Історичний дискурс в Україні вже давно перетворився на «поле бою», і в «наших» у цій війні не так уже й багато «гармат», особливо – в журналістському середовищі. Медійники і власники ЗМІ самі часто не знають української історії й не розуміють, яке значення для розвитку соціально-політичної ситуації в країні має прояснення в суспільній свідомості усіх її «темних плям», або ж – цілеспрямовано саботують цей процес. І це – попри те, що попит на історичний продукт є (про це переконливо свідчать тиражі таких книжок, як «Україна Incognita» та «Сила м’якого знака» з «Бібліотеки «Дня»). Але є й винятки. Один із них – програма «Машина часу» на «5-му каналі». Її автор та ведучий Андрій Охрімович уміє цікаво говорити про серйозні теми й не вагаючись проводить влучні паралелі між історією та сучасністю, застерігаючи не повторювати старих помилок. «Любіть Україну – тримайте порох сухим», – закликає він глядачів наприкінці кожної програми. А минулої суботи «Машина часу» розповіла про Норильське повстання – одну з несправедливо забутих і замовчуваних подій української історії. До цього були й інші важливі та резонансні теми: УПА, історія УГКЦ, козацтво, російські формування у складі військ нацистської Німеччини тощо. Однак, як зізнається сам автор програми, «Машина часу» – це «крапля в морі» інформаційного простору. І великої погоди один ТБ-продукт зробити не може. Чому українське телебачення не надто цікавиться історією та до чого це призводить – читайте в інтерв’ю з Андрієм Охрімовичем.
- Пане Андрію, минулої суботи в «Машині часу» ви розповідали про Норильське повстання. «День» також неодноразово писав про ці події. Як ви вважаєте, українці достатньо поінформовані щодо цієї непересічної сторінки нашої історії?
- Хто цікавиться, той знає. На цю тему були зняті документальні фільми, були публікації в газетах, але телебачення охоплює значно ширшу аудиторію – в «поле обстрілу» потрапляє більше нових людей. Для багатьох телеверсія цих подій може мати присмак одкровення. Власне, для них ми і працюємо.
Загалом, темі табірних бунтів присвячено шість серій «Машини часу». Норильське повстання виникло не на порожньому місці – до нього в’язні у таборах ГУЛАГу повставали не раз, однак виступи ці мали локальний характер. Норильське ж повстання зламало «хребет» системі. Можливим воно стало тільки після того, як у табори почав прибувати «обстріляний» контингент з УПА та прибалтійських «лісових братів». Характерно, що після придушення повстання справа ця мала продовження у Воркуті й Кенгірі – події там розвивалися дуже драматично і криваво. За розробку цієї теми «Машина часу» візьметься трохи пізніше.
- На ваш погляд, як складаються відносини українського телебачення з історією?
- Різні українські телеканали періодично «крутять» щось на історичну тематику – таке собі зачароване коло стереотипів про «Велику Вітчизняну війну», Зою Космодем’янську, молодогвардійців та іншу пострадянську маячню не першої свіжості. Я був би дуже радий, якби у «Машини часу» з’явилося більше конкурентів – цікавих тем вистачить на всіх! Маю на увазі, передусім, ті програми, які давали б саме український погляд на історію. Адже про нас нам розповідає хто завгодно, крім нас самих. Румуни кажуть, що Буковина – то їхнє споконвічне, польські «кресовики» мріють про «Жеч Посполіту од можа до можа», росіяни наспівують «частушки» про «рускіє» Крим, Донбас та Харків. Якщо їх слухати, то нам, українцям, залишається маленький клаптик десь «під нарами». Ми начисто забули про власне імперське минуле – ні в кого язик не повертається говорити про Київську Русь як про велику імперію українців. Смію вас запевнити, що київські князі виглядали зовсім не так, як їх малюють на українських грошах. Ну не носили вони оцих борідок, як у московських бояр! Хоча б тому, що в часи Ольги, Володимира та Святослава Москви як такої ще не існувало.
- Програма на історичну тематику може бути рейтинговою в Україні?
- Глибоко переконаний, що нічого цікавішого за історію немає, оскільки вся вона сповнена драматичних сюжетів, колізій та пригод. Разом із тим минуле, теперішнє й майбутнє зв’язані в один нерозривний ланцюг…
- Чи вдається вам налагодити співпрацю з науковцями? Адже як від них самих, так і від журналістів доводиться чути про неготовність протилежної сторони до діалогу.
- Думаю, що регулярні зустрічі науковців і журналістів були б дуже корисними. З цього можна було би зробити цікавий телепродукт. Нині маємо велику потребу в подібних проектах – надто потужним є інформаційний та психологічний тиск з російського боку. Люди там із піною на губах «трублять» таку ахінею, що ні в які ворота не влазить. І ясна річ, усе це називають «дискусією на поважні історичні теми»! На жаль, в Україні вони мають доволі численну аудиторію. Мовчанка з нашого боку виглядає так, ніби ми з усім тим погоджуємось. Але це не так. Ми хочемо тієї суперечки, яка допоможе кожному українцеві повернутися до елементарної історичної правди, а відтак – до власної гідності!
- До «Машини часу» ви вели «Далі буде» – схожу за змістом і формою програму на Першому національному…
- Свого часу проект планували як щось тимчасове, однак несподівано для нас самих він став здобувати непогані рейтинги. Програма «Далі буде» наростила «мускулатуру» і розвинулась у щось доволі пристойне. Хтось порівнював її з «Намедни» Парфьонова, хтось шукав аналогій зі Сванідзе. Програма, проте, мала своє, ні на кого не схоже обличчя. В Інтернеті досі існує численна фан-спільнота її прихильників.
На «5 канал» я приніс нову концепцію історичного проекту. Показав пілотний випуск шеф-редактору – він дав добро. Сьогодні «Машина часу» має хороші рейтинги і продовжує розвиватися. Звичайно, хотілося б більшого фінансування (це б дозволило, наприклад, розширити штат), але спонсор «не йде». Замало у нас ура-оптимізму та забагато причин, з яких потенційними партнерами можуть зацікавитися податківці або пожежники. «Дулю в кишені» сьогодні крутять усі, але мало хто хоче вступати у прямий конфлікт із владою. А багато підприємців думають, що підтримка нашої програми – це й є такий конфлікт із владою! І я їх розумію.
- А з інших каналів пропозиції були?
- Поки що ніяких пропозицій. І слава Богу – на «5-му» мені комфортно і у творчому, і в ідейному плані. Нині він залишається оазою для таких людей, як я. Довкола ж – океан із програного або ж скупленого інформаційного простору. Не думаю, що десь на іншому каналі мені дали б можливість говорити про Бандеру, Шухевича, або ж НКВС так, як я про це говорю сьогодні. Вони там звикли більше «шутки шутить», або ж про Сталіна кіно дивитися…
Андрій Гривінський, «День»
www.telekritika.ua
