Свій ювілейний 90–й день народження 18 листопада відсвяткував уродженець села Гусакове Звенигородського району Черкащини Михайло Іванченко – талановитий поет, прозаїк, художник та один із борців за українську самостійність.
Ще змалку Михайло, син сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка пізнав тяжку долю. Він пережив страшні роки Голодомору, війни та національного гніту. Але ніщо не зупиняло його любові до України.
Памʼять про батька
– Я пережив багато життєвих моментів на порозі між життям і смертю. Але не тримаю зла на тих, хто колись зробив мені боляче. Ця біль загартовувала мій дух, робила мене сильнішим, – розповідає Михайло Іванченко.
Сивий дідусь добре пам’ятає пережиті роки. На його очах в роки Голодомору загинули сестричка Оля та дід Софрон. А в 1938–му заарештували батька. Востаннє бачив його, як полуторка повезла в Умань. Там борця за вільну Україну розстріляли…
– Увесь цей час я був на порозі між життям і смертю. Але мене оберігала памʼять про батька. Він був дуже справедливий чоловік, – пригадує він.
Михайло любив малювати, мріяв навчатися в художній школі, але через те, що був сином “ворога народу”, до неї так і не потрапив. Тому вступив до агрономічного технікуму в Тальному. Щосуботи долав пішки 18 кілометрів за вдовиною хлібиною. А щоб платити за навчання, підробляв вантажником на цукроварні.
Син сотника вільного козацтва захоплювався і поезією. Писав вірші про вільних козаків та голодне життя в гуртожитку. Тоді й відчув на собі пильну увагу сексотів, які доповіли про сміливе віршування енкавеесівцям. Хлопчину мали відрахувати із технікуму, але розпочалася війна. Після невдалого відступу з колоною юнаків за Дніпро йому вдалося повернутися до рідного села. Але в 1942 році він був вивезений до Німеччини.
Ціна патріотизму
В арбайттаборах хлопця виснажували постійний голод і тяжка багатогодинна праця. Але він знаходив сили і наснагу, щоб писати та вести просвітницьку роботу серед остарбайтерів. А після визволення табору поляками спраглий до волі син козака вдався до втечі.
– Я ніколи не боявся говорити, що я українець. Писав вірші, носив вишиванку. Не боявся, хоча це переслідувалось. Донощики були навіть серед своїх, але я не боявся, бо знав, кому довіряти, а кому ні, – каже Михайло Григорович.
У 1947–му за антисталінські вірші, надруковані в емігрантських виданнях, був засуджений військовим трибуналом на 10 років заполярних таборів. Михайла погнали по штрафних і режимних зонах ГУЛАГу із тавром “склонєн к побєгу”. До 1953 року він будував залізницю: потім його звільнили, врахувавши заліки робочих днів.
Наважившись повернутися до України, працював художником при будинках культури та на підприємствах Звенигородщини і Тальнівщини. Коли працював у селі Вільховець, познайомився із майбутнім Героєм України, засновником Народного Руху Вʼячеславом Чорноволом.
– Славко та його друг Толя Решетник тоді були школярами, вчилися разом. Вони приходили до мене на посиденьки, Я їм розповідав про табори – і про рідні, і про двоюрідні німецькі. Остерігав їх, що можуть потрапити в неприємності, якщо будуть занадто відважними. Але ще тоді виховував зі Славка патріота, схиляв його до націонал–демократичного руху. Тоді ми багато спілкувалися, обмінювалися просвітницькою літературою, – пригадує Михайло Іванченко.
Чи здобули, за що боролись?
Україна, на жаль, ще не дійшла до самостійності, – говорить у своє 90–річчя Михайло Іванченко. На його думку, щоб бути справжніми господарями на своїй землі, українцям потрібно мати свободу поглядів і переконань, досягти самостійності в культурі, історії, мові.
– Ми живемо у стадії третьої світової війни. Я досі не бачу тієї України, за яку ми боролися. Сьогодні політики багато говорять, але результатів з цього мало, – говорить він. – Нас заколисують всілякими забавками, телевізійними шоу, танцями. А ми собі дрімаємо і не робимо того, що треба зробити. А потрібно зробити багато. Ми маємо дивитися в українські твори, шанувати народну культуру та виховувати молоде покоління так, щоб вони любили українське, а не протанцювали своє життя.
Нікого силою не треба примушувати любити Україну. Потрібно по–доброму ставитись до людей, незалежно від їхніх переконань. Не треба нікого лаяти! Все просто: не подобається – “ауфвідерзейн”. Якщо хтось не любить Україну, нехай собі їде в Росію чи будь–куди, де йому буде краще!
Досьє
Михайло Іванченко належить до Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, член Національної спілки письменників України. Автор сотень краєзнавчих і наукових досліджень, але друкувався рідко. Видав науково–популярні книги “Дивосвіт прадавніх слов’ян”, “Таємниці нашої прадавнини”, романів “Дума про Вільних Козаків”, “Остарбайтерський вир”, “Новели неволі”, збірки есе та статей “Сурма і меч” та збірок віршів “Полиновий квіт”, “Бунчук вітрів”, “Осіннє чересло”, “Крицеве стремено”.
У 2007 році став лауреатом Літературної премії В. Симоненка. А в 2012 році він отримав літературну премію імені Ю. Горліс–Горського.
Має дружину, сина і доньку, чотирьох внуків та трьох правнуків.
Джерело: Прес-Центр Від “Козацького краю”: у День народження ювіляра вітав головний редактор “Козацького краю” Олег Островський, до його вітань приєднується і весь колектив нашої редакції!
