Можливо, для когось в УПА ведмеді й були символом ненависного Кремля, та тільки не для повстанців боївки провідника Хмари. Унікальна історія про ведмедя у лавах УПА засвідчує, що бездержавна армія УПА, навіть у нелюдських умовах тотальної блокади жила повноцінним життям, радіючи прекрасному, а її вояки зберегли найкращі людські риси…
На початку літа 1945 року каральний загін Народного Комісаріату Внутрішніх Справ рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки повстанців. В одній з лісових гущавин вони зустріли ведмедицю з малям, якому було від сили кілька днів. Коротка кулеметна черга – і вже смакували ведмежатиною, нашвидкоруч спеченою на вогні (гуцули, до речі, ведмежого м’яса в їжу не вживали через одвічне табу). Перелякане ведмежатко втекло від напасників, але його ніхто й не переслідував – м’яса ж на ньому нема!
За кілька днів голодне й знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало свою матір, знайшла у лісі повстанська боївка провідника Хмари (справжнє ім’я – Василь Білінчук). Молодший брат командира боївки кулеметник Дмитро Білінчук на псевдо Сибіряк (отримав псевдо за втечу із заслання до Сибіру), взяв маля на руки. Воно трусилося від холоду та страху і тулилося до повстанців, ніби до матері. Знаючи, що без допомоги людей звіря загине, повстанці взяли його з собою.
На постої, де боївка розташувалася перекусити, Сибіряк вийняв із наплечника пляшку молока, яку принесла «харчова» (зв’язкова, що доставляла продукти до лісу) разом з хлібом та солониною і спробував напоїти неочікуваного гостя. Ведмежа спочатку пручалося, але як тільки відчуло смак молока, присмокталося і спорожнило пляшку, після чого заснуло блаженним сном.
“Ну що, брате, – пожартував командир, – маємо поповнення, проводь вишкіл!”. “Поповнення було явно недоречним, але кинути на вірну смерть кумедне звірятко Сибіряк не міг – не дозволяла совість. Харчові отримали строге розпорядження – щоденно постачати боївку свіжим молоком. Думали, мабуть, що хтось із повстанців захворів і воно потрібне для швидкого одужання. Тому молоко приносили регулярно. Ведмедик оклигав і навіть грався з людьми. Йшов за повстанцями немов пес, а що природний інстинкт не створював проблем у пересуванні по гористому терену, то й проблем у вояків з ним не виникало. Окрім, звичайно з харчуванням.
Сибіряк, а з ним і всі інші думали, що набравшись трохи сил і підрісши, за місяць-другий ведмедик сам відстане від людей, заживе за своїми ведмежими законами.
Та за природних обставин ведмежа ходить за матір’ю деколи понад рік, відлучаючись неохоче, навіть часом та змушена застосовувати силу, чи просто втікати від вже дорослого нащадка. Отож, Сибіряків вихованець не збирався покидати тих, хто замінив йому ведмедицю і наполегливо супроводжував повстанську боївку, не розуміючи, на яку небезпеку наражається сам та наражає повстанців.
Надходила зима і треба було споруджувати криївку. Ведмеді будують собі на зиму барліг, але їх вчать це робити матері. Крім того, інстинкт будівництва барлоги зумовлений виснаженням харчових резервів (до речі, ведмеді харчуються переважно рослинною їжею), а ведмедика-повстанця годували всім, чим могли. Звір звик до хліба, кулеші, солодкого і кислого молока, а що таке м’ясо – не знав. Справедливо вважаючи, що скуштувавши раз м’ясного, ведмідь може стати агресивним до людей, його виховували вегетаріанцем. Та правду кажучи і у самих повстанців м’ясо на обід бувало доволі рідко.
До повстанської криївки ведмідь зайшов, як до своєї квартири – барлоги, але в сплячку не впадав, хоча інстинкт є інстинктом – став повільний у рухах, їв набагато менше.
Це було доречно – харчів на зиму не настачиш! Бувало, що з криївки виходили у якихось справах і здійснювали короткі марші. Ведмідь йшов слідом, і щоб не залишати зрадливих слідів, звіра доводилось нести на собі. “Добре, що наш Сибіряк має здоров’я, а то би дістав кили” (грижу) – жартували партизани, немало потішаючись, як вайлуватий і кремезний Сибіряк несе на плечах ведмедя, а на грудях – більш як півпудовий кулемет Дегтярьова.
Невідомо, що ж сталося після зимівлі з ведмедем-повстанцем. Найімовірніше, що його полишили десь у хащах, і він таки повернувся до дикого життя. Самі повстанці вбити звіра не могли – як вже сказано, у їжу гуцули ведмежатини не вживають, а шкіру треба було б вичинити, що в підпіллі зробити практично не можливо. Та й ведмідь нагадував повстанцям про рідні домівки – про вірного пса, про кота, овечок, коней і корів. Адже так приємно погладити теплу спину тварини замість холодного заліза зброї – в УПА ж хлопці воювали лише задля того, щоб прогнати окупанта і мирно зажити на власній землі…
Василь Білінчук («Сибіряк»), який виходив ведмежа, загинув у 1952 році, важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26… Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений».
У тому ж 1952 році потрапив у засідку брат Сибіряка, Дмитро Білінчук («Хмара») – через рік постійних допитів і тортурів, у перші дні квітня 1953 року незламного сотника УПА енкаведисти розстріляли у підвалах Лук’янівської тюрми Києва…
Фото ведмедя і усміхнених повстанців загону Хмари чудом уціліли до наших днів і навіть ніколи не були у лапах енкаведистів (всього 92 світлини). Світлини належали повстанському старшині з лоївки Хмари, Володимиру Яким’юку-«Аскольду». На жаль, його вже немає серед живих і вже ніхто не дізнається, де ним була захована стара металева банка з-під англійського чаю «Horniman’s Pure Tea» з безцінною колекцією фото – принаймні з 1952 по 1966 роки, поки він поневірявся по радянських концтаборах. Зрештою, цю колекцію світлин продемонстрували широкому загалу лише 1993 року, після смерті Яким’юка- «Аскольда».
Підготував до друку Петро ДОБРО,світлини зі сховку Володимира ЯКИМ’ЮКА-«АСКОЛЬДА»
