Сотник Іван Компанієць
Холодноярська республіка вже декілька десятиліть слугує справжнім прикладом для борців за волю України. Головним символом цього острівця української волі посеред моря червоного окупаційного терору був, звісно ж, чорний прапор із написом «Воля України або смерть» – він і донині залишається головним символом Холодного Яру. Останні ж декілька років все популярнішим серед молоді, особливо ж у патріотичних групах інтернет-спільноти стає і зображення бравого гайдамаки з оголеною шаблею – малюнок чудового художника-уніформіста Богдана Піргача. Напередодні вшанувань героїв Визвольної боротьби у Холодному Яру «Козацький край» вважає за доречне нагадати, з кого змалював цього гайдамаку пан Піргач. Причому був це не хтось із Головних отаманів Холодного Яру, а один із його сотників – і справді, один з найкращих. Ось як про нього пише Роман Коваль у книзі «Коли кулі співали»…
- Роблячи замальовку з фото Івана Компанійця, датованого 1920 роком, художник Богдан Піргач через вісім десятиліть не захотів практично нічого змінювати – настільки колоритним і яскравим був образ сотника, який увібрав у себе риси козаків і гайдамаків усіх часів…
Іван Маркурович Компанієць народився в селі Суботові Чигиринського повіту Київської губернії у 1890-х роках. У селянській сім’ї, крім нього, було ще троє дітей: старші брати Степан і Харитин та молодша сестра Федора.
Про дитячі та юнацькі роки Івана Компанійця інформація вкрай скупа. Відомо, що, закінчивши п’ятикласну суботівську школу, він деякий час у ній викладав. Потім поїхав до Новоросійська на заробітки. До рідних країв Іван Компанієць повернувся 1918 року, маючи вже військовий досвід (побував “у гайдамаках у Петлюри”).
У 1919 – 1920 рр. у Суботові безроздільно панував Свирид Коцур, керівник “Чигиринської республіки”, який вів збройну боротьбу проти всіх, хто не поділяв його поглядів. За своє бурхливе життя проти кого тільки він не боровся – дісталося і гетьманцям, і Директорії, денікінцям і червоним. Бився й проти холодноярців.
Стосунки з односельцем і далеким родичем Свиридом Коцуром у Івана Компанійця не склалися з самого початку. Під час суперечок справа доходила і до зброї. Коцурівці довго полювали за Іваном. “Прискочить, було, з товаришем чи сам із Холодного Яру вночі, – згадувала Федора, – і говорить, щоб вікна позавішувала, бо стрельнути можуть. Звали один одного не “товариш”, а “добродій” чи “пан”. Чула, як товариш звав Івана: “Пане сотнику!”
У словесному портреті сотника розбіжностей немає: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду. Маємо підтвердження цього й у книзі Юрія Горліса-Горського, осавула штабу полку гайдамаків Холодного Яру. Довершила образ Івана Компанійця сестра Федора: “Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка – сива, шлик – червоний, чемерка – чорна, обкладена сивим, пояс – червоний, штани – червоні, як козацькі, широкі, чоботи – лаковані. А пояс зав’язаний “по-козацьки”. Це чітко видно на фотографії.
Батько, боячись за життя сина, час од часу прохав його облишити небезпечну справу, на що Іван відповідав: “Як сволоч уб’є, то не візьмете мене в Суботів. А як взнають добродії, то поховають в Холодному Яру. Не хочу, щоб на мою могилу тут гадили”.
Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки “бігали до монастиря молитися до його чорних брів”. Власне, через жінку, “вдовичку” з села Адамівки, що лежало на березі Дніпра по той бік дороги Черкаси – Чигирин, Іван і загинув. Десь у середині лютого 1920 року він поїхав до неї на побачення. Вже на зворотній дорозі потрапив у засідку коцурівців. Люди говорили, що, якби не осічка, залишився б Іван живий. Його роздягнули до підштаників, “персні познімали зі шкурою”.
Сотник Андрій Чорнота, побратим Компанійця, був просто розлючений, що Іван загинув “ні за цапову душу” – “із-за якоїсь задрипаної спіднички”. “Думаєш, – говорив Чорнота Залізняку (Юрію Городянину-Лісовському), – багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути?”
Похорон був величним і надзвичайно велелюдним.
Відспівали Івана у Покровській церкві с. Мельників. Потім на руках віднесли до Мотронинського монастиря, на цвинтарі якого його і поховали.
Люди хотіли помститися коцурівцям за вбивство Компанійця.
– На Чигирин! Доки терпіти?! Смерть коцурівцям! – кричали вони.
“Отаман став на лаву біля могили і підняв руку з рушницею. Люди стихли.
– Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам’ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло – для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла б найбільше оповісти… Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі й тисячі наших людей… Але з очей селян спадає полуда і Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки підуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, щоб тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під чорний прапор Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!
Зірвалося і довго не змовкало могутнє “Слава!”. Коли люди вже замовкли, той гук ще деякий час повторювали яри…”
Поки існував монастир, за могилою доглядала черниця – двоюрідна сестра Івана. Пізніше, за наказом місцевої влади, могилу розгорнули.
Місце поховання сотника Компанійця відоме, але досі ніхто не відновив його могили…
З книги Романа КОВАЛЯ «Коли кулі співали»
