Спекотного літа 355 років тому козаки, керовані полковником з черкаського Корсуня, розбили московитів і прогнали їх геть з української землі…
“Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву… Царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що сам государ тікатиме за Волгу, за Ярославль”. Так описував реакцію на звістку про поразку під Конотопом від українських козаків російський історик Соловйов. У тій поразці московитів ключову роль зіграв уродженець черкаського Корсуня полковник Григорій Гуляницький.
Під час Визвольної війни Гуляницький за дорученням гетьмана Богдана Хмельницького двічі очолював українське посольство до Москви: у 1649 та 1654 роках. Та пізніше, побачивши, як “братня” Москва ставиться до виконання Договору з Україною, став її заклятим ворогом.
1658 року Москва відкрито підтримала українську опозицію обраному в Чигирині на гетьманство Іванові Виговському. Москва оголосила гетьмана і всіх українських урядовців нелегітимно обраними (не нагадує риторику Москви зразка 2014 року?). Царський уряд спочатку підбурював громадянську війну в Україні, а потім вирішив, що настав час і для відкритого збройного вторгнення російських військ…
За підтримки місцевих зрадників армія московського воєводи Ромодановського захопила ряд міст України, по-звірячому розправившись не тільки з прихильниками гетьмана, а й зі звичайним мирним населенням. Літописець того часу так згадує прихід Ромодановського в Конотоп: “Він зустрів процесію громадян міста, перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи…” Така поведінка московської армії тільки додавала прихильників гетьманові Виговському та їхнього бажання вигнати зайд із України. Росія ж у відповідь розширила військове вторгнення: навесні 1659 року на допомогу військам Ромодановського вирушила армія князя Трубецького…
Бої загонів Гуляницького проти росіян були абсолютно успішними: він відбив у московитів Лубни, Гадяч, а потім і Конотоп. Після цього, з 21 квітня по 29 червня, цілих 70 днів, 4 тисячі його козаків утримували Конотоп, відбиваючи численні атаки 150-тисячного війська Трубецького, що оточило місто. На пропозицію зрадити гетьмана Виговського, Гуляницький гнівно відповів, що росіяни в Україні “многі міста випалили і висікли, тож краще вже бути у турка, аніж у москалів…” І сказав, що повірить у мирні наміри Москви тільки тоді, коли вона прибере геть свої війська…
Москва ж у звичній для неї манері на словах обіцяла одне, а тим часом продовжувала захоплювати українські села і міста. Зголоситися допомогти українцям у війні проти московитів зголосилися кримські татари. Знаючи про мрії Москви загарбати Крим, хан Мухамед Герай вирішив протягнути руку допомоги гетьманові Виговському. Зваживши на загрози для Європи у разі, якщо Москва загарбає Україну, на допомогу козацькому гетьманові вирушили і добровольчі загони з Польщі, Сербії та Молдови.
У червні козаки, керовані Іваном Виговським та братом Григорія Гуляницького Степаном, повністю розбили під Конотопом кавалерійський корпус Пожарського. Причому сам Пожарський загинув від шаблі після того, як востаннє виматюкався в обличчя татарському воїнові…
Почувши про цю поразку, Ромодановський покинув мрії про взяття Конотопа й почав поспішний відступ з України. Його наздогнали козаки Григорія Гуляницького. Несподіваний удар дав українцям багаті трофеї – артилерію, скарбницю, обоз і безславно втрачені росіянами бойові знамена. Сам князь Трубецькой ледь не загинув і був двічі поранений. Козаки переслідували недобитків аж до самого кордону з Московщиною. У тих боях полягло близько 4 тисяч українських козаків та 6 тисяч їхніх союзників. Зате московитів на українській землі згинуло незрівнянно більше – понад 30 тисяч. Ще 15 тисяч невдах-загарбників (включно з 500 воєводами) потрапили в полон – і гетьман подарував їх кримському ханові. На жаль, страхи царя відносно того, що українська армія вирушить далі, на Москву, не справдилися. На Крим напали запорожці Івана Сірка і кримські татари вимушені були повертатися додому. Вирушати ж у похід без союзників гетьманові було не з руки. Час повної відплати агресорам було відкладено «до кращих часів»…
Радянська, а потім російська історіографія намагалися знищити навіть пам’ять про тих, хто разом з Іваном Виговським повстав проти чужоземного гніту, за волю своєї країни. Коли 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ “Про святкування 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського в Конотопській битві”, у Росії здійнявся галас про «втягіваніє украінского народа в іскуствєнноє і надуманноє протівостояніє с Россієй».
Влітку 2014 року, в умовах вже справжнього нового протистояння з Москвою, розв’язаного нею самою українці вже й не запитували у Кремля, що він думає з цього приводу і відсвяткували 355-річчя славної перемоги українців над загарбниками – тієї перемоги, що змусила Москву вже не мріяти про загарбання чужих земель, а тремтіти за власну безпеку…
Олександр БРАВАДА, малюнок Артура ОРЛЬОНОВА
