Монумент запорозьким козакам, встановлений цьогоріч на околиці австрійського Відня
Віденська битва, яка відбулася 12 вересня 1683 р. між Османською імперією з одного боку та Австрійською імперією, німецькими князівствами і Річчю Посполитою з іншого, проходила за багато сотень кілометрів від України. Але це зовсім не означає, що вона для нас “чужа”. По-перше, австрійська столиця Відень на той час була одним з політичних центрів Європи (в османських джерелах місто алегорично означувалося як “золоте” або “червоне яблуко” світу), а її завоювання турками кардинально змінило б політичну ситуацію і на землях України; по-друге, тоді велика частина України була складовою частиною Речі Посполитої і підпорядковувалася зверхності польських королів, а отже, значна кількість українців зі Львівщини, Тернопільщини, Станіславівщини, Волині, східного Поділля та правобережної Київщини воювала під прапорами короля Яна ІІІ Собеського біля мурів Відня.
Про те, що Віденська битва, або ж “відсіч” (під такою назвою вона увійшла до польської, а потім і світової історіографії), була не тільки “турецькою”, “австрійською” чи “польською”, а й значною мірою “українською”, свідчить той цікавий факт, що всі українські історичні літописи, хроніки й хронічки останньої чверті XVII — початку XVIII ст. жваво відгукнулися на неї. Про це писали не тільки Самійло Величко, Григорій Граб’янка, Роман Ракушка-Романовський, а й автори Добромильського, Підгорецького, Чернігівського, Лизогубівського та інших літописів. Один з учасників Віденської битви з українського боку, львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський, навіть склав цілу поему про неї, де особливо відзначив внесок своїх земляків у перемогу над турками, — “Дума про битву з турками під Віднем”.
Зазначу, що перемогою коаліції християнських держав у Віденській битві не тільки завершився тривалий період військово-політичного протистояння між європейськими країнами та Османською імперією, який розпочався з першої спроби турків завоювати Відень у 1529 р., а й визначилася подальша геополітична доля всієї Європи на кілька сотень років уперед. Адже саме зазнавши поразки 1683 р., турецькі султани нарешті відмовилися від нав’язливої ідеї упокорити її своїй владі.
Нагадаю: турки неодноразово хотіли завоювати Україну в результаті великих воєнних походів 1672-го, 1674-го, 1677-го та 1678 рр. У 1672 р. турки захопили Кам’янець-Подільський, який став центром окремої османської адміністративної провінції — Кам’янецького еялету. В той самий час турецьке командування планувало захопити навіть Київ, який у свідомості православних Східної Європи був “другим Єрусалимом”. У цьому зв’язку гетьман Іван Самойлович почав спішно укріплювати київські фортифікації. Внаслідок облоги стотисячним військом великого візира Кари Мустафи (саме він потім очолював османські війська під Віднем) столиці козацької держави Чигирина в 1678 р. місто було вщент зруйноване. Десятки тисяч козаків у той нелегкий і жорстокий час наклали головами у боротьбі з турками. Хоча заради справедливості треба сказати, що в окремі періоди султани виступали й союзниками українських гетьманів.
З огляду на ці та інші причини (згадаймо насамперед релігійно-ідеологічне протистояння між Християнством та Ісламом) перемога під Віднем 12 вересня, мала велике значення для подальшого історичного і культурного розвитку українських земель. Адже відтоді Османська імперія почала поступово втрачати свої позиції в Європі та її складовій частині — Україні. Цей процес завершився Карловицьким миром 1699 р., за яким велика частина Правобережної України, разом із Кам’янцем-Подільським, відійшла до Речі Посполитої.
Коаліційна християнська армія під Віднем налічувала майже 75 тис. вояків, з них близько 22 тис. — з Речі Посполитої. Натомість османське військо було вдвічі більшим — 150 тис. Під час роботи у польських архівах мені вдалося опрацювати оригінальні документи, які свідчать, що кількість вихідців з українських земель Польсько-Литовської держави у війську Яна ІІІ Собеського становила близько 14 тис. вояків, а разом із помічниками-”пахолками” їх було більше ніж 20 тисяч! Адже Польща на той час була багатоетнічною державою. В Руському (сучасні Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), Брацлавському, Волинському, Київському, Подільському, а також Белзькому та Підляському воєводствах (нині — РП) проживали переважно українці, котрі тоді називалися русинами. Так от, дуже багато русинів, більшість з яких були православного та греко-католицького (уніатського) віросповідання, зголосилися до “затяжного” польського війська, що формувалося на зразок т. зв. посполитого рушення, тобто народного ополчення. Цікаво, що в ньому були не лише шляхтичі, а й міщани, селяни і навіть священики й ченці. Ми знаємо, що одним з очільників цього війська був воєвода Руського воєводства Станіслав Яблоновський, а іншим — волинський воєвода Микола Синявський. Де ці воєводи набирали свої підрозділи, якщо не в українських селах і містечках?
До речі, три козацькі сотні, які брали участь у Віденській битві, воювали під проводом саме волинського воєводи. Серед українських козаків, які билися з турками за Відень 12 вересня 1683 р., відзначилися полковник Павло Апостол-Щуровський, сотники Чомуха і Потаренко, рядові козаки — Михайло Мовчан з Прилук на Чернігівщині, Кирило Петренко з Києва, Семен Бут з Білої Церкви, Іван Правда з Народичів на Поліссі, козаки-піхотинці Таран, Ярема, Логойко, Яковець, Костюшко, Іванко, Лукіян, Петро та Микитко з Київщини.
Своєрідним продовженням Віденської битви стали дві великі битви з османською армією під Парканами 7 і 9 жовтня та відбиття в турків колишньої столиці угорських королів Естергома 27 жовтня 1683 р. Саме під час цих баталій неабияк показали себе українські козаки, яких налічувалося близько 3 тис. “охотників”-добровольців з Правобережної України та Запорозької Січі. І хоча козаки на чолі зі старшинами Яковом Вороною, Семеном Палієм, Максимом Булигою, Самійлом Самусем, Семеном Корсунцем, Захарієм Іскрою прибули на місце бойових дій уже після завершення Віденської битви, наприкінці вересня — початку жовтня, вони все ж таки зуміли зробити вирішальний внесок у перемогу над турками на теренах Австрійської імперії.
Особливий наголосимо на тому, що складовою частиною Віденської кампанії 1683 р. стали воєнні операції українського козацтва на теренах Західного Поділля, Молдавського князівства та Північного Причорномор’я протягом вересня 1683-го — січня 1684 р. У них узяли участь 6—7 тис. українців на чолі з гетьманом правобережного Війська Запорозького Стефаном Куницьким. Відвоювання ними в турків Немирова, Чорткова, Гусятина, Язлівця та Меджибожа звузило присутність османів на українських землях Речі Посполитої. Козацький похід до молдавського Кишинева та румунських Ясс, штурми українськими вояками потужних османських фортець Бендер (Тягині), Кілії та Ізмаїла на берегах Чорного моря восени 1683 р. змусили османів утримувати в цих твердинях значні військові сили, що їх відтягували з Австрії й Угорщини. Саме результати походу гетьмана Стефана Куницького остаточно спонукали підписати угоду про утворення Священної ліги — антиосманської коаліції держав Європи. До неї 1684 р. увійшли Ватикан, Австрійська імперія, Річ Посполита, Венеціанська республіка, а 1686-го долучилося Московське царство.
Але не тільки козаки воювали під Віднем 12 вересня 1683 р. Зауважу, що і в лавах знаменитих “крилатих” гусарів Речі Посполитої, які своєю навальною атакою спільно з німецькими драгунами остаточно розбили турків, окрім власне поляків, було багато українців-русинів, вихідців з Правобережної та Західної України. Тут особливо відзначимо дії командира гусарської хоругви Криштофа Ласка з Київщини, який був не тільки ротмістром “крилатих” гусарів, а й полковником Війська Запорозького. Є відомості, що ще в одному з гусарських підрозділів воював син знаменитого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка Роман. Під час однієї з атак “крилатих” гусарів на турецькі позиції загинув український шляхтич — галицький староста Станіслав Потоцький.
Багато вихідців з українських земель, а це майже 5 тис. вояків, було серед т. зв. панцерної кінноти війська Речі Посполитої. Зокрема у Віденській битві відзначилася львівська “панцерна” хоругва на чолі з єпископом Йосифом Шумлянським. Сам войовничий — тоді ще офіційно православний — ієрарх Західної України (з 1700 р. — уніатський єпископ Львівський) був поранений у ногу. В кафедральному соборі св. Юра ще досить довго зберігалася мідна табличка, на якій було описано подвиг священика, а на срібному ланцюжку висіла турецька куля, вийнята з ноги отця Йосифа. 12 вересня успішно діяла ще одна “панцерна” хоругва з Вінниччини — на чолі з ротмістром і полковником Війська Запорозького Станіславом Кобелзьким.
Хрестоматійним став подвиг вихідця з містечка Самбора на Львівщині — віденського міщанина Юрія-Франца Кульчицького, який іще напередодні битви зумів пробратися через ворожий табір і повідомити командувача австрійсько-німецьких військ князя Карла V Лотаринзького про тяжкий стан гарнізону Відня.
Гадаю, що це дуже добре, коли точиться полеміка щодо тих чи інших наукових проблем, адже, як знаємо, саме в дискусії народжується істина. Свого часу я навчався, а потім працював у Польщі, знаю і поважаю польських колег. Однак сьогодні у польській історіографії стосовно висвітлення Віденської битви переважає думка, згідно з якою в ній узяло участь лише 150 українців, які були козаками (позиція М.Нагельського та Р.Сікори). Мені ж на основі багатьох архівних документів — реєстрів, листів, розпоряджень, фінансових звітів тощо — вдалося встановити таке: по-перше, під Віднем воювало майже 320 українських козаків, які не входили до загального реєстру війська Речі Посполитої; по-друге, ще близько 700 колишніх козаків було у складі кінних та піших підрозділів армії Яна ІІІ Собеського (через що називалися гусарами, драгунами, “панцерними”, “волоськими” кіннотниками, “угорськими” піхотинцями); по-третє, у польському війську пліч-о-пліч із поляками воювало дуже багато вихідців з України-Русі — майже дві третини від загальної кількості армії Речі Посполитої. Саме цей висновок і викликав заперечення у польських істориків. Хоча моя аргументація базується на ґрунтовному аналізі оригінальних текстів двох військових реєстрів (компутів) за 1683 р., які, до речі, надруковано в додатку до моєї книжки (!). Однак Р.Сікора побудував свою заочну полеміку зі мною на тезі, що наприкінці XVII ст. етнонім Україна поширювався тільки на Київське воєводство, а жителі руських воєводств Речі Посполитої зібрали лише близько восьми відсотків від загальної суми коштів на воєнну кампанію 1683 р. Це, на переконання польського історика, і був увесь невеличкий внесок України у Віденську перемогу.
На жаль, з об’єктивних причин, я не зміг бути присутнім на дуже цікавому круглому столі у Посольстві Польщі в Україні, і тому можу дати відповідь своєму колезі лише через пресу й
наукові видання. По-перше, в локальному значенні етнотопонім Україна в межах Речі Посполитої спочатку й справді накладався на терени Київського та Брацлавського воєводств, однак від часу революції Богдана Хмельницького не лише набув політичного змісту, а й поширився на більший ареал проживання представників українського етносу — Волинь, Поділля і навіть частково на Червону Русь (сучасна Західна Україна). Хоча, звичайно, поряд із ним побутувала й інша давня самоназва українців — русь, русини, руснаки тощо. Михайло Грушевський, а за ним інші вчені, послуговувалися більш зрозумілим терміном — Україна-Русь, адже аксіома, що історичні русини це і є українці. Власне, тому моя книжка й має підназву — “Україна-Русь у битві за “золоте яблуко” Європи”. Сьогодні багато польських істориків переконані в тому, що минуле Речі Посполитої треба розглядати як історію трьох її основних народів — польського, литовського й українського. Хоча в Польщі проживали також і вірмени, німці, татари, представники інших етносів. По-друге, якщо говорити про фінансовий внесок України-Русі, то не лише він визначав українську складову Віденської кампанії.
Поза тим, згідно з історичними джерелами, загальна сума витрат з королівського та ватиканського скарбів на військові потреби протягом 1 травня 1683 — 1 січня 1684 р. становила 7 млн 436 тис. 630 злот. З них на:
1) “жолд військо” — 4 млн 059 тис. 845 злот.; 2) “затяг нових жовнірів” — 1 млн 093 тис.
060 злот.; 3) “артилерію” — 256 тис. 390 злот.; 4) “затяг козаків” — 277 тис. 402 злот.;
5) “жолд кінноту” — 1 млн 687 тис. 057 злот.; 6) “пенсії військовим урядникам” — 26 тис. 900 злот.; 7) “інші видатки військові” — 35 тис. 975 злот. Значні суми для потреб польської армії, що мала вирушити на допомогу австрійцям до Відня у 1683 р., були результатом додаткових зборів та підвищених податків з жителів Руського, Белзького, Волинського та Київського воєводств. Зокрема волинян зобов’язали зібрати 228 тис.
782 злот., перемишлян — 206 тис. 455 злот., львів’ян — 117 тис.
245 злот., жителів Белжчини — 120 тис., Саноцької землі — 71 тис. 752 злот., Холмської землі — 150 тис. злот., Галицької землі — 20 тис. 160 злот., Київського воєводства — 12 тис. злот.
При цьому жителі Брацлавського й Подільського воєводств, через перебування у вирі постійних бойових дій, справді звільнялися від сплати, проте вони надавали своїх представників для походу під Відень. У Літописі Самовидця про збирання коштів на Віденську кампанію читаємо: “Де через ціле літо Відень у великій облозі залишався, які обложенці просили короля польського Яна Собеського про порятунок, який стояв на кордоні своєму за Краковом, який, бачачи таку велику наругу від бусурман християнам, якнайшвидше війська збирав так кварцяні, як і посполите рушення, і, затягаючи по усій землі своїй і по Україні, — зараз плату давали…”.
І ще один важливий факт до полеміки з польськими істориками стосовно української складової Віденської битви 1683 р. Відомо, що з українських земель Речі Посполитої походило більш як 50% командного складу піхотних та кінних підрозділів. Наприклад, Київське воєводство у кінноті польського війська репрезентувало 16 поручників і 28 ротмістрів, Брацлавське — 13 і 18 відповідно, Чернігівське — 5 і 14, Подільське — 21 і 27, Волинське — 20 і 56, Руське — 47 і 76, Белзьке — 9 і 14, Підляське воєводство — 24 поручники і 14 ротмістрів. Багато із цих офіцерів були православного (понад 10%) й уніатського, тобто греко-католицького (близько 20%), віросповідання, що на ті часи прямо свідчило про їхню належність до українського етносу.
Відразу після Віденської битви 1683 р. держави Священної ліги виробили спільну програму дій, яка передбачала воєнні походи українського козацтва проти татар та інших мусульманських васалів Османської імперії у Молдавії, Північному Причорномор’ї та Криму. Протягом 1684—1699 рр. українське військо на чолі з гетьманами Андрієм Могилою, Іваном Самойловичем та Іваном Мазепою, полковниками Семеном Палієм та Іллею Новицьким, іншими керманичами здійснило дев’ять великих (кількість підрозділів — від 10 до 60 тис. вояків), близько 10 середніх (від 5 до 10 тис.) та 50 менших (від 300 осіб до 5 тис.) походів на Кримське ханство та контрольовані турками і татарами Молдавське князівство, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я, а також декілька
потужних морських виправ проти османського флоту у Чорному морі. Воєнні операції українського козацтва відволікали великі сили Османської імперії та Кримського ханства з Балкан та Угорщини, а тому австрійці спромоглися здобути гучні перемоги над турками під містами Будою (Будапештом) у
1686 р., Мохачем у 1687-му та Зентою у 1697 р.
Отже, як бачимо, Україна поряд із Польщею, Австрією і Німеччиною зробила досить великий внесок у перемогу християнської коаліції не тільки у Віденській відсічі 1683 р., а й у багатьох битвах після неї, що на багато століть визначила подальший історичний поступ усієї Європи.
