Руїни оборонної церкви на околиці Чигирина. З гравюри ХІХ століття
У Росії знову стали модними побрехеньки про гетьмана Хмельницького і старий Чигирин…
Мабуть, у Росії офіційні писаки таки «нюх втратили» – в усякому разі, схоже, що довгий ніс, який звикли сунути у справи інших держав і народів, вже не підказує їм – де північ, а де південь, де їхня держава, а де починаються кордони інших країн…
Днями сусідське видання, яке називається «Русская газєта» (www.rg.ru), опублікувало статтю з претензією на історичну аналітику – вона називається «Шесть русскіх крєпостєй, нє взятих прєвосходящімі вражескімі арміямі». У переліку фортець, які у різні часи встояли перед осадою ворогів, кожна третя – аж ніяк не російська. Скажімо, у розділі «Нєпріступний Осовєц» розповідається про захист від німців під час Першої світової війни фортеці Осовець, яка вже давним давно на території Євросоюзу – у Польщі.
А от у розділі «Оборона Чігіріна» розповідається відповідно про столицю козацької України Чигирин. Влітку 1677 року Чигирин 21 день пробув у блокаді 140-тисячної турецької армії султана Мухаммеда ІV, яка так і не змогла захопити фортецю. У російській статті смакується те, що разом з турками був син Богдана Хмельницького Юрій, якого султан нібито «назначіл князєм Малороссійскім». Це ж як би, цікаво, той турок українському гетьманичеві такий титул дав, – якщо поганим словом «Малоросія» Україну тільки московити і величали?!
Ще одна публікація, де згадуються Богдан Хмельницький і Чигиринщина, була написана відомим своїм «особливим поглядом» на історію України Олесем Бузиною. Його статтю, яка називається «Наслєдіє Богдана», радісно передруковують у ці дні російські ЗМІ, включно навіть з офіційним сайтом комуністів КПРФ.
«В чаду новой майданной смуты мы совершенно забыли о 360-летии события, навсегда изменившего судьбу не только украинской, но и общерусской истории — Переяславской Раде», – такими словами розпочинається публікація.
Про гетьмана Хмельницького, великого політика, дипломата і воїна, автор пише таке: «Он перепробовал все прелести «многовекторности», так популярной у нас при Кучме: дружил с крымским ханом и турецким султаном, мадьярами и молдаванами, получал военную помощь от русского царя, пытался мириться с поляками, но к 1654 году явно устал бегать между всеми навприсядки, отплясывая боевой гопак…
Попытки «евроинтеграции» тоже ни к чему не привели…
Объединив усилия, жители Московской и Киевской Руси, создали великое совместное государство…
Забылись мелочные интересы и душевные слабости маленького сотника. В исторический анекдот превратился его хутор, из-за которого разгорелась польско-украинская война. Стерлись в массовом сознании подробности «шатаний» и «служб» будущего великого гетмана Турции и Польше. Остался только памятник в Киеве и булава в руке бронзового всадника, указывающая на Москву…»
Можна зрозуміти, чому зараз така популярна у росіян тема «воссоєдінєнія» 1654 року. Бо так хочеться знову спробувати зліпити «трієдіний народ» – як і колись, із зверхністю Москви.
Тоді варто згадати історію реальною – такою, як вона була. Згадати реальні слова справді великого гетьмана, творця великої козацької держави у центрі Європи, якого Бузина обізвав «маленькім сотніком с мєлочнимі інтєрєсамі». Хай у Кремлі, де вторгненням в Україну намагаються замилити своєму народові очі, перечитають Богданові слова: «Все те, що буде зроблене проти, на твою ж таки голову і впаде!» або ще одну його золоту фразу: «Кривда, гніт і неволя накликають сувору помсту з боку справедливості, щоб Божі постанови проявлялись у всьому на очах живих людей»…
Андрій КРАВЕЦЬ
