Вони повернулися…
Заспіваю, – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
Тарас ШЕВЧЕНКО
Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, бачив і я.
Перед моїм внутрішнім зором також розверталися могили і отамани йшли мені назустріч. Я впізнавав їх, принаймні тих, чиї фотографічні відбитки зберігаються у моєму архіві. Я вітався з ними.
Отамани вже й не сподівалися, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків-онуків.
І ось отамани знову на конях. Войовничі, як і раніше; вибухові, як сама стихія.
Знову на сонці усміхаються їхні шаблі і весело граються з вітром шлики…
1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник з Великої Яблунівки запропонував обрати черкаським отаманом Вільного козацтва Якова Водяного. Я й зараз чую, як загуло у лавах: “Волимо Водяного на полковника!”
А за два дні козацьке море завирувало вже на майдані у Чигирині перед собором. З усіх боків козаки вигукували прізвище полковника Полтавця-Остряниці. Он він стоїть на застеленому кармазином високому помості біля старих козаків та гостей з Кубані і Дону. Його вкривають прапорами. А він, подякувавши за обрання, кладе пірнач і відмовляється на користь іншого…
А чуєте, як з келії Мотриного монастиря долинає гамір? Раптом щось гримає. Це Василь Чучупак б’є по столу бельгійським браунінгом, вимагаючи тиші. В кімнаті пливе дим дорогих цигарок. Отаман зауважує: “Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом”. Що це означало, знав кожний: хто сумнівався у доцільності продовження боротьби, міг опинитися там, де страчували зрадників та полонених.
Поруч з отаманом – осавул Юрко Залізняк (згодом письменник Юрій Горліс-Горський). Саме він донесе до нас героїку гайдамаччини, яка імперативно кличе до зброї…
Темної ночі вдвох з товаришем на тачанці влітає на станцію Фундукліївка отаман Богдан. Лівою рукою він валить москалів з “Кольта”, а правою одягає на міномет міни. Візник б’є з “Люїса”. Більшовики в паніці розбігаються, лишаючи ешелони з награбованим майном…
Всі ці хлопці досі в поході. Досі б’ються за Україну.
Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі битви. Тому й пам’ять народна про них не згасла. А наприкінці ХХ ст. пролунали і слова вдячності.
Відкрив очі цілому поколінню Юрій Горліс-Горський, та й мені вдалося ввести в духовний світ сучасників сотні дорогих образів. Але ж скільки героїв залишилися лежати, “листям прикриті”, всіма забуті…
Та з кожним роком все більше отаманів збирається у дружнє коло.
І розвіється туга, а серця наповнить радість: ці люди були в українській історії! Саме вони дали нам підстави пишатися своїм народом. Важливо, що вони знову в’їжджають у наші села і міста. Ось вже лунає їхня пісня…
Недаремно прорікав Тарас Шевченко: “Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу”.
І не тільки навкруги Чигирина…
Роман КОВАЛЬ, з передмови до книги «Коли кулі співали»
