Учасники походу
Поділля – це та частина української землі, яка в буквальному сенсі залити кров’ю наших героїв та ворогів. Левова частка бойових дій Армії Української Народної Республіки відбулась саме тут: на теперішній Вінниччині та Хмельниччині. Однак згадок про українських звитяжців майже не лишилось ні в подільських містечках, ні в селах.
З 1 по 7 липня члени Спілки Української Молоді вирушили у мандрівний табір територією 4 адміністративних районів Вінниччини: Жмеринського, Барського, Мурованокуриловецького та Могилів-Подільського. Мандрівники поставили собі на меті віднайти могили воїнів Армії УНР та розповісти місцевим мешканцям про героїчну історію їхнього краю.
Пропоную увазі читача кілька уривків з щоденника мандрівника.
1 липня. Дванадцять чоловік зібрались на залізничному вокзалі Жмеринки та після короткого вивчення мапи закинули наплічники на плечі і рушили в похід. На півдороги між Жмеринкою та селом Северинівка звернули вузенькою стежкою до житнього поля. Тут ми вишукувались до збірки та урочисто відкрили табір. Невдовзі до Северинівки крокували не прості туристи, а сумівці-таборовики.
До села ми дістались втомленими, але веселими. Гамір великих міст ще не залишив нас, тож кожен прагнув ковтати сільське повітря великими порціями. Місце для постою було обране надзвичайно гарне: на березі ставка біля руїн старовинного млину. Найдавніша господарська будівля села (водяний млин) неодноразово використовувались різними військами як оборонне укріплення. Тож місце для табору ми обрали невипадково. Гарна вечеря та гутірка з першої медичної допомоги закрили перший день таборування.
2 липня. Ніч минула тихо і спокійно. Стійкові вчасно міняли один одного і пильнували за безпекою табору. Після руханки та сніданку сумівці почули першу гутірку про боротьбу України за самостійність у 1917-1921 рр. Напевно тема гутірки стала цікавою і місцевим пастухам, які скоро з’явились біля намету зі своїми коровами. Телиці так близько підходили до наших наметів, що декого доводилось буквально відганяти геть. Одна корова виявилась спритнішою за нас і встигла з’їсти велику жовту мочалку, якою ми мили посуд.
Час між сніданком та обідом використали для поширення серед селян просвітницьких листівок. Справа в тому, що напередодні таборування Благодійний фонд «Героїка» підготував окрему листівку для кожного села, яке відвідували мандрівники. На аркуші формату А4 містилась інформація про вояків Армії УНР, які загинули у боях за означене село, або були поховані на території населеного пункту.
Наприклад у Северинівці ми шукали ось цю людину:
Бондарівський Гриць – козак 3-го Кінного полку Армії УНР. Уродженець села Ставидла Чигиринського повіту Київської губернії (тепер село Ставидла Олександрівського району Кіровоградської області). Загинув у бою з більшовиками 10 травня 1920 року у селі Северинівка на Поділлі.
Опитування старожилів виявило, що ніхто з місцевих мешканців не чув про козака Бондарівського. Старе кладовище села давно зруйноване, а на його місці селяни випасають велику рогату худобу.
До честі сільського голови слід зазначити, що село справило вигляд доглянутого та заможного. Майже в кожній хаті місцеві хвалили пана голову та його добрі починання. Та й сам Олександр Христюк сприяв нашим пошуками як тільки міг. Долучився навіть місцевий панотець з УПЦ КП. Однак того дня нам так і не судилось знайти вояцької могили.
Вже на вечір, здійснивши виснажливий перехід через село Голубівка, ми опинились біля села Носківці. Табір розбили неподалік ставу, що на річці Мурафа.
3 липня. Після доброго відпочинку рушили до села. Виявилось, що Носківці не так вже й близько до нашого ставу, а центр села геть далеко. Хоча населений пункт і великий, однак селяни реагували на нас так, буцімто ми інопланетяни. Напевно нетутешніх людей тут не бачили давно. Відчуття, що на тебе споглядають десятки здивованих очей, переслідувало нас аж до Могилева-Подільського.
У Носківцях гостинно зустріла пані Надія Огороднік, колишній директор місцевого краєзнавчого музею. Жінка уважно вислухала нашу розповідь та взяла нашу листівку:
Неверівок Федір Варфоломійович – хорунжий 13-ї Стрілецької бригади 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Народився 1893 року у місті Гадяч на Полтавщині. Загинув 10 листопада 1920 року у селі Носківка в бою з більшовиками. Похований у Носківка на Поділлі.
Ім’я хорунжого було абсолютно незнайоме для пані Надії. Жінка розповіла, що вона з іншого села, а до Носківців приїхала у 1962 році. Тут вона винаймала помешкання у старшої жінки, яка була свідком боїв «між петлюрівцями та більшовиками». Червона артилерія, за спогадами пані господарки, розташувались у приміщенні старої школи. Українці, після артпідготовки, увійшли до села. Гарні однострої та зразкова дисципліна козаків та старшин Армії УНР – єдине що запам’яталось власниці помешкання. Саме ці спогади вона й передала пані Огороднік.
Заночували у таборі.
4 липня. Відвідали Носковецький сільський цвинтар та зробили опис поховань для подальшого з’ясування чи спочивають тут ветерани Армії УНР (шляхом перевірки описаних поховань у базі даних).
Нам вдалось відшукати у селі чоловіка на ім’я Володимир Мойсейович Катола. Він стверджував, що знає про вояцьку могилу за селом. Разом з паном Володимиром ми вийшли за село, перейшли на інший бік траси М21 та опинились в урочищі Скаженої баби. Тут ми й побачили могилу про яку оповідав наш співрозмовник. Перед нами стояла типова радянська пірамідка з червоною зіркою. Виявилось, що Володимир Мойсейович дуже прагнув повідати нам героїчну історію Великої Вітчизняної війни, тому й не став одразу казати, що могила радянська.
Користуючись з тієї нагоди, що ми відійшли далеко за Носківці – вирішили навідатись на сусідній хутір, де мешкає всього три родини. Тут місцеві старожили також нічого не чули про Армію УНР та її бої. Однак старий дід та майже сторічна бабця розвіяли припущення пана Католи. В могилі під зіркою лежав цивільний чоловік, а за припущенням одного зі старожилів – звичайний дезертир. Могила героя – це вже післявоєнна творчість радянської ідеологічної машини. Адже не годиться, щоб біля хутора був похований дезертир – вже краще «герой війни». Повертаючись до села старий комуніст намагався прочитати нам лекцію про те, як гарно жилось при совєтах, однак швидко побачив у нас невдячних слухачів і розчарувався.
Пішки дістались до траси, де сіли на автобус та доїхали до перехрестя, що веде Копайгород. Звідти пішки перейшли до села Володіївці. У цьому селі нас гостинно зустріла сільська голова і дозволила розташуватись у приміщенні закритої школи (покращення дісталось і до цього села).
5 липня. Вперше за 5 днів заночували під дахом. На ранок місцеві селяни принесли свіже молоко, за яке відмовились брати гроші. Розділились на дві групи: перша вирушила описувати поховання на старому та новому цвинтарях, інша пішла опитувати старожилів. Шукали інформацію про цього вояка:
Торушанко Маркіян – хорунжий 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Загинув у червні 1919 року. При відступі з Копайгорода лишився раненим на полі бою. Більшовики добили його пострілом з рушниці. Похований у селі Володіївці.
На жаль і про цього хорунжого ніхто не чув. Однак, старенька бабуся, яка мешкає за приміщенням сільського клубу, повідала нам цікаву історію. Під час боїв Армії УНР з червоними загинув молодий український вояк. Його поховали на цвинтарі, – точніше просто кинули до великої ями. Згодом за тілом бійця приїхала його дружина. Вояка викопали та перевезли до рідного села – Снітків, де й перепоховали. Цю історію нам підтвердило кілька старожилів.
Дзвінок до Снітківської сільської ради нічого не прояснив. У Сніткові не чули про цю історію.
Крім відомостей про Маркіяна Торушанка у нашому розпорядженні була інформація про хороброго вояка, який народився у Володіївцях: козак 2-ї Волинської дивізії Армії УНР Дуднік Леонтій. Відзначився у бою з більшовиками за село Вільшанка на Поділлі (2 червня 1920 р). Був поранений у бою з ворогом, однак продовжив службу в українському війську.
Нарешті нам вдалось довідатись бодай щось. Згадку про рідного односельця більшовикам так і не вдалось стерти з людської пам’яті. Старожили не лише підтвердили факт існування такої людини, але й уточнили деякі біографічні відомості. Невдовзі після поразки Армії УНР Леонтій Дуднік з’явився у рідному селі. Його син загинув на війні (за припущеннями – в лавах Армії УНР) і старий лишився самотнім. Займався сільським господарством та мешкав на Слободі (назва вулиці). Згодом раптово зник. На сільському цвинтарі можна знайти рідних та близьких Леонтія Дудніка, однак могили самого ветерана немає.
Також нам вдалось розшукати далеких родичів козака – місцевих комуністів. Однак вони нічого не знали про Леонтія Дудніка (принаймні такою була їх позиція). Жінка Дудніка-комуніста виявилась росіянкою з Архангельська. Вперше за кілька днів ми почули російську мову на теренах Поділля. Очевидно: «Нєбило, нєт, і бить нє можєт!».
6 липня. Цей день ми зустріли у надзвичайно живописній місцині: на пагорбі, під ногами став. Село Вендичани наче на долоні. Напевно не один гармаш милувався ворожими позиціями з цієї висоти. Вендичани – це велике село. Обійти його вартувало нам немалих зусиль. Ми оглянули місцеве кладовище і, вже традиційно, здійснили опис поховань чоловіків із датами народження від 1875 по 1904 рр. Можливо серед них були ветерани Армії УНР – згодом це з’ясують фахівці з Благодійного фонду «Героїка», які мають велику базу даних з іменами воїнів.
Вендичани: краєвид під ногами
Вендичани: краєвид під ногами
Для села Вендичани ми мали цілий список козаків та старшин, які або загинули у цьому селі, або були тут поховані. З розповідей старших людей ми довідались, що на кладовищі існує військова братська могила. Старожили не знали хто там похований, лише одноголосно стверджували, що це поховання з’явилось до Другої світової війни.
Зморені великими переходами та безперервними опитуваннями, ми повернулись до місця таборування. Однак дорогою зустріли місцевого мешканця, який порадив відвідати присілок Тарасівка. Мовляв, це впритул до Вендичан. Там мешкає чимало корінного населення, а у Вендичаних половина селян – то робітники колишнього цукрового заводу, які приїхали з інших областей, а то й республік СРСР.
Вже було по обіді, однак сонце палило нещадно. Не маючи особливих надій на успіх, ми вирішили довести справу до кінця – опитати не лише село, але й присілок. Дорога від місця таборування до Тарасівки забрала більше години. У присілку ми відшукали чоловіка на ім’я Єфремов Семен Васильович (1928 р.н.), який оповів нам кілька історій, почутих в далекому дитинстві. Спершу пан Семен пригадав розповідь про бій між петлюрівцями та червоними у Романовому яру. Згідно цієї розповіді один з радянських генералів загинув у бою з петлюрівцями і був похований у невеличкій печері. Його могила завалена каменем (за архівними документами дослідник Я. Тинченко встановив, що мова йде не про генерала, а про командира полку). Інша розповідь дідуся стосувалась загиблих петлюрівців: був бій і червоні взяли до полону багато петлюрівців, яких згодом стратили. Семен Васильович навіть пригадав, що в часи свого парубкування, випасаючи край села худобу, бачив вояцьку могилу.
Зізнатися, спершу ми вирішили, що дідусь зрадів несподіваним гостям і трохи фантазує. Однак старий детально описав місцевість своєму синові Миколі, який погодився відвести нас до могили.
Вже за 10 хвилин ми їхали розбитою асфальтною дорогою Вендичани-Кукавка. Приблизно на півдороги машина звернула круто ліворуч (на південь) і ми виїхали у поле. Ще метрів 300 і наш транспортний засіб зупинився біля пагорба. «Це десь тут», – сказав пан Микола. Однак «тут» не було нічого. Дерева, кущі. «Де ж воно?», – хвилювався син тарасівського старожила. Здогади почали підтверджуватись. «Фантазія», – майнуло у моїй голові.
І тут на тобі: в далині бачу якийсь стовп за чагарниками. Підходжу ближче – залишки розбитого пам’ятника. За хвилину ми вже розчищаємо зарослий надгробок: «Здес погибшее за свободу 18 человек. 1920 г.» (далі нерозбірливо кілька знаків). На розбитому хресті напис «Соорудил Исак Дробатый». Кілька хвилин розгублено дивимось на хреста. Пан Микола каже, що у Кукавці мешкає чоловік на прізвище Драбатий – колишній директор школи у Нижньому Ольчедаївомy.
Жваво обговорюючи знахідку, вертаємось до табору.
7 липня. Прокидаємось рано та згортаємо намети. Дорогою навідуємось до села Сугаки, де шукаємо могилу ось цього воїна:
Костюкевич Микола – козак 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Загинув у бою з більшовиками 20 червня 1920 року під с. Шендерівка на Поділлі. Похований у селі Сугаки.
Декілька старожилів розповідають нам історію про могилу «слідянського чоловіка». Сліди – це сусіднє з Сугаками село. Колись, неподалік від хати священика, був похований чоловік з села Сліди. За яких обставин і коли він загинув – вже не пам’ятає ніхто. Чому слідянця поховали не в рідному селі а тут, і як його могила опинилась не на цвинтарі, а десь в ярочку за попівської хатою – також нікому невтямки.
Сугаківські бабусі приводять нас до невідомої могили: від поховання вже не лишилося нічого. Немає ні пам’ятника, ні власне, самої могили – просто рівне місце. Визначаємо координати: N 48.63472 E027.86838.
Їдемо до села Кукавка, де має мешкати родич Ісака Драбатого (людини, яка поставила пам’ятник 18-м загиблим). Вже перша зустрічна людина каже нам, де живе маленький присадкуватий чоловік із козацькими вусами. Знайомимось з нашим новим співрозмовником, яким виявився Микола Петрович Драбатий.
Пан Микола розповів, що ще кілька років тому у селі мешкав старожил, який був свідком трагічних подій листопада 1920 року. Ще маленьким хлопчиком мешканець Кукавки став свідком страти 18 вояків 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, які напередодні були мобілізовані з терену Куківської волості Могилів-Подільського повіту Подільської губернії. Мобілізовані потрапили до червоного полону, більшовики відвели їх за село, де зарубали. Кілька свідків (хлопчиків-пастухів) бачили розправу над українцями. Вже ввечері юнаки переповіли «куківським мужикам про драму коло двох ставків». Місцеві мешканці поховали бійців у спільній могилі. Згодом селянин Кукавки Ісак Драбатий встановив на могилі кам’яний хрест і надгробок із відповідним написом. Вже після Другої світової війни могилу відвідали «отвєственниє работнікі», які сплюндрували поховання: пам’ятник розбили молотом, а литу огорожу зняли і перенесли до куківської сільської ради.
В пам’ять про полеглих бійців Армії УНР дружинник Спілки Української Молоді в Україні Віктор Ягун дав сальву над могилою 18-х козаків.
Так скінчилась семиденна мандрівка сумівців теренами південного Поділля.
Хай українська земля вам буде легкою, бійці самостійної України!
Павло Подобєд, координатор Благодійного фонду “Героїка”
