Олег Челнов ("Беркут") біля президентського палацу в Грозному (на фото - справа)
За часів існування Чеченської Республіки Ічкерії (далі – ЧРІ) у Грозному три вулиці були названі іменами наших земляків: Степана Бандери, Олександра Білого (справжнє прізвище – Музичко) та Олега Беркута (справжнє прізвище – Челнов).
Наш герой народився у Харкові 1965 р. у російськомовній родині пересічних харків’ян, заводчан. Один із його дідів був репресований і провів чимало років у радянських таборах. Виховувався Олег як і всі його однолітки, жодних націоналістичних компонентів у сімейному вихованні не було.
Сам він згадував, що до війни у Чечні “ненавидел бандер и УНА-УНСО”.
Коли Олега у 1984 р. призвали до війська, він писав у листах, що служить на флоті у Севастополі. Потім листи перестали надходити – і так тривало півроку. Батьки занепокоїлись, поїхали до Криму на пошуки, але не змогли знайти сина. Щоб з’ясувати долю сина – відправились у Москву до Міністерства оборони.
Виявилося, що їхній син служить не у Севастополі, а в Афганістані. Має поранення у спину, тому й не писав листів. На згадку про службу залишилося татуювання “Кандагар”. Про ту війну він згадував: “то была грязная, бессовестная война”.
Коли у 1988 р. у Вірменії стався землетрус, Олег добровольцем поїхав ліквідовувати наслідки, де виявив найкращі якості рятувальника, за що був нагороджений орденом “За особисту мужність”.
У 1990 р. Олег Челнов став батьком, у нього народилася донька, яку виховував “по-хлопчачому”.
У перерві між боями...
В 1994 р. Олег уперше поїхав до Чечні. З українських добровольців був сформований окремий батальйон “Вікінг”. Бійці брали участь в обороні президентського палацу у Грозному в січні 1995 р., Челнов тоді займав посаду начальника штабу.
Саме цей підрозділ тримав до останнього оборону: 22 чеченці з гвардії та 15 бійців українського загону під командуванням Челнова. Серед українців були не лише члени УНА-УНСО (до речі, Олег тоді ще формально не входив до організації), але й звичайні добровольці, багато яких – з досвідом війни в Афганістані. Був і один громадянин Росії – кубанський козак із Краснодарського краю.
Українці з “Вікінга” носили на головних уборах стрічки з написом “Украина”.
Олег розповідав: “У меня тоже зелёная повязка, там написано “Украина”, потому, что во время боя мало ли что бывает. В атаку идут оттуда, с той стороны, если не говоришь по-чеченски, т. е. по-русски, перепутать могут”.
Челнов постійно носив із собою вибухівку для самоліквідації на випадок потрапляння в полон.
Точну кількість українців, які брали участь у тій війні на чеченському боці, підрахувати важко. У лютому 1995 р. прес-секретар президента Ічкерії Джохара Дудаєва в інтерв’ю російським журналістам зазначив, що протягом війни семеро українців воювали в чеченській армії.
Про один з мотивів участі українців у цій війні на боці ЧРІ добре сказав тодішній лідер УНСО Дмитро Корчинський: “Ми вважали, якщо ми не хочемо мати фронт у Криму, потрібно весь час тримати фронт на Кавказі”.
На питання одного з журналістів – чи не дивно воювати проти росіян, Челнов відповів: “Я сам русский. Не хочу, чтобы ты подумал, что я с русскими воевал. Я воевал против русского шовинизма и империализма”.
Челнов-"Беркут" (на фото - в центрі) з Сашком Білим та побратимом-чеченцем
У червні 1995 р. лейтенант армії ЧРІ Челнов заїхав на “побывку” до рідного Харкова. За неперевіреними даними, він уже тоді уже був нагороджений орденом ЧРІ “Герой нації” . Його повернення спричинило інформаційний бум. Олег пояснював, що не міг стояти осторонь, коли відбувалася широкомасштабна несправедливість щодо маленького народу. Крім того, ще до війни у нього були друзі-чеченці, а під час Голодомору 1932–1933 рр. деякі чеченські родини прийняли українських утікачів і врятували від смерті. Олег розповідав, що за участь у боях не отримував жодних грошей. Місцеві телеканали записали кілька інтерв’ю з Олегом. Вони справили неабияке враження на харків’ян – як позитивне, так і негативне. За словами Челнова, станом на червень 1995 р., в Чечні загинуло 12 бійців українського батальйону, зокрема 7 харків’ян. Сам Олег Челнов на той час був поранений. Внаслідок вибуху голкової бомби її отруєний фрагмент пробив руку.
Востаннє Олег Челнов вирушив на Кавказ у січні 1996 р. Відтак з ним не було ніякого зв’язку.
За офіційною версією, він загинув у Грозному в бою у районі площі “Минутка” 6 або 7 березня 1996 р. Але люди, які його знали, розповідали, що бачили його пізніше.
Тіло загиблого Челнова так ніхто і не знайшов, тому правильніше вважати його зниклим без вісти.
У довідці, підписаній керівник комісії ЧРІ з розшуку безвісти зниклих осіб, полковником Мацалговим вказано – “Місце поховання Челнова О.І. поки не встановлене і розшукується…”
Донька Олега Челнова досі не вірить у його загибель, вважає батька героєм, який зробив багато доброго для Чечні та чеченського народу.
За мужність і героїзм, проявлені на полі битви за незалежність Чеченської Республіки Ічкерія і Кавказу, Олег Челнов 22 жовтня 1996 р. був посмертно нагороджений орденом “Къоман Турпал” (“Герой нації”). Цим орденом були нагороджені лише двоє українців – Олег Челнов і Сашко Музичко, який пізніше увійшов до “Правого сектору”.
Ічкерійський орден "Къоман Турпал" ("Герой Нації")
Указ Президента Чеченської Республіки Ічкерія № 163 від 22 жовтня 1996 р. “Про нагородження орденом “Къоман Турпал”
Чеченсько-російська війна 1994–1996 рр. показала небачену силу народу, який постав на захист своєї честі, гідності та національної незалежності. Із небаченою силою була виявлена солідарність братських народів у боротьбі чеченського народу. Сини багатьох народів загинули в жорстокому бою із російським агресором. В їх лавах знаходяться і славні сини українського народу.
Вічна слава героям!
Аллаху Акбар!
За мужність і героїзм, проявлені на полі битви за незалежність Чеченської Республіки Ічкерія і Кавказу, в ім’я Великого Аллаха, Милостивого і Милосердного Господа світів –
НАКАЗУЮ:
1. Нагородити орденом Къоман Турпал /”Герой нації”/
– Білого Олександра /Музичко/
– Беркута Олега /Челнова/ – посмертно
ПРЕЗИДЕНТ ЧРІ [підпис] З. Яндарбієв
Цей орден вручили матері Олега Челнова у Грозному. Тоді вона ще не знала, що її син загинув. Незабаром іменем героя у столиці республіки назвали вулицю, яку, втім, було перейменовано після приходу до влади кадировців…
www.istpravda.com.ua
