Отаман Ілько Струк народився 18 грудня 1896 року
Ілько Струк, командувач Першої повстанчої армії УНР
Чи не найважливішою причиною поразок Національно-визвольних змагань українців було те, що вони ніколи не воювали по один бік барикад. Українці завжди стріляли один в одного. І під Полтавою, і на Маківці, і під Катеринославом, і під Бродами… Здається, місця немає в Україні – жодного села та містечка! – де б українці заповзято не нищили один одного, цим самим прочищаючи дорогу до володарювання чужинцям.
В яких лише арміях не воювали українці один проти одного?!
Візьмемо для прикладу початок XX століття. Під час Першої світової війни українці-галичани у складі австро-угорської армії бились проти українців-наддніпрянців, які становили хребет московитської армії. Та ще й складали потім бадьорі пісні про перемоги над ними. А через чотири -п’ять років українці били один одного у складі Красної, Добровольчої та польської армій, Повстанської армії Нестора Махна, армій Григор’єва, Вранґеля, Дієвої Армії УНР… Чи порахувати жертви цього братовбивства, що, як фатум, супроводжує нас упродовж століть?! Згадаємо сьогодні один із фрагментів цієї безприкладної трагедії.
Січень 1919 року. В семи кілометрах від Єлисаветграда розвідка отамана Ілька Струка, який у складі Добровольчої армії воював проти більшовиків, зустрілася з розвідкою отамана Андрія Гулого-Гуленка, який воював проти денікінців, діючи спільно з Красною армією. Під час перестрілки один козак був поранений і захоплений у полон. Внаслідок цього дізналися, що з одного й іншого боку – свої.
Отаман Гулий надіслав Струкові пляшку горілки-самогону, перев’язану національною стрічкою, а Струк послав Гулому-Гуленку пляшку “миколаївки” з прикладеною на етикетці печаткою свого загону… Отамани запропонували один одному приєднатися, одначе і Струк, і Гулий пропозиції відхилили.
Криваві бої за Єлисаветград тривали далі…
Як ви вже здогадалися, наша розповідь про отамана Ілька Струка.
Ілля ТимофІйович Струк народився 18 грудня 1896 р. в хліборобській родині села Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту, що на Київщині. Напередодні війни два роки вчителював. 7 серпня 1914 року пішов на фронт. Призначення отримав на Балтійський флот, до 3-го гвардійського екіпажу – на пароплав “Штандарт”. Під час бойових дій був двічі поранений. За бойові заслуги нагороджений солдатськими хрестами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів та підвищений до рангу капітана.
З початком Лютневої революції Ілько Струк організовує у своєму полку Українську козацьку раду. 1917 року бере участь у Другому та Третьому всеукраїнських військових з’їздах у Києві. Наприкінці січня 1918 р. на чолі сотні брав участь у звільненні Арсеналу від більшовицьких заколотників. З лютого 1918 р. на повстанській стежці…
У 1919 р., коли Директорія відступила на захід, Ілько Струк, організувавши довкола себе тисячі козаків, залишився в Чорнобильському повіті. Випускав щоденну газету “Вільний край”, яка “виходила під гаслом УНР”. Підвладне йому військо офіційно називалося Першою повстанчою армією УНР.
Від імені Директорії у визволених населених пунктах встановлював цивільну владу – Українську народну управу. В перших числах квітня 1919 р. Ілько Струк оголосив мобілізацію. Селянство з величезним ентузіазмом відгукнулося на заклик отамана скинути ярмо московської комуни. Струк стверджував, що його військо зросло до тридцяти п’яти тисяч чоловік…
Красна армія панічно відкочувалась до Росії: із заходу на неї тиснула Об’єднана армія УНР і ЗУНР, з півдня – Добровольча армія, в запіллі розгорталися повстанці. Як стримано зазначали більшовицькі історики, відступ Красної армії “бьіл бьістрьім и не совсем планомерньїм”. 30 серпня 1919 р. об’єднане українське військо увійшло до Києва, який щойно без бою залишили більшовики. Але в години радості сталися непоправні помилки командування, внаслідок яких 31 серпня об’єднана Армія УНР і ЗУНР ганебно – після невеликої бійки – здала Київ. Отаман Струк, який поспішав на допомогу Українській армії, опинився у складній ситуації. З одного боку повстанців притисли більшовики, з іншого – денікінці. З кимось треба було шукати спільної мови. Струк вирішив замиритися з денікІнцями. Договір з ними було складено І підписано 22 вересня 1919 р. в містечку Димері на Київщині. Ось фрагмент цієї угоди: “…Армія Отамана Струка називається “Першою повстанчою Українською Армією”… Командування Армії Денікіна зобов’язується постачати Отамана Струка зброєю і амуніцією… Армія Отамана Струка проводить листування і все діловодство як у себе, так І з центральними Органами Армії генерала Денікіна українською мовою. Як старшини, так І козаки Повстанської Армії зберігають українські відзнаки… Над штабом армії От. Струка може встановлюватися український прапор. Оповіщається амністія всім українцям, що були заарештовані денікінським командуванням… Як військова, так і цивільна влада Денікінського Командування зобов’язується не протидіяти існуванню українських шкіл та театрів у всіх місцевостях України. Артистів, учителів та учнів звільняють від мобілізації”. Зі свого боку отаман Струк зобов’язувався тримати фронт, а на випадок бойових операцій проти більшовиків підтримати денікнців… 1 жовтня 1919 р. більшовики несподівано розпочали наступ. Денікінці змушені були перейти на лівий берег Дніпра. Совєтські війська увірвалися до Києва. Але недовго довелолося червоним святкувати перемогу: в ніч на 2 жовтня Повстанська армія Струка рішуче перейшла в наступ. “Вночі зайняв Куренівку, – згадував отаман, – Поділ, а за решту Києва вів бій чотири дні, чим дав змогу Армії Денікіна перейти з Чернігівщини до Києва”.
ДенІкІнська преса заповнилась похвальними статтями на адресу українських партизанів… “За хоробрість Денікін видав нам сімдесят п’ять Юрївських хрестів для старшин та козаків… – розповідав Ілько Струк. – Я особисто був нагороджений рангою полковника… В Наказі по денікінській армії оголошено, щоб мене називали отаман-полковник”…
Минуло зовсім небагато часу, й українці переконалися, щомосковськавлада білогвардійців мало чим відрізняється від російської влади червоних… Запілля Добровольчої армії запалало суцільним повстанням селянства. Більшовицькі історики зазначали, що “повстанческое движение облегчало боевую работу Красной армии… Крестьянское движение против Деникина сьіграло вьідающуюся роль в развале генеральско-помещьичьего режима”.
Трагічний парадокс: під нестримним натиском українських повстанців відступали… українські повстанці. З жорстокими боями струкІвцІ разом із Добровольчою армією відступали на Білу Церкву, Корсунь, Єлисаветград. Врешті докотилися до Чорного моря.
15 січня 1920 р, Ілько Струк прибув до Одеси. З дозволу денікінського командування він видав українською мовою відозву до місцевого населення. “На мій заклик, – говорив отаман, – зголосилося багато озброєних – і поодиноких, і зорганізованих у відділи – людей, навіть кінна сотня кубанців Із загону генерала Шкуро. В Одесі моя армія у своєму складі налічувала до двадцяти тисяч людей, причому добре озброєних, при великому числі гармат і кулеметів та трьох бронепотягах… При такій силі став я думати, як би всю владу перебрати до своїх рук”.
З метою здійснити задумане 25 січня 1920 р. українці скликали таємну нараду – за участю контр- адмірала М. Остроградського, отамана Струка, генерала Сокири-Яхонтова та отамана Галицького корпусу Оробка. Підрахувавши свої сили, нарада постановила запропонувати денікінському командуванню передати владу мирним шляхом.
Денікінський генерал Шилінг, не покладаючись на деморалізовану Добровольчу армію, як і сподівались, без опору передав владу українцям. Окремим розпорядженням, текст якого був розклеєний по місту, Шилінг наказав московськам частинам, розташованим в околицях Одеси, підпорядкуватися українському командуванню. Через деякий час на державних установах, штабі округу, Англійському клубі та Інших установах були вивішені українські прапори. Автомобілі роз’їжджали по місту з українськими прапорцями, а старшини й козаки ходили з українськими відзнаками. Почала виходити газета під назвою “За Україну”.
Але українська влада в Одесі довго не втрималася. Коли до околиць підступила Красна армія, Галицький корпус несподівано зайняв нейтралітет і Струк змушений був залишити Одесу…
Підійшовши до Бессарабії, отаман розпочав переговори з румунськими прикордонниками про перехід через їхню територію на Поділля. Румуни вісім днів зволікали з відповіддю. Тим часом до місцевості, де розташувалися повстанці, підступили більшовики. Почалися тяжкі, вперті бої. Зазнавши великих втрат, Струк відійшов до лиманів Дністра і отаборився в демаркаційній смузі – в очеретах, на льоду.
Румуни запропонували частині здати зброю і все майно. Лише за цієї умови обіцяли пропустити через свою територію. Струк на таку пропозицію не погодився, “бо не міг віддати тієї зброї, яку добув кров’ю”…
Ранком 29 лютого румуни запропонували повстанцям вийти з Дністрових лиманів. “Я не рушав і ждав ночі, – згадував отаман. – Тоді румуни розпочали по нас страшну гарматну стрілянину. Більшовики, зі свого боку, почали обстрілювати нас ураганним гарматним вогнем. Ми опинилися в такому становищі, в якому не була, мабуть, жодна армія (світу). На льоду не можна було побудувати оборонної смуги. Гарматні кулі розбивали лід, заюшений кров’ю убитих і поранених, і все, що було на льоду: коней, майно, зброю. Скільки загинуло тут наших людей, знає хіба що один Дністровський лиман.
Ввечері, коли стемніло і з боку румунів притих гарматний вогонь, нам залишалося лише одне – йти штурмом на тих або на інших. Але на кого?..
В ніч з 29 лютого на 1 березня 1920 р. ми, залишивши на льоду поранених, пішли в наступ на румунів… Тихо підійшли до Паланки і, переколовши багнетами румунську сторожу, відкрили собі ворота для переходу по Бессарабії і 2 березня вийшли на свій терен на північ од Тирасполя. Перехід зробили в півтора дні. При переході у складі мого загону було близько п’яти тисяч чоловік. Таким чином, ми не здали румунам зброї, ні майна, та ще й страху немалого нагнали їм”.
Вийшовши на свій терен, частина пішла у напрямку Вапнярки і в ніч на 5 березня 1920 р. вибила з міста більшовиків. Урешті, з боями підійшли до Радомишля. Бій за місто був успішним. Невдовзі з в’язниці випустили на світ Божий в’язнів – повстанців отамана Соколовського. З Радомишля круто повернули на Іванків та Горностай піль. Тут, у рідному повіті, за три дні до Великодніх свят 1920 року, вдалося встановити контакти з авангардом українсько-польського війська, що наступало на більшовиків. Разом з ним Ілько Струк взяв участь у визвольному поході на Київ. І як переможець 6 травня 1920 р. ступив на бруківку Золотоверхого…
Згодом, коли розпочався наступ Красної армії, Струк взяв участь в обороні столиці. Потім були тяжкі оборонні бої під Проскуровом, Дубном, Ковелем. Врешті, опинилися на найзахіднішій околиці українських земель – на берегах Західного Бугу. В липні 1920 р., прорвавши лави 12-ї більшовицької армії, а потім І смугу Башкирської дивізії, рушили додому. Рейд по запіллю Красної армії завершився успішно, і в серпні повстанці вступили в Чорнобильський повіт. Більшовики, зачувши, що повернувся Струк, повтікали з містечок І сіл, залишивши величезний район без бою. Струк повів наступ на Чорнобиль, де засіли червоні, І після упертого бою захопив його. Так розпочалося загальне повстання згідно з одержаним наказом Головного Отамана Симона Петлюри. У повстанні брали участь селяни Чорнобильського, Київського, Радомишльського, Овруцького, Мозирського і Козелецького повітів.
Ілько Струк так сформулював свою позицію: “Мій висновок: я партизан і повстанець своєї не ньки-У країни й оборонець її від грабіжників… Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці…” В отамана слова з ділом не розходилися…
Настала зима – несприятливий для повстанців час. Але Струк, як тоді казали, “на повстанні” провів зиму. До останніх чисел лютого робили переходи з місця на місце, займаючи Овруч, Васильків, Сквиру, МакарІв, Брусилів, Остер, Козелець, Мозир, Наровлю Мозирського повіту, Комарин
Мінської губернії…
“Продолжительное существование Струка, – писав заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов, – объясняется тем, что агентурное освещение бандьі изнутри посредством секретного сотрудника до сих пор не удавалось, ибо Струк весьма осторожньїй и ум-ньій бандит, принимает к себе в банду только тех лиц, которьіх великолепно знает… Шпионаж – при помощи крестьян – поставлен Струком великолепно”…
Навесні 1921 р. струківці перекрили Дніпро, Прип’ять, блокували залізничні шляхи, все частіше нападали на червоні гарнізони містечок. X. Раковський, який ще місяць тому звітував Москві, що вже ліквідував повстанців, змушений був просити у Троцького допомоги, посилаючись на те, що “українські повстанці загрожують і Росії”.
У відповідь на звернення Раковського 5 серпня до Києва приїхав сам Лейба Троцький. Він знову оголосив т. зв. амністію та видав кілька відозв до повстанців, але цим розпалив у них ще більше завзяття.
Знаючи про заплановану поїздку Троцького до польського кордону, струківці в середині серпня зірвали залізничні мости на річках Ірпінь І Тетерів. Троцький змушений був їхати в бік Румунії. “їхав з великою обережністю, роблячи лише по кілька верств на годину”. Попереду та позаду нього сунули бронепотяги. Від’їжджаючи з України, Троцький сказав: “Будь проклята ета Украіна, сжечь ейо до аснованія і пєрєбіть всєх, а на іх мєстє пасєліть рускіх. Ето должен помніть каждий рускій чєловєк”.
Якими тільки епітетами не змальовувала совєтська преса Струка! “Ярьій националист… один из наиболее крупньїх организаторов кулацких банд…” “Гидкий шкуродер”… “Один из наиболее вьідающихся главарей банд… ярьій украинец”.
Як не намагався ворог, але йому так І не вдалося змалювати видатного українського отамана грабіжником та ґвалтівником. Навпаки, в більшовицьких оцінках відчувається страх перед величчю українського звитяжця. Не вдалося ворогові і схопити отамана. Струк був невловимий: він і його козаки продовжували збройну боротьбу до кінця осені 1922 року. Коли Визвольні змагання завершилися поразкою, Струку (орієнтовно взимку 1922 – 23 років) вдалося емігрувати до Польщі… Є непідтверджена інформація, що Ілько Струк прожив на еміграції ще понад 40 років і помер 1969 року в Чехословаччині…
31 жовтня 1921 р. сотник штабу Армії УНР Михайло Обідний запитав у отамана: якої влади він хотів би в Україні? Ілько Струк відповів: “Я цілком приєднуюся до волі І бажань, виявлених українським народом, а особливо моїми славними лицарями… а вони хотіли і хочуть щоби Україна була лише самостійною, народною республікою, де б на чолі стояв Президент, який брав би участь в управі краєм’.
Ну, що ж, мрії Ілька Струка ніби здійснюються. Залишилось лише нам, нинішньому поколінню українців, докласти зусиль, щоб завершити визвольну справу отаманів Гайдамацького краю.
Роман Коваль “Повернення отаманів Гайдамацького Краю”
