Брехлива кремлівська пропаганда намагалася створити Слов’янську репутацію «сталіци Донбасса, восставшего протів кієвскай хунти». При цьому активно обігрувалася сама назва міста як «сімвол єдінєнія славян». Насправді ж, ніякого символізму у назві немає, а вигаданою назвою «Новороссія» у нині визволеному від ворога місті ніколи й не смерділо…
Перекази свідчать: 1645 року у цій місцині у межиріччі Сіверського Дінця і Казенного Торця козаки збудували невелику дерев’яну фортецю, яку назвали Тор. Таку ж назву отримало і носило понад сто років містечко, яке розрослося навколо фортеці. Розвитку містечка Тор (або, як його ще називали – Тавр) сприяв і солеварний промисел.
1677-1678 років сюди прибула перша велика хвиля переселенців з центру України, де після двох походів турків, метою яких було завоювання козацької столиці Чигирин, настала руїна. Переселенців з Центральної України місцеві найчастіше називали черкасами, відтоді й до сьогодні селище поблизу нинішнього Слов’янська носить назву Черкаське – до речі, тут народився легендарний актор, режисер і сценарист Леонід Биков, який надзвичайно любив Україну…
Вже у XVIII столітті в Російській імперії пішла мода на перейменування населених пунктів або на честь імператорської родини, або на честь «великих промислових досягнень». Тор, який на той час нічим іншим, окрім видобутку солі, не міг похвалитися, почали називати Соляним, потім Солеванськом, Соловенськом і тільки опісля цього – Слов’янськом. Так «сіль» у мові дивовижним чином трансформувалася у «слов’ян». До речі, навіть в часи Російської імперії місто належало до так званої Слобідсько-Української губернії, а не до «Новоросії», як це вигадала хвороблива уява сучасних кремлівських борзописців.
Життя у забитому російськими магнатами «соляному» містечку солодким назвати було тяжко. У травні 1887 року побувавши тут, російський письменник Антон Чехов зверхньо писав: «Есть парикмахерская и часовой мастер, стало быть, можно рассчитывать, что лет через тысячу в Славянске будет и телефон. На стенах и заборах развешаны афиши зверинца, под заборами экскременты и репейник, на пыльных и зеленых улицах гуляют свинки, коровки и прочая домашняя тварь».
Зате перший ідеолог українського націоналізму, уродженець Полтавщини Микола Міхновський, який прибув до Слов’янська напередодні Першої світової війни і приймав участь в організації тут нових соляних промислів, був переконаний: у справжніх нащадків козаків не може зникнути український дух! Під впливом визначного теоретика українського націоналізму ідеєю створення самостійної Української держави загорілися безліч мешканців Слов’янська, в першу чергу – з числа інтелігенції та підприємців з промислових і хліборобських кіл. Зокрема, ідеї українського національного руху підхопили навіть місцевий «олігарх», організатор вугільної промисловості Донбасу Олексій Алчевський та його син і донька.
Після розвалу Російської імперії підтвердженням вибору Слов’янськом майбутнього у складі самостійної Української держави стало те, що мешканці міста й околишніх сіл масово почали зголошуватися служити у війську УНР. Зокрема, три офіцери-ветерани Першої світової родом зі Слов’янська стали підполковниками Армії УНР, відомими полководцями українського війська.
Колишній штабс-капітан імператорської армії Олександр Болдирів у 26 років очолив Запорозький автопанцирний дивізіон Армії УНР, а потім – полк імені Яна Кармелюка. Як учасник Першого Зимового походу, визволяв від більшовиків зокрема і Черкащину. Після поразки Визвольних змагань сподівань на перемогу над московитами донбасець не втратив і в липні 1943-го зголосився добровольцем до дивізії «Галичина»…
Уродженець Слов’янська Петро Нечаїв на час, коли репнула під натиском революції імперія двоголового орла, мав уже 53 роки і досвід війни проти німців та австрійців, з участю у знаменитому «Брусиловському прориві». В українському війську підтвердили звання, яке Петро Олександрович отримав у царській армії – підполковник. Став начальником мобілізаційного відділу спочатку 1-ї Кулеметної дивізії, а потім – 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Війну проти московських більшовиків з честю пройшов до кінця…
Афанасій Бітюков походив з міщанського роду Слов’янська. До царської армії зголосився у 17-річному віці, прославився у Першій світовій як кращий боєць гренадерського полку, був тяжко поранений і втікав з німецького полону, отримав орден Святого Георгія та іменну Георгіївську зброю. Хоч і був етнічним росіянином, усім серцем підтримав українську незалежність. Навіть змінив ім’я та прізвище з Афанасія Бітюкова на Анатазія Гонту – прізвище взяв на честь ватажка Коліївщини Івана Гонти, уродженця Черкащини. Від 1919 року служив у Армії УНР. Відважний кавалерист відзначився у боях проти московських більшовиків і у 26 років став командиром 1-го Кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. Причому полк був названий на честь іншого ватажка Коліївщини родом з Черкащини – Максима Залізняка…
У радянські часи Слов’янськ намагалися привчити до того, що його мешканці – часточка «вєлікого совєтского народа» зі столицею навіки в Москві, а замість мови України тут намагалися назавжди прописати «вєлікій і могучій язик».
Не вийшло, бо під час перепису в перший рік ХХІ століття майже половина населення назвала рідною мовою українську. В місті на той час жили українці, росіяни, турки, білоруси, вірмени, греки, роми, азербайджанці…
Настала весна 2014 року – і як монстри зі страшного сну, повернулися із небуття привиди проповідників «трієдіного русского народа». Дурні ідеї насаджували звично, як і майже сотню років тому – вбиваючи і намагаючись залякати місцеве населення. Хтось із мешканців Слов’янська підтримав їх, хтось лякливо заховався вдома чи покинув межі міста, а хтось, згадавши про кров козацьку в своїх жилах, вирушив воювати проти ворога, засланого Москвою. Зустріти слов’янців нині можна у батальйонах добровольців «Донбас» і «Азов» та інших підрозділах українського війська.
У першому українському вертольоті, який було підло збито терористами у небі над Слов’янськом, серед загиблих – бортовий авіатехнік старший лейтенант Ігор Грішин, славний син Слов’янська. В одному екіпажі з ним був і водночас загинув уродженець Черкащини майор Олександр Сабада. Доля знову звела в одну команду корінного донбасця і вихідця з Черкащини, козацького краю, переселенці з якого понад три сотні тому дали поштовх до розвитку Слов’янська – тоді ще козацького містечка Тор…
Олександр БРАВАДА, малюнок Андрія ЄРМОЛЕНКА
