споконвіку тримається лише на загарбаннях чужих територій…
Цар, який душив повстання всередині Росії і намагався лякати Європу
Цар Олександр Другий
Так само, як у ХХ столітті розвал Радянського Союзу змусив Москву певний час гратися у «демократію», так і півтори сотні років тому поразка Росії у Кримській війні змусила тодішнього царя Олександра Другого зайнятися ліберальними реформами і зрештою скасувати кріпацтво. Дрімуча імперія, яка намагалася тягатися з цивілізованою Європою, наприкінці ХІХ століття нарешті спромоглася скасувати ганебне рабство для селян. Та й то – лише формально, бо більшість селянства було приречене на напівголодне існування і вже «добровільне» наймитування, з-за чого український письменник Панас Мирний назвав це «голодною волею»…
Цікаво, що поки Московія фактично ще тільки відповзала від рабовласницького ладу, Європа семимильними кроками йшла вперед у розвитку науки. Ті ж самі «найбільші вороги» британці не тільки нагороди з бронзи російських гармат плавили, а й відкрили (заслуга Вільяма Крукса) новий метал з найменшою температурою плавлення – талій, завдяки якому стало можливим виготовлення перших приладів нічного бачення і металогалогенових ламп. Ще один британець, Джеймс Кларк Максвелл того ж 1861 року навчив людство фіксувати найяскравіші моменти його життя – зробив перший у світі кольоровий фотознімок…
Скасування кріпацтва стало найяскравішим формальним «плюсом» правління російського царя Олександра Другого, проте його прихильники найчастіше чомусь «забувають» згадати, що 1861 року кріпацтво було скасовано далеко не на всіх землях, окупованих Російською імперією. Зокрема, ще дуже довго тримали кріпацький устрій на загарбаних московитами землях вільнолюбної і непокірної Грузії: у Тифліській губернії кріпацтво скасували тільки 1865 року, у Кутаїській – 1866-го, у Мегрелії – 1866-го, в Абхазії – 1870-го, а у Сванетії – взагалі лише 1871 року. У Калмицьких степах, підвладних Росії, «згадали» про формальне надання волі через 31 рік після помпезного проголошення «волі» у Центрі – 1892 року…
Для порівняння: Молдовське князівство, вторгнення до якого московської вояччини спровокувало Кримську війну, позбулося кріпацтва ще 1749 року – на 112 років раніше від Росії, яка прагнула «навчити Молдову жити»…
Не здатна на реальне військове протистояння з Європою, Росія часів царя Олександра Другого тішила свої імперські комплекси війнами проти малих народів Середньої Азії і Кавказу. Залиті кров’ю гори Північного Кавказу в числі останніх залишили майже винищені, але не скорені племена черкесів, які слідом за сотнями тисяч адигів, абазинів і абхазів прямували до Туреччини. Власне, Туреччина і стала наступної мішенню для агресивних посмикувань Московії, у планах якої навіть був напад на Константинополь – аж поки не побачили перед своїми носами британську ескадру, якої росіяни панічно боялися…
«Прославився» Олександр Другий і жорстоким придушенням Польського національно-визвольного повстання 1863-64 років, у якому поруч з поляками воювали проти свавілля російської окупації і білоруси та українці. Одним із «пунктиків» царської боротьби проти української національної самосвідомості у цей час став ганебний «Валуєвський циркуляр» – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ імперії Валуєва. Циркуляром заборонялася публікація навчальних, релігійних та освітніх книг українською мовою. Підлість шовіністичної російської політики ще в той «циркулярний» час 1863-го року підкреслювалася ідіотським висловлюванням: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может!»
Згодом в силу вступив і персональний так званий Емський указ Олександра Другого від травня 1876 року, яким «височайше прєдпісивалось» ввести ще жорсткіші заборони на українську мову. Припинявся друк взагалі будь-якої літератури українською мовою, а в разі якби українці намагалися щось віддрукувати на своїй мові за кордоном, то після ввезення в Україну ця література підлягала вилученню і знищенню. По всій території окупованих українських земель заборонялося викладати уроки рідною мовою у школах, ставити українські театральні вистави і навіть співати українських пісень на концертах…
На фоні агресивної зовнішньої і внутрішньої політики Росії її правителю годі було сподіватися на спокій. При цьому поневолені поляки, грузини, українці та інші народи, що прагнули вирватися з-під ярма царату були швидше зовнішнім каталізатором, на фоні якого погіршувалася політична ситуація всередині самої російської столиці. Навколо царського палацу, де як розуміла російська інтелігенція, було джерело усіх проблем Росії і поневолених нею народів, згущалися хмари…
Не довчився на юриста, бо став порушником «законів» імперії
Революціонер-народник Андрій Желябов
Андрій Желябов народився у маєтку Султанівка на східному узбережжі Криму за два роки до початку Кримської війни. Навчався в Керченській гімназії, а згодом на юридичному факультеті в університеті Одеси, відкритому невдовзі після Валуєвського циркуляру і на фоні загальної українофобії названому «Імпєрскім Новороссійскім унівєрстітєтом». 1871 року за участь у студентському виступі Желябова відрахували з університету і вислали за межі Одеси. Відтоді і до 1873 року він жив у Городищі на території сучасної Черкащини, працював учителем у Мліївській заводській школі.
У цей час Желябов бере активну участь у роботі київської «Громади» – напівлегальної культурно-просвітницької організації українського національно-патріотичного спрямування. Варто згадати імена учасників «Громади», чиї відділення діяли фактично по всій території України і навіть у російському Петербурзі. Серед засновників і перших учасників «Громади» – Куліш, Костомаров, Антонович, Драгоманов, Лисенко, Старицький і звісно ж найвідоміший наш земляк – Тарас Шевченко.
До «Громади» належав і автор слів сучасного гімну нашої держави «Ще не вмерла Україна» – Павло Чубинський. Він жив у Городищі на Черкащині у той самий час, що й Желябов – приїхав сюди у другій половині 1870 року і влаштувався на роботу в адміністрацію багатої цукрової фірми «Брати Яхненки і Симиренки» (до слова, Желябов у Городище приїхав саме тому, що був одружений з донькою Семена Яхненка, родині якого належала фірма, де працював Чубинський). З Черкащиною Чубинського пов’язує не лише проживання і робота в Городищі, а й… кримінальна справа, порушена поліцією щодо загадкової прокламації українською мовою «Усім добрим людям» – її було виявлено у Золотоніському повіті. А ще – Чубинський, як член Київського відділення Російського Географічного Товариства у складі наукових експедицій досліджував давні Городища Подніпров’я – зокрема, у Трахтемирові на Канівщині…
До «Громади» належав і журналіст та педагог, майбутній міністр освіти УНР та навіть тимчасовий голова Української Центральної Ради Володимир Науменко, який відомий ще й тим, що у 1902 році викупив на Канівщині ділянку землі, на якій була могила Тараса Шевченка – спеціально, щоб опікуватися нею і зберегти для наступних поколінь українців…
Був серед «громадівців» і випускник кращих університетів Франції та Німеччини, видатний науковець-фізик, математик, філософ і доктор медицини Сергій Подолинський – уродженець села Ярославці, тоді Звенигородського повіту, а нині – Шполянського району Черкащини. А ще «громадівцем» був уродженець корсунського Стеблева, письменник Іван Нечуй-Левицький та багато інших прогресивних українців.
У спілкуванні з такими людьми і формувався як революціонер кримчанин Андрій Желябов. Навіть коли повернувся до Одеси, «ходив у народ» на Херсонщині та в Катеринославській губернії – аж до Маріуполя, жив на Вінничині, а згодом переїхав до Росії, Желябов знав, що відбувається з його друзями з Придніпров’я. Згідно Емського указу царя Олександра Другого було ліквідовано Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві – дітище Павла Чубинського, припинено видання газети «Київський телеграф», де працювало декілька «громадівців», а з київського університету Святого Володимира (нині – ім. Тараса Шевченка) звільнено найбільш проукраїнськи налаштованих викладачів, серед яких – Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський…
1879 рік круто змінив політичну долю Андрія Желябова, який під впливом ідей Герцена і Чернишевського став переконаним «народником», Очевидно, йому імпонувала й одна з програмних засад організації – право поневолених царатом націй на самовизначення. Після розколу «Землі і Волі» Желябов очолює один з її осколків – партію «Народна воля» і в тому ж, 1879 році, вперше стає учасником невдалого замаху на царя Олександра Другого…
Царю напророчили, що загине від сьомого замаху – так і сталося…
Весь Петербург знав, що гадалка нагадала царю Олександру Другому, що він загине від сьомого за ліком замаху на нього, а юродивий Федір сказав імператорові дивну фразу, що той помре «у червоних чоботях»…
Тож коли у лютому 1881 року петербуржці дізналися, що біля Зимового палацу завівся коршун, який ловить голубів і розриває їх просто на підвіконні царевої спальні, – всі сприйняли це як недобрий знак. Коршуна вдалося піймати – потрапивши, до залізного капкана, він ще зміг здійнятися разом з капканом у повітря, але впав під його вагою прямо посеред Двірцевої площі. Але столиця вже завмерла у недоброму очікуванні…
На той час на імператора було скоєно вже 5 замахів. Вперше у нього невдало стріляв ще в квітні 1866 року студент Дмитро Каракозов. Вдруге у травні 1867 року в царя під час його перебування з офіційним візитом у Парижі стріляв поляк Березовський, який намагався так помститися за криваве придушення національного повстання. Два замахи було 1879 року: весною терорист-одиночка Соловйов випустив у імператора 5 куль з револьвера і російського царя врятувало тільки те, що він кинувся навтьоки і при цьому «петляв», заважаючи прицілитись. Потім восени «народовольці», серед яких був і Желябов, намагалися ліквідувати Олександра, коли той царським поїздом повертався з відпочинку в Криму до Петербурга. Перший «фугас» був закладений під залізничну колію поблизу Одеси, але поїзд змінив маршрут. Другий «фугас», закладений біля Запоріжжя, не спрацював з-за технічної неполадки. Третій, під насипом вже в Замоскворіччі, таки вибухнув. Але з рейок зійшов не царський «літерний», а його брат-близнюк, спеціально запущений для безпеки царя…
У лютому 1880 року був п’ятий замах на царя. Поки імператор знову відпочивав у Криму, народоволець Степан Халтурін влаштувався на роботу до палацу, оселився у напівпідвальній кімнатці під царською їдальнею і тайком наносив туди майже 40 кілограмів динаміту.
Коли цар повернувся в Петербург, Халтурін переконався, що той обідає завжди в один і той самий час, але в день замаху цар з-за гостя переніс на пів години пізніше. Надзвичайно потужний вибух спричинив загибель 11 гвардійців особистої охорони царя і поранення ще 56 людей у палаці, проте цар лишився неушкодженим. До речі, чомусь саме Халтурін став справжнім кумиром для більшовицького вождя Леніна – у його кабінеті на стінах були барельєфи тільки двох людей – Карла Маркса і Степана Халтуріна. По всьому Радянському Союзу «модно» було називати вулиці міст ім’ям Халтуріна – так з’явилися названі на честь нього і провулки в Черкасах та Умані…
Останній день життя російського царя настав у перший день весни 1881-го, через декілька днів після дивної пригоди з коршуном, який розривав голубів, але й сам потрапив до пастки…
За старим стилем 1-го, а за новим – 13 березня біля Катерининського каналу, де з коретежем охорони з терських козаків проїздив царський кортеж, під карету з імператором народоволець Рисаков кинув гранату, яка не спричинила практично ніякої шкоди. Жодної подряпини не отримав і цар, який вийшов з карети подивитися на затриманого охороною нападника. Це був вже шостий замах… І тут до царя раптом швидко підійшов ще один народоволець, білорус Гнат Гриневецький – і кинута ним бомба вибухнула під ногами правителя Олександра. Як і обіцяв юродивий Федір, правитель Російської імперії помирав «у червоних чоботях»…
У ході слідства було встановлено, що організація і планування царевбивства було повністю здійснене Андрієм Желябовим, затриманим поліцією двома днями раніше. Сплановану кримчанином ліквідацію російського царя здійснив білорус…
У офіційних повідомленнях наступного дня писалося:“Совершилось событие неслыханное и ужасающее: русский царь, ОСВОБОДИТЕЛЬ НАРОДОВ, пал жертвою шайки злодеев среди многомиллионного, беззаветно преданного ему народа”.
Андрій Желябов був страчений 15 квітня разом з чотирма своїми соратниками. Серед них був і уродженець української Чернігівщини Микола Кибальчич, який за декілька днів до страти розробив оригінального космічного літального апарата, завдяки чому увійшов у світову історію космонавтики…
Російський «суд» не робив жодної різниці між чоловіками й жінками. Того ж дня було страчено і Софію Перовську…
Храм Спаса-на-Крові. Наш час
Через два роки після загибелі Олександра Другого на місці, де стався теракт, почали зводити храм Спаса-на-Крові. Будівництво завершили 1907 року і відкривав храм особисто цар Микола Другий – той, якого через 10 років розстріляють більшовики…
Під час зведення Спаса-на-Крові будівельники заклали в нього багато символізму: висота центральної споруди – 81 метр, щоб нагадувало про рік загибелі імператора – 1881-й; другий за висотою купол має 63 метри – вік, у якому загинув російський правитель; на дзвіниці – герби міст, як власне російських, так і поневолених Росією…
Як нагадування того, що ніхто й ніщо на землі не є вічним, височить цей храм і до сьогодні. У 1931 році більшовики збиралися, та так і не зібралися знести його. Перед війною, кажуть, постановили таки знести – вже й отвори у стінах зробили, щоб вибухівку закладати, а тут війна почалася – і вибухівка, і сапери на фронт вирушили…
Під час блокади Ленінграду у Спас-на-Крові звозили тіла загиблих від голоду і обстрілів. А після війни розвеселі російські комуністи облаштували тут склад декорацій Малого оперного театру. 1961 року у центральному куполі храму верхолази-реставратори раптом виявили… застряглий у стропилах 240-міліметровий німецький фугасний снаряд вагою 150 кілограмів, який дивом не вибухнув. Так само дивом він не розірвався, поки діставали, спускали з-під купола і вивозили за межі міста…
У сучасному Петербурзі ходить легенда, пов’язана з храмом Спаса-на-Крові: кажуть, є у ньому дивовижна ікона, на якій час від часу проступають доленосні для Росії дати. Спочатку, начебто, проступили цифри «1917» – і внаслідок жовтневого перевороту розпалася Російська імперія. Потім – «1941», і розпочалася війна проти Гітлера, якого Сталін до того вважав своїм союзником. Потім – «1953» – і помер найодіозніший правитель Кремля Йосип Сталін…
Була ще одна легенда, пов’язана з храмом на місці загибелі імператора. Після того, як у 1960-х роках храм закрили будівельними «лісами» на реконструкцію, він стояв так дуже довго. Хтось запустив чутку, що коли «ліси» знімуть, новітня комуністична імперія – Радянський Союз – розвалиться. «Ліси», які простояли майже три десятиліття, зняли у 1991 році, а в серпні того ж року СРСР зник з політичної карти світу…
Кажуть, зараз на доленосній для Росії іконі у храмі Спаса-на-Крові знову нібито проступають цифри – наразі ще не чіткі…
Ярослав ЗВЕНИГОРА
