1 липня 2013 р. у бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” у серії “Видатні українці” вийшла праця Миколи Аркаса “Історія України-Руси”.
Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року.
Упорядкування, передмова і фотододаток Романа Коваля
У книжці зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття.
Готували її до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого).
Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю.
На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.
Параметри видання такі:
Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток.
Книжку можна придбати, попередньо переказавши 69 грн. поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049. Для книжкових магазинів передбачено знижки.
Пропонуємо ознайомитися з передмовою до видання 2013 року.
“Після “Кобзаря” найкорисніша книга”
Передмова Романа Коваля
“Уперше “Історія України-Русі” Миколи Аркаса вийшла 1908 року в Петербурзі. Це був час розгортання жорстких політичних репресій проти українського руху. Це був час, коли немилосердні російські цензори з особливим завзяттям вилучали з рукописів усе, що могло нести навіть позірну загрозу російському самодержавству. Микола Аркас і Василь Доманицький, який готував книжку до видання, не могли не вважати на це. Тож у цьому підцензурному виданні не все можна було сказати про справжню роль Московії та її спадкоємиці Росії в долі українського народу. І все ж…
Миколі Аркасу вдалося в одній книжці зібрати всю історію українського народу. Виклав її українською мовою – легко, зрозуміло, по-людському і напрочуд цікаво. Відгуки були надзвичайні! А головне, що сім тисяч примірників розійшлися між люди “нечувано скоро”!
Іншу видавничу долю мав “Очерк истории украинского народа” Михайла Грушевського. За свідченням бібліотекаря Одеської “Просвіти” Андрія Ніковського, за весь час існування “Просвіти” було продано лише 5 примірників цієї праці. Можливо, через це Грушевський і затаїв на Аркаса образу, тож коли почув від Доманицького, що Аркас заміряється на друге видання, його прорвало. Грушевський написав розгромну рецензію, в якій перейшов межі “наукової пристойності”: тут були “лайка, глузування, висміювання, приниження” (Віталій Сарбей).
Справа в тому, що Михайло Грушевський у цей час готував до видання “Ілюстровану історію України”, а Микола Аркас фактично “загородив йому дорогу” (вислів Грушевського), наповнивши книжковий ринок своїм виданням. Позицію Михайла Грушевського можна сформулювати десь так: “Пане Аркасе, не пишіть “Історію України-Русі”, бо я вже її пишу”.
На думку Бориса Грінченка рецензія Михайла Грушевського “робить прикре враження” не Аркасові, “а самому рецензентові”. А Євген Чикаленко в очі сказав Грушевському, що його рецензія “не академічна, повна роздратування заінтересованої людини, яка, як люди кажуть, розчищає дорогу для своєї книжки”.
Що ж до читачів неупереджених, то автора “Історії України-Русі”, засвідчував Борис Грінченко, “усюди… люблять”. Гнат Хоткевич писав Аркасові, що в Галичині цю “Вашу книжку цілували”. Історик Василь Біднов вважав, що після “Кобзаря” жодна книжка не мала такого успіху як “Історія України-Русі”. Він стверджував, що книжку читали “із захопленням” робітники і селяни Катеринославщини, на яких вона справила “надзвичайно велике враження”, пробуджувала у них українську самосвідомість. “Автор її безумовно зробив велику послугу нашому національному рухові…”, – писав Василь Біднов.
А В’ячеслав Липинський зауважив, що “літописного характеру тон викладу (…) не шкодячи науковій популяризації, значно полегшує читання книги нефахівцеві”, а “велике почуття любові” автора до свого народу “передається і читачеві, воно будить в нього національну свідомість та національну самоповагу”.
Найкатегоричніше висловився про “Історію України-Русі” Євген Чикаленко. Ця книга, сказав він, “після “Кобзаря” єсть найкорисніша”.
І все ж цю книжку я перевидавати не планував.
Навіть думки такої не було.
Але на початку вересня 2012 року до мене звернувся літній буковинець Степан Нагірний. Він – передплатник нашої “Незборимої нації”, ходить на презентації моїх книг. І ось 5 вересня, в Національному музеї Тараса Шевченка, по завершенні представлення книжки “Іван Ремболович” підійшов до мене.
– У вашій газеті (йшлося про публікацію Віталія Кушніра “Нове про Михайла Гаврилка”) я прочитав твердження, що російські війська в серпні 1914 року у Львові спалили тираж “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, – сказав Степан Нагірний. – А я цю книжку бачив у бібліотеці ім. Вернадського в Києві у 1968 році… Мені вдалося сфотографувати її. Дуже хотів, аби Ви перевидали цю книжку.
Степан Нагірний говорив не про прижиттєве видання 1908 року, а посмертне, 1912 року, яке вийшло у Кракові завдяки фінансовій підтримці вдови автора – Ольги Іванівни Аркас, і редакторів та упорядників – Василя Доманицького, Богдана Лепкого, В’ячеслава Липинського, Степана Шухевича та Миколи Левицького. Тобто йшлося про 2-ге, виправлене, доповнене, непідцензурне видання. Я почав з’ясовувати його історичну вартість. Зателефонував до Леоніда Череватенка і Валерія Шевчука. Вони в один голос сказали, що книжку варто перевидати, бо це велике культурне надбання. Але в той час я вже писав про отамана Гайового…
8 листопада по завершенні представлення “Кармелюків” та спогадів Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось” Степан Нагірний нагадав про своє прохання і сказав, що готовий дати на перевидання 12000 грн. (у цінах того дня це було 1500 американських доларів).
Мене це вразило. Скромний пенсіонер вирішив віддати майже всі свої життєві заощадження, щоб видати книжку, яка колись вразила його…
– Все одно гроші з’їсть інфляція, – сказав тихо Степан Нагірний, – а книжка залишиться…
Це був вчинок. Відмовити я вже не мав права. Тим більше, що добродію Нагірному вже йшов 77-й рік. Тож, відклавши недописаний рукопис про Гайового, почав занурюватися у нову для мене тему…
10 листопада Тарас Силенко дав мені київське перевидання “Історії України-Русі” 1990 року, тобто часів СССР. Це було перевидання отого 1-го, цензурованого московськими літературними катами, видання. Упорядники ще й нові купюри зробили, тобто з книжки викинули те, що могло зачепити наших історичних ворогів. Професор Віталій Сарбей, автор передмови, зазначив, що ці купюри зроблено “з чисто морально-етичних міркувань”, що викинуто фрагменти “явно одіозного характеру”. А що іншого міг писати радянський доктор історичних наук?! Така його доля була! Не від добра ж Віталій Сарбей, мабуть, обрав тему докторської дисертації – “Основоположники марксизму-ленінізму і дожовтнева історіографія України” (захистив її 1972 року, коли шаленіли репресії проти української інтелігенції).
Звичайно, комуністична епоха та її історики внесли свої некоректні корективи і у працю Миколи Аркаса. Посилання на праці Леніна, які не мають жодного стосунку до “Історії України-Руси”, запопадливе ставлення до російського народу, який завоював нашу Батьківщину, все це безумовно мало місце в передмові Віталія Сарбея, в якій червоний професор критикує “Вступ” до 2-го видання за “шовіністичні положення щодо нібито історично обумовлених переваг українського народу над іншими”, “антиросійську ілюстрацію” “Сагайдачний під Москвою”, негативну оцінку “возз’єднання України з Росією 1654 року”.
Чим ще відрізняється наша книжка від перевидання 1990 року? У ній, як і у виданні 1912 року, оприлюднено біографію Миколи Аркаса, створену на основі матеріалів, зібраних “д.[обродієм] Литвином з Миколаєва”. Опубліковано коротку біографію Василя Доманицького, написану Богданом Лепким, а також передмову до 2-го видання без зазначення авторства. Її творцями, мабуть, були Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський. Є у нашому виданні й отой “Вступ”, критикований Віталієм Сарбеєм, в якому наголошувалося, що український народ “не вчорашній”, що українська культура донедавна “стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина”.
А ще в нашому перевиданні є сотня нових ілюстрацій, виконаних Томашем Ліпінським, Осипом Куриласом, Яковом Струхманчуком і Титом Романчуком. Малював для книжки і Михайло Гаврилко, зокрема образи Тараса Шевченка та Нечая, але ці малюнки Липинський до книжки не поставив.
У краківському виданні, а тепер і в нашому, розширено фактичний матеріал про побут і культуру українського народу, виправлено низку помилок першого видання та внесено низку уточнень. Залишились у нас і “націоналістичні тенденції”, які так схвилювали Віталія Сарбея, та “антиісторичні думки про “безкласовість” українського народу, мовляв, 80 або 90% українцям протистоять поміщики, купці, промисловці, урядники – переважно з інших націй”…
Є в нашій книжці ще одна перевага – в ній немає фарисейських посторінкових коментарів червоного професора в яких він намагається піддати сумніву або й спростувати все те, що нам дороге. Тут і протухлі тези про спільне походження українського та російського народів, про близькість їхнього характеру, про їхнє братерство, яке логічно закінчилося “возз’єднанням” у Переяславі 1654 року. Що ж до Гадяцької угоди між Виговським і поляками, то Сарбей назвав її “зрадницькою”. Негативно ставиться промосковський історик і до угоди Петра Дорошенка з Оттоманською імперією, до оцінки якої Аркас, мовляв, “некритично підійшов”. Так само не сподобалася совєтському професорові позитивна оцінка шведського народу, яку Аркас, бачте, “некритично сприйняв”, успадкувавши від “українсько-буржуазно-націоналістичної історіографії”. Для Сарбея шведи – завойовники, а Росія “братня” – хоч її тоді ще не існувало. Але ж не скажеш братня Московія! Не звучить! Тож і шахраює доктор історичних наук.
Ось типові вислови, якими Віталій Сарбей намагається нівелювати силу історичної правди Миколи Аркаса: “автор мав на увазі”, “автор не проявив належної критичності”, “автор некритично запозичив з письмових джерел”, “автор однобічно висловлюється про наслідки возз’єднання України з Росією”, “автор некритично використав антиросійські польсько-шляхетські джерела”, “автор дещо примітивізує процес… формування… етногенезу російської народності”, “в авторському контексті вміщено народжений у реакційних шовіністичних колах середньовічного українського суспільства лайливо-образливий, одіозно-непристойний афоризм, спрямований на приниження національної гідності поляків і євреїв”. Щодо євреїв, то упереджений професор наполегливо – аж до надокучливості! – повторює тезу, що Аркас, коли писав про роль єврейства в долі українського народу, мав на увазі не єврейський народ, а тільки його “експлуататорську верхівку”.
На початку ХХ століття, коли України як держави не існувало, Микола Аркас вважав, що завдяки письменникам та історикам “історія наша не скінчилася разом з політичним життям України”, а науковці й письменники, витримавши тяжкі удари історії, “не переставали будити народню свідомість”, розповідаючи, хто ми і яких дідів онуки. Таким чином вони зберегли національну самосвідомість – попри намагання ворогів знищити її. Зброєю тих захисників національної свідомості був “не меч або гармата, а духовна сила та безмежня любов до свого народу”.
Ще у 1907 – 1908 роках Аркас передбачив, що культурна праця українських письменників, редакторів та журналістів “незабаром дасть такі жнива, яких ми ще не бачили”. Так і сталося! В основу тих “багряних жнив” лягла й “Історія України-Русі”, яку Євген Чикаленко оцінив як другу за значенням після “Кобзаря” Тараса Шевченка.
Саме “Історію України-Русі” під час Першої світової війни читав у фрайштадському таборі для полонених російської армії художник Михайло Гаврилко – спочатку на власний розсуд, а тоді вже з наказу Союзу визволення України. Чорносотенцям це було не до вподоби. Вони намагалися криками зірвати виклади. Погрожували, кидали в Гаврилка каміння, а слухачам обіцяли по поверненні в Росію шибеницю – за те, що слухали “антиросійську” історію.
Але книга вже захопила читачів. Їх ставало дедалі більше. Вони і привели до тями озвірілу москальню та її охвістя. “З кожним днем національна свідомість серед полонених росла завдяки нашій невтомній праці, – згадував Гаврилко. – У мене на читаннях часом було з 1000 осіб, а в другім таборі, де я недавно почав читати історію України М. Аркаса, чим далі, все слухачів збільшувалося”.
Ось так “Історія України-Русі” перетворювала малоросів на українців, які хотіли бути схожими на Святослава Хороброго, Дмитра Байду-Вишневецького, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Ґонту… У складі 1-ї козацько-стрілецької дивізії, зі зброєю в руках, повернулись ці неофіти на Батьківщину в 1918 році з метою захистити Українську Народну Республіку.
І син автора Микола Аркас-молодший у добу Української революції пішов до рідного війська. Командував 2-м кінним ім. Максима Залізняка полком. А про Залізняка дізнався він вперше з батькової книжки “Історія України-Русі”. Оце і є неперервність традиції!
Батько й писав цю книжку для сина, щоб розпалити любов до рідного краю.
Йому це вдалося. Більше того, оборонцями рідного краю стали тисячі синів України, які пізнали свою Батьківщину завдяки Миколі Аркасу.
