Можна було б написати у заголовку – революційний. Але тоді могли б виникнути думки і про революційність альбому у плані музики. І хоч пісні загалом хороші, мені йдеться якраз про смислове наповнення текстів. Саме вони, чи, принаймні, частина є патріотичними, соціальними і революційними. Себто закликають до пробудження.
До таких міркувань одразу можна би поставитися скептично, бо псевдопатріотичного непотребу з примітивним музичним оформленням серед української, умовно кажучи, естради, є надзвичайно багато. Але це навряд чи можна сприймати серйозно, бо вже й у сільських клубах не сприймають. Проте йдуть дивитися, бо хоч щось показують. Звісно, задарма в час передвиборчих кампаній.
Є відома конотація, що рок – це музика протесту. Кажуть, на Заході вона такою не була, а просто була музикою. Хоч кажуть й інакше. І точно заперечень не буде, що в СРСР рок-музика точно бунтувала. Цілий ряд цікавих, нерідко соціальних і текстово глибоких гуртів і виконавців, які для старших поколінь є символами, для молодших – легендами: «Кіно», ДДТ, Олександр Башлачов та ін. Україномовної музики такого штибу не було. Можемо згадати хіба сатиричних «Братів Гадюкіних». Нині подібним чином в окремих піснях висловлюється «Скрябін», в якого загалом місцями доволі глибокі тексти.
Безперечно, радісною новиною став вихід нового альбому «Океану Ельзи» «Земля». Вже назва багато про що говорить, хоч і ні про що конкретно. Детальніше – у піснях. Хоч, безперечно, в інтернет-середовищі пролунало надзвичайно багато критики. В основному, аргументи такі, що «очікували більшого». Певна річ, яким те «більше» має бути – ніхто не вказав. Ну і, звісно, принаймні мої френди у соцмережах здебільшого добре «просунуті», начиталися всяких книжок, наслухалися всякої музики, але переважно молоді, тому скептицизму їм не позичати. Це логічно, бо один філософ зауважив приблизно так, що у двадцять він знав усе, в тридцять вже трохи менше, а в тому віці, коли це зауважив, не знав майже нічого. Крім того, жанр рецензії на будь-який мистецький продукт має таку специфіку, що цікавіше читатиметься, коли автор добре покритикує. Тоді можна приєднатися до цькування, або ж щиро обуритися. Так чи інакше, буде емоція, поширення, лайкання, коментування тощо.
Скажімо, у своїй рецензії на альбом, попри професійні зауваги, Павло Коробчук підкреслює, що певні заклики Вакарчука з певного ракурсу дійсно можна потрактувати як «пособничество национал-фашистскому движению». Це данина нинішньому українському політичному тренду фашизму і антифашизму. А казав же мені недавно один мудрий чоловік, що не буде добра з цих ярликів. І от рецензент альбому «Океану Ельзи» вже виловлює рядки, за які можна звинуватити гурт у фашизмі. Певна річ, це робиться іронічно. Але ж робиться.
Сергій Кейн зауважує, що «Святослав Вакарчук приділив достатньо уваги формі, але зміст тут щораз частіше поступається місцем порожньому звукові». Певна річ, не всі пісні з альбому «Земля» є шедевральними. Зрештою, не можуть і не мають бути такими. Дещо слабшими на загальному фоні видаються композиції «Rendez-ous» і «Караван». Справді, не всі тексти є видатною поезією, але трапляються й такі перли: «Я не відвів очей, ти хайку поглядом мені складала»; «День добігає до мети і непомітно тане»…
А тепер щодо «революційності». Велика частина пісень більшою чи меншою мірою нею позначена. Так, це не класична філософія, а швидше побутова. Тим не менше, змістове наповнення починається від загальних моральних і соціальних речей («Із останніх ми сил ідем, / Всі забули, чому й куди. / Стільки золота у мішках…/ В нас закінчуються слова, / Кожен раз той самий міраж… (…) / Ти поведи мене туди, / Де чудодійної води океан», «Караван») і триває до заклику діяти («Стріляй! Скажи чому боїшся ти / Зробити цей останній крок?», «Стріляй»). Натомість у пісні «Стіна» йдеться про період умовно післявоєнний (післяреволюційний?): «Де ми з тобою будем, / Коли закінчиться наша війна? / Чи вистачить нам сили / Зробити так, щоби впала стіна?.. / Чи стане нам бажання / Забути те, що зробила стіна?» Може, це дефініції щодо якогось внутрішнього протистояння, а може, й порушується питання: чому так вийшло, що не вийшло так, як хотілося після Помаранчевої революції? І присутність цього питання цілком вірогідна, позаяк і Вакарчук, і «Океан Ельзи» загалом брали активну участь в заходах революції.
Найбільш глибокими видаються пісні «Джульєтта» і «Незалежність». У першій через образ відомої літературної героїні подається образ України: «Моя Джульєтто, он би ти побачила сама, / Яка на твоєму балконі настала зима». Автор вірить, що Україна могла врятувати свій народ: «як рятувала ти Ромео / від цілої планети, / бо часом і від себе хочеться втекти. / Я знаю, ти могла б… Змінити нас могла», але, тут сумна констатація на завершення пісні: «Сьогодні усе не так, (…) Монтеккі й Капулетті давно уже сім’я». Ну, і нарешті «Незалежність». Чи то дівчина, чи Україна – невідомо, та й неважливо. Головне, що звучить ніжно і з любов’ю: «Моя маленька незалежність».
Уваги заслуговує і концепт оформлення та назва альбому. Титул Святослав Вакарчук коментує так: «Ми працювали на одній зі студій на території кіностудії Довженка. Ну, як Довженко, чому б не «Земля»? Так з’явилася думка, що назва минулого альбому «Dolce Vita» повторювала назву фільму Фелліні, то чому б цього разу не вшанувати нашого українського генія?»
На обкладинці фоном слугує суміш насіння дванадцятьох рослин, більшість із яких виростає на українських землях: «Земля цінна не сама собою, а тим, що з неї росте», – підкреслює Вакарчук. Кожна з насінин відповідає окремій пісні альбому. Альбом відповідає потребам естетичного задоволення від хорошої музики і цікавих текстів. І все це в мережі у вільному доступі.
Василь КАРП’ЮК, ZAXID.NET
