Рівно рік тому, 10-15 лютого відбувалась Широкінська операція. Серед АЗОВців, які брали участь в операції, були й черкащани.
Дмитро Кухарчук, позивний «Сліп» – боєць першої сотні, третього взводу, нині – голова Цивільного Корпусу «Азов» Черкаси
Суть Широкинської операції: вона несла в собі кілька цілей. Перша – здійснити наступ, який українська армія не здійснювала з літа 2014 року. Тобто після подій під Іловайськом ми тільки відступали, відступали, захищали, оборонялися. Дух у всіх впав. Так як в той час взагалі наступів не було. Ми здійснили перший наступ після всіх тих подій. Операція йшла за трьома напрямками: Павлопіль-Комінтернове-Широкине. У перший день ми зайняли Павлопіль, збиралися далі йти в сторону Октября, але не пішли, оскільки це був відволікаючий маневр, щоб певні сили відтянути, а ударна група вдарила по Широкиному, що і відбулося.
Потім ми заняли Лебединське, звідти робили розвід-вилазки. І десь 15 лютого моя група вже прибула в Широкине. Ми довго не спали. Тоді почались жорсткі бої і десь о 4 ранку нам сказали іти в наступ, закріплюватися. Ми пішли в атаку, але, на жаль, потрапили у засідку. Ми мали закріпитися для того, щоб встановити ПТУРи і зустрічати ворожі танки. Проте, то був район в Широкиному, де всі попадали у засідку. Нам просто не встигли повідомити. І ми так само попали, у ту саму засідку. Нас почали обстрілювати з усіх сторін з автоматів, кулеметів і АГСів. Тоді, на жаль, помер Сіф із Полтави, який пішов у перший свій бій. Я взяв на себе сміливість забрати його тоді і, на жаль, він помер, проте помер смертю хоробрих і зараз, напевно, десь у Вальгаллі.
…Нас зірвали вночі з 9го на 10те лютого, і сказали: «Все, їдемо». Тобто я думаю, що вище керівництво готувалося, ходили якісь чутки, але про це ніхто не знав… Це і правильно! АЗОВ застав ворога зненацька! Він не був готовий, перші дні ми реально просунулися вперед. Ворог не знав, що робити, вони бігали як щурі. Потім, напевно, той контингент, який ми відтягнули з Дебальцевого – і давав нам протягом всієї операції жорсткий опір, адже у них на нашому напрямку стало трохи більше людей, ресурсів. Проте, у них так нічого й не вийшло, ми успішно провели Широкинську наступальну операцію. Закріпилися у Широкиному, і досі, звільнені АЗОВом території знаходяться під контролем України.
Мабуть варто сказати і про нашого лідера, Андрія Білецького. Андрій – це не просто командир, командири – це люди які призначаються зверху не завжди об’єктивним шляхом, Андрій – лідер, якого не довелося обирати. Причина в тому, що гарантом будь-яких успішних операцій є дві речі: продумування самої операції і мотивація бійців. І якщо перша під силу не багатьом досвідченим офіцерам, то промотивувати так, як це робить він за всю історію могли виняткові люди: Міхновський, Коновалець, Шухевич . У нас не було страху перед боєм, бо ми знали причини, через які туди йдемо, це елементарно, але не всім зрозуміло. І Андрій, як справжній лідер, зумів донести нам справжнє розуміння нашого призначеннях: “Отримати Українську державу або загинути в боротьбі за неї”
Ролло, заступник командира першої роти
Я особисто тоді, 10 лютого, будучи командиром БТР 3Е-1 дізнався про наступ тільки ввечері, коли ми мали виїжджати. А перед тим сказали терміново зібратися і поїхати в Маріупольський аеропорт, полагодити БТР. Потім приїхали на базу, нам сказали завдання і ми вирушили на Павлополь. Після Павлополя стояли в Лебединському, а після Лебединського нас кинули на Широкине. Туди ми приїхали 14го числа увечері і 15го зранку, поспавши в цих морозах, ми отримали завдання іти в наступ по самому селі. Сказали мені: «Прокидайся, заводь машину, збирай екіпаж». З нами тоді були танк, чи то БМП чи БМД морських піхотинців, і БТР, а також два взводи піхоти. Ми проходили по вулиці Радянській, здається, і так вийшло що ми потрапили в засідку. Рухаючись по цій вулиці, я помітив незрозумілих осіб, подав запит, мені не відповіли. То наші, чи ворог – було незрозуміло. Тоді, дав команду своєму механіку-водію, щоб він дав назад, так би мовити, заховавшись за підбитою БМП, яка там стояла, морських піхотинців, чи кого там… незрозуміло. Після цього в нас почали стріляти, понісся двіж, найцікавіше, що відбувалося, почалися обстріли і ми, звичайно, потрапили в засідку. Порозбігалися, позалягали хто куди. Танк почав від’їжджати, залишилися ми з одним БТР. Була команда від’їжджати назад, але я прийняв інше рішення, ми залишилися на цій вулиці і почали прикривати відхід наших бійців. Було круто, скажу чесно! Коли ти сидиш в машині собі, видно як в тебе все летить, відбивається, стукає, і навіть через незрозуміле таке дійство, були такі інстинкти, що ми сиділи в коробці і навіть не ухилялися. Все вибухало, все стріляло, механік-водій досить таки чудово справився зі своє роботою і, їдучи назад чисто по пам’яті, нічого не було зрозуміло куди їхати, куди повертати. Відповідно, нас не підтримав танк, і БМП, вони від’їхали назад і ми залишилися, так би мовити, самі на прикритті. Після цього я дав своєму оператору-навіднику цілі, які він повинен був вражати і почав по ним відпрацьовувати. По будинках, по мужиках, які вибігали і хотіли нас спалити з РПГ. Поступово, як вже люди заховалися, почали від’їждати тоді БТРом назад, машина почала клинити, все почало в ній ламатися.Однією кулею в підбашню потрапило з СВД, порвало всю електроніку і машина просто вийшла з ладу. То була машина для вивозу поранених. Тоді, якраз 15-го числа, в БТРі помер Чавур, із другого взводу. Якраз в моєму БТР, кровью все позаливало, не одного його, бо за всю Широкинську операцію ми багатьох там вивозили. Купа побитої зброї, амуніція, і замерзла кров. Довго ми потім її вимивали.
Андрій Білецький – це та людина, яка вселила в мене надію до боротьби, до змагання, все-таки стати воїном, і до кінця боротися, тому що через багато чого, що відбувається в Україні, опускаються руки, повне розчарування у всьому, але є той промінчик якоїсь світлої надії, який надихає, мотивує на подальшу боротьбу. Не знаю що буде, як вийде, але головне хоча б просто не здатися, бути чесним перед собою і берегти честь.
Паштєт, боєць РДЧ
Після Павлополя, Лебединського, ми приїхали на «Маяк». Було це 13 лютого. У нас залишалося хвилин 20, щоб поїсти, попити чаю, зібратися. Потрібно було зайняти чотири позиції і нас розподілили на групи. Зі мною була група іноземців. Приїхали на позицію, на правий фланг, що біля моря. Зробили там свій «секрет». Нашим завданням було спостерігати за ситуацією. Важкого озброєння у нас не було, тільки автомати, гранатомети. З нами був один РПГшник. Ми очікували будь-чого, але аж ніяк на таке форсування і напад з боку ворога. Пам’ятаю, що ніч з 13-го на 14-е ми переночували з моїм другом Бексом, і прокинулися від того, що були всі в штукатурці, навколо лежала цегла. І ми, і хлопці, які сиділи в «секреті», тут же пішли в укриття. Залпи не вщухали, ми прийняли рішення відійти до Маяку. Зустрілися з Радіком – командиром нашої роти, і він дав наказ нам розташуватися на окопах і прикривати іноземців, яким в свою чергу поставили завдання розташуватися в котеджах на березі моря, щоб прикривати позиції. Якби не вони, ми могли потрапити в кільце. Ворог почав обходити зліва.
Нарешті прийшла підтримка від Нацгвардії – два танки Т-72. Вони підійшли прямо під наші окопи і почали стріляти. Ми з моїми товаришами Шевою і Бенчем вирішили змінювати наші позиції, так як їх зайняли танкісти. І ми перемістилися на пляж, виконували там таку ж функцію з прикриття іноземців, але вже не з пагорба, а ззаду. Там був паркан один, і я під ним знайшов щось схоже на окопи, проте вони були завузькими. Коли ми в них лягали, я зрозумів що там йде якийсь високовольтний провід, і яма була вирита для цього проводу. Благо, небезпеки з себе він не представляв.
Сиділи ми там недовго. Тим часом на берегову лінію виїхав ворожий танк і почав бити уздовж тієї дороги, де ми сиділи. Грубо кажучи, все пролітало повз нас, в сторону машини. Через деякий час нам дали відбій по завданню прикривати іноземців, ми почали вертатися на «Маяк». Там я зустрів Бекса. Його поранило разом із Бенчем. Як-тільки ми зайшли ми на «Маяк», і буквально через 5-10 хвилин впав снаряд, стали чутні крики. Ми з Радіком, Месером і Сатаною одразу ж піднялися наверх, побачили поранених Бенча і Бекса. Я відразу почав перемотувати рани Бексу. Дістав один осколок з ноги.
Залпи трохи затихли до вечора 14 лютого. АЗОВ дав ворогові серйозну відсіч. Вважаю, що в цьому є і заслуга тих Нацгвардійських танків, які не дивлячись на заборону допомагати нам, таки прийшли на допомогу.
Далі ми розуміємо, що в нашій групі бракує двох наших: іноземця Свомпі та Джека. Зрозуміли, що за ними потрібно робити вилазку. Джек вийшов на зв’язок, але не міг пояснити, де він знаходиться. Зі Свомпі зв’язку взагалі не було. Дві групи об’єдналися в одну, взяли тепловізор і пішли на пошуки Джека, в сторону школи. Там ледь не натрапили на розвідгрупу сепаратистів. Відійшли. Втім задача наша не змінилася – нам треба було знайти своїх побратимів. Близько за годину Джек вийшов на нас. Увесь час, поки ми його шукали, він був неподалік наших позицій біля церкви. Потім і Свомпі знайшовся… Але то вже інша історія…
Знаю точно, якби Андрій Білецький був з нами в ті всі моменти – він би йшов в перших рядах, пліч-о-пліч. Пам’ятаю по Іловайську, що Андрій завжди вселяв довіру, за ним хотілося йти. Перед тим як йти в бій, він нас усіх зібрав і сказав: «Нас всіх завтра чекає дійсно важкий день, можливо, деякі з нас не повернутися, будьте готові до всього». Андрій завжди був з нами, незважаючи на те, що він командир, він ніколи не надавав своєму життю більше цінності, ніж життям своїх побратимів.
Яна БОНДАРЕНКО, www.procherk.info
