Колишній матрос повсталого броненосця «Потьомкін» на батьківщині очолив Вільне козацтво
Завдяки Іванові Макаровичу Гончару до наших днів дійшла надзвичайно цікава групова світлина, найпевніше 1917 року, – світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній – 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці – в шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна – дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік – близько 18 – 20 років. Обличчя – чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У третьому ряду в центрі – учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло (без шапки – ред.). На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина – Ярина Русалівська з Гусакового.
Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасливу любов?
Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим? Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 року опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді…
Певно знаю лише, що учасник гуртка Семен Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини – першим кошовим відродженого українського козацтва.
Народився він, швидше за все, наприкінці 1880-х років. Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на броненосці “Потьомкін”, за що був засланий до Сибіру. Повернувся на початку 1917-го. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним і діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як “дуже толкового, розумного чоловіка”. Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”. Він був сміливий і хоробрий – правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури – бився за Україну, ніколи не рахуючись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою – бити ворога!”
Семен Гризло увійшов в українську історію як один із перших організаторів Вільного козацтва: вже в березні 1917 року він очолював його Кальниболотський курінь.
У березні у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного обрали кошовим отаманом Звенигородського повіту.
Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємовідносин”. У той час коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. Як делегат від Звенигородського вільного козацтва Гризло брав участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем… Не дивно, що Звенигородське вільне козацтво на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полуботківців скинути російську владу в Україні. 3 липня 1917 року в Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 3 липня Микола Міхновський – організатор збройного виступу полуботківців – вислав гінця до штабу коша Звенигородського вільного козацтва з наказом у ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки – з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.
Роззброївши росіян, козаки поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були повернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу полуботківцям… Завернули й цих. “Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом”.
Щоб надати козацькому рухові всеукраїнського масштабу, Звенигородський кіш ініціював і разом з небагатьма іншими осередками забезпечив проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Розпочався він у Чигирині 3 жовтня 1917 року. З’їзд перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. Організатора з’їзду Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині звенигородця обрали Генеральним хорунжим…
Вже в грудні 1917 року особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків і старшин. Така велика сила українського воїнства свідчить про рідкісний організаторський хист і великий авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”.
Звенигородщина стала військовим центром українського козацтва. До неї з усіх кутків тяглися зв’язки. Штаб Звенигородського коша Вільного козацтва перетворився на штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та Північної Херсонщини.
У лютому 1918 року через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Вільні козаки приневолили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше козацтво змусило демобілізуватися 6-й і 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
“Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, – згадував Юрко Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.
Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов…”.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” сам Михайло Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму…На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію…”
Центральна Рада, знищивши зав’язь українського війська 1917 року, тепер змушена була звертатися по допомогу до чужого війська – німецького. У Звенигородці з’явився якийсь Кац і почав організовувати більшовицькі революційні комітети й так звані червоногвардійські загони.
Оскільки Кацу ніхто не заважав, він осмілів до того, що вирішив скликати “з’їзд селян і робітників Звенигородщини”. Мета була прозора: оголосити у Звенигородському повіті – батьківщині Вільного козацтва – “совєтскую власть”.
Тоді Вільне козацтво розігнало це збіговисько. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоних… Здійснив цю операцію курінний Антін Шкільний із с. Вільхівці, до речі, член Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів. Визволили вільні козаки з в’язниці і свого кошового – Семена Гризла.
1919 року Семен Гризло воював на Волині під командуванням отамана Володимира Оскілка. Борис Мартос стверджував, що Гризло брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко проти ночі 29 квітня 1919 року. І це справді було так. Ось спогади самого Оскілка: “О 23-й годині ночі план був готовий, і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при диспозиції, яка починалася словами: «Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати Симона Петлюру…»
Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно, він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала очевидною для багатьох. Петлюру Оскілко вважав “ліквідатором нашої державності”. Переворот виявився невдалим, і Гризло мусив тікати з армії. Тож рушив він у рідні краї…
Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко з Товмача. Розповівши про секрети свого “лісового мистецтва” і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував йому очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян, та обіцяв постачати загін новими кадрами…
Зненацька у звенигородські села прийшли червоні. Почалися екзекуції “неблагонадійних”, зокрема в містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг. Подібні розправи більшовики здійснювали і в інших звенигородських селах та містечках – червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого – на пострах живим.
За ці злочини Іван Ґонта і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. “Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки… Здобувши дані про розташування каральної дивізії… вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили… на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах… добивали, розшукавши, як зійшло сонце”.
Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався.
За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка, після того, як підрозділи Гонти і Гризла розділилися, загін Гризла налічував 100 кінних і 2000 піших. А от Іван Тримайло стверджував, що загін сягав 3000 козаків і старшин. Діяли повстанці в Холодному Яру, на Уманщині й Звенигородщині.
Загинув Семен Гризло в бою 3 березня 1921 року під селом Новоселицею Звенигородського повіту.
Роман КОВАЛЬ
