У дні з 7 по 9 травня 1605 року московські вояки масово капітулювали перед українсько-польським військом і переходили на його бік…
Криваві сутички, конфлікти, грандіозні битви. Все це відбувалося задовго до того як з’явилися терміни «українці» та «росіяни» у їх сучасному розумінні.
Ми розповімо лише про деякі, найбільш яскраві, епізоди стосунків, які російська влада чи то царська, чи радянська описувала не інакше як братерські, звісно відводячи місце старшого брата собі. Однак події, про які ми згадуватимемо доводять протилежне. У жорсткому протистоянні московській агресії українці зазнавали не лише гіркоти поразок та болю втрат, а й святкували великі перемоги, якими варто пишатися і про які, особливо зараз, варто пам’ятати. Саме вони вселяють надію на те що у нас все буде добре…
У вересні 1604 року з містечка Глиняни під Львовом об’єднане українсько-польське військо рушило у великий похід на Москву – столицю держави-деспота, яка постійними вторгненнями до Європи і претензіями на роль «першої держави» давно стомила усіх своїх сусідів… В жовтні військо ненадовго зупинилось у Києві, звідки Дмитрій, претендент на московський престол, розіслав масу листів до українського населення з пропозицією іти до нього на допомогу і листів до жителів Чернігово-Сіверщини з закликом до повстання проти московського царя.
Переправившись через Дніпро у Вишгороді, військо Дмитрія незабаром вступило на Чернігівщину і розгорнуло активні дії проти московських сил. Воно скрізь зустрічало підтримку селянства і опозиційно настроєних дворянства і боярства.
Велику допомогу претенденту на московську корону надали запорожці. Їх 17-тисячне військо прибуло на Чернігівщину й почало займати міста і села. Сильний козацький загін отамана Белешка, серед інших населених пунктів, з допомогою міщан оволодів Черніговом.
У подальшому, в ході зимової кампанії 1605 року владу Дмитрія визнали Оскол, Вайлуки, Вороніж, Білгород, Єлець, Лівни та інші міста Чернігово-Сіверщини і власне Московщини. У той же час дисципліна в урядових військах Москви впала, почались дезертирство і перехід на бік антимосковських сил, чому активно сприяв князь Голіцин, який терпіти не міг гнилу московську владу.
У переможній для козацько-польської армії битві під Кромами (сучасна Орловщина) 7-9 травня 1605 року майже всі урядові війська Москви перейшли на бік Дмитрія. На вірність європейському війську присягнули дворянські сотні з російських Рязані, Тули, Кашири, Олексина та сіверських міст, а також рота німецьких найманців московського престолу разом з її командиром – капітаном Вальтером Розеном. Жалюгідні рештки армії, ще вірної царю, панічно втекли до Москви. Та це їх не врятувало від остаточної поразки: вже 20 червня до Москви на чолі українсько-польського війська тріумфально увійшов новий правитель переможених московитів – Дмитрій.
Оволодівши столицею Московської держави, Дмитрій І почав проводити самостійну політику, яка викликала незадоволення як польського уряду, так і московського боярства. Бояри ініціювали повстання, в ході якого Дмитрій І 17 травня 1606 року був убитий.
Царем проголосили Василія Шуйського. Загони запорожців, що були при Дмитрії І, зазнали великих втрат. Частина їх розійшлась по різних регіонах, особливо у південні, й продовжувала воєнні дії проти Москви. На Чернігово-Сіверщині проти Шуйського почалися стихійні виступи населення. Поширювались чутки про те, що царевич Дмитрій живий.
У 1607 році в місті Стародубі на Брянщині з’явився чоловік, який видавав себе за царевича Дмитрія, якому вдалося врятуватися від повстанців (відомий у російській історії як Лжедмитрій II, справжнє його ім’я залишилося невідомим). Місто присягнуло йому на вірність, там почали формувати боярську думу та збирати армію, в яку стікалися залишки війська повсталого перед тим селянського ватажка Болотнікова, українські та донські козаки, поляки.
У жовтні того ж року кілька запорозьких ватаг об’єднались під Карачевом з частинами Дмитрія II і почали воєнні дії на території Сіверщини. Взимку 1608 року більшість їх відійшла в Україну, перезимувала, а навесні разом з військом Дмитрія II з боями пройшла від Орла до Москви. До них прибували все нові й нові підкріплення і в червні у Тушинському таборі Дмитрія II нараховувалось вже 13 тисяч козаків. Разом з поляками вони штурмували Москву, брали участь у 16-місячній облозі Троїцько-Сергіївського монастиря. Козацькі частини до кінця 1608 року взяли низку північно-східних міст Московщини – серед них Ростов, Вологду, Ярославль.
У вересні 1609 року король Польщі оголосив Московщині війну й почав облогу Смоленська. Всю надію у ній Сигізмунд III поклав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. В середині жовтня на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тисяч українських козаків на чолі з старшим реєстровців Олевченком. Надходили й нові загони як з України, так і з війська Дмитрія II, який у грудні 1609 року мусив тікати з Тушина до Калуги. Взимку 1609 – 1610 років під Смоленськом було вже понад 40 тисяч українських козаків, у масі яких польське військо фактично розчинилось.
Тієї ж зими сильний козацький корпус під командою полковника Андрія Стороженка взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ та інші міста. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом. На весну 1610 року чисельність козацького корпусу збільшилась до 15 тисяч чоловік.
Вся Чернігово-Сіверщина до літа 1610 року була визволена козаками від урядових військ Москви і більшість з них відійшла до Смоленська. Спроба московитів деблокувати Смоленськ закінчилась трагічно. У червні 1610 року армія Станіслава Жолкевського, більшість якої становили козаки, розгромила московські війська під Клушином. Під впливом цієї поразки шведи перейшли на бік Сигізмунда III, а Дмитрій II разом з козацькими частинами знову підійшов під Москву.
В такій ситуації московські дворяни на чолі з Ляпуновим скинули з престолу Шуйського. До влади прийшла так звана семибоярщина, яка шукала шляхів примирення з поляками і козаками.
Військо Жолкевського без опору підступило до Москви. Дмитрій II втік у Калугу, де і був убитий. А “семибоярщина” визнала королевича Владислава московським царем і допомогла Жолкевському у вересні 1610 року зайняти Москву, яка знову скорилася перед «гостями із Заходу»…
Втім, московитам звичаї та поведінка європейців видалися незвичними і образливими. Почалося стихійне формування «масковского апалчєнія». Наприкінці березня 1611 року ополченці почали облогу Москви. Проте, після взяття у червні Смоленська Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад і втечу ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 року діяло 30 тисяч українських козаків під командуванням отаманів Будила і Струся.
Тільки наприкінці жовтня 1612 року, через 7 років після першої капітуляції Москви перед поляками та українцями, до столиці Московської держави увійшли нові московські «апалчєнци» Мініна й Пожарського. Але десятки польських і козацьких загонів продовжували діяти в різних регіонах Московщини, в тому числі під Вологдою, Тотьмою, Сольвичегодськом. Окремі з них протягом наступних двох років доходили до Архангельська, Холмогор, Олонця. Спільно з шведами діяли козаки під командою князя Михайла Вишневецького на Сіверщині.
Козацький корпус під командуванням Петра Сагайдачного у 1613 році виступив з Путивля і зробив рейд через Болхов, Бєлєв, Лівни, Калугу, а потім повернув назад і відійшов в Україну.
Новий виток протистояння розпочався у 1616 році, коли московський цар Михайло Романов направив війська для відвоювання Смоленська. Своєю чергою, польський сейм ухвалив рішення про початок війни з Московщиною і в такий спосіб зведення на царський престол королевича Владислава. Почалась московсько-польська війна 1616 — 1618 років, в якій знову активну участь взяли українські козаки.
Але це – вже інша сторінка в історії нескінченного протистояння Москви та Європи…
Володимир ГАЛЕЧИК, малюнок Олексія БОНДАРЕНКА
