Іван Лютий-Лютенко впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творив навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч і доля засудила Лютого-Лютенка на довічне вигнання, що тривало 66 років, – навколо нього завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, ба навіть в Африці.
Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько – Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач.
Іван Лютий-Лютенко взяв участь у Першій світовій війні, а 1917 року зголосився до української армії. Воював у складі Запорозької дивізії під командою Олександра Загродського. Був тяжко поранений.
На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу спонукали масові розстріли, скоєні більшовиками у селі Товмачі, звідки походила його дружина. Того дня каральний відділ червоних розстріляв кожного десятого селянина.
Подібні розправи москалі здійснили і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калигірці вони розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло жорстоко помстилися…
У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника. На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту.
Іван Лютий зазначав, що всі повстанці “були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була… Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання”.
Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними керівництву Директорії. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР.
Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року – дня переходу Збруча, – влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі – лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років…
З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками… І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині… Жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Марокко. І скрізь виявляв себе лише талановитим підприємцем та щедрим меценатом україн¬ської справи.
Прощаючись з Африкою, Іван Лютий-Лютенко зробив цікаві – і прикрі для нас – висновки: “За шість років мого перебування у Марокко (1951 – 1956 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні – безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні… Я часто порівнював патріотизм марокканців із патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу… Мушу визнати першість за марокканцями.
Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”.
Гіркі слова людини, яка має право так казати…
1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Заснувавши фірму “Вікінг”, Іван Макарович знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ.
Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”.
Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований він на українському цвинтарі у Бавнд-Бруці.
В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій… Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що “повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу…”
Роман КОВАЛЬ
