93 роки тому ув’язнені, але не скорені холодноярці підняли повстання у “Лук’янівці”

Влітку 1922-го чекісти провели блискучу операцію, скеровану на остаточне знищення української партизанки. Задум був “простий”: очолити повстанство лісостепової зони України, “дисциплінувати” козаків, об’єднати їх, взяти на облік всі загони, їхніх отаманів, а згодом “проізвєсті учьот” кожного повстанця. По ходу агентурної роботи знищувати – “для застрашування інших” – анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих – тих, хто не піддався на чекістський гачок. Головну роль мали відіграти т. зв. командир т. зв. військ Чорноморської групи “генерального штабу полковник Гамалія” (справжнє прізвище Трохименко), та начальник штабу неіснуючої Чорноморської групи сотник Завірюха.
Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха – колишні петлюрівці. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його в ті часи, коли він був учасником Визвольних змагань. Хто ж із них міг повірити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став “сєкрєтним сотрудніком”?!
Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази “Гамалії” та “Завірюхи”. Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, дисциплінуючо. Ці накази, безперечно, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачили позитивну перспективу. Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу… Але чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття.
Спершу “Гамалія” обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто мав вирішити питання про загальне, всеукраїнське повстання, але, як видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести “груповий з’їзд”.
В Наказі №10 вказані дата і місце проведення цього “групового з’їзду” – 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та Півдня України. Щоб ще більше заінтригувати отаманів, в наказі №10 повідомлялось, що “на з’їзді будуть присутні генер. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцький”. Андрій Гулий-Гуленко на той час вже був заарештований.
На щастя не прибули на з’їзд отамани Чорний Ворон, Ґонта (Іван Лютий-Лютенко) та деякі інші – очевидно передбачали чекістську провокацію. До речі, й чорноліський отаман Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші козаки попереджали Завгороднього не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця… У ніч на 29 вересня у Звенигородці вони були заарештовані і вивезені до Києва, де їх помістили у Лук’янівську в’язницю.

16 січня 1923 р. слідство у справі було закінчене. В “Заключении по делу 446/7971” ворог висловився про холодноярських отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як про трьох “наиболее видных рыцаря бандитизма”. Цитую цей документ: “С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.
С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии вовремя улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения…
Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего – Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918 – 19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.
Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались… Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.
4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье… удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.
Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников – Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие “подвиги” совершенные ими в течении столь длительного периода…”

2 лютого Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу винесла смертний вирок Ларіону Завгородньому та його побратимам: отаманам Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботківському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Василю Ткаченку, члену Холодноярського повстанкому Григорію Яковенку. Засуджені до смерті були й холодноярських отаман Сергій Захаров та отаман Київщини Іван Гайовий-Грисюк.
Та холодноярські козаки не збиралися капітулювати…
9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. в камері №1 Лук’янівської в’язниці м. Києва, де утримувалися чотирнадцять холодноярців, засуджених до розстрілу, під час роздачі вранішнього окропу, повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії в’язниці, захопили зброю.
Українські повстанці спробували щастя в бою… Чотири години серед Києва йшов запеклий бій, який став останнім для багатьох українських героїв…
Під час бою загинуло багато повстанців, тим, кого полонили, кат українського народу Фріновскій особисто відрубав голови сокирою. Всього загинуло 38 осіб. Ось їхні прізвища: Едуард Добелас-Панок, Петро Пичкулич, Семен Жуковський, Павло Пашков, Іван Заєць, Йосип Гуменюк, Григорій Ранцев, Іван Левицький, Сергій Захаров, Федір Левицький, Сергій Татищев, Іван Мельник, Семен Данилевич, Ілля Листопад, Григорій Красниченко, Михайло Ножин, Дмитро Петренко, Григорій Певнев (Певний?), Михайло Якубовський, Микола Петриковський, Петро Погуляшенко, Григорій Калитюк-Гейша, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Олексій Добровольський, Костянтин Здобудь-Воля, Василь Цап, Микола Опока, Михайло Турок, Іван Гайовий-Грисюк, Юрко Дробатковський, Іван Ляшенко, Корній Черкас, Михайло Куниця, Денис Гупало, Григорій Олійник, Куценко. 

Вічна пам’ять тим, хто не змирився і прийняв смерть у бою проти окупантів!
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”