Семен Васильович Харченко-Харчук, він же отаман Хмара, народився 1886 року в селі Мордин Летичівського повіту (тепер с. Прилужне Летичівського р-ну). Батьки його були хлібороби, мали три десятини землі. Хоч і потрібен їм був помічник на господарстві, та все ж сина вирішили вивчити на вчителя: 1908 року Семен закінчив учительську семінарію. Вчителював у селі Гнатівці Летичівського повіту, поки не призвали у 1914 році до армії. За своє життя Семен Харченко воював у складі кількох регулярних армій: царської, Армії УНР, Червоної… Брав участь він і в Другому зимовому поході Української повстанської армії Юрка Тютюнника 1921 року. А найбільше уславився як отаман – командир підрозділу, що входив до Подільської повстанської групи Якова Орел-Гальчевського.
Все своє свідоме життя Семена Харченко присвятив боротьбі за кращу долю свого народу: від 1912 року в лавах Київської (підпільної) організації соціалістів-революціонерів проти царизму, потім у рядах царської армії проти німців, пізніше у Запорозькій та Залізній дивізіях Армії УНР боровся з більшовиками, пізніше у складі Червоної армії – з польськими загарбниками. Останні роки його діяльності пов’язані з українським підпіллям та повстанським рухом проти радянської влади. Безпосередній начальник Хмари у 1922 році, отаман Орел-Гальчевський так оцінював свого підлеглого: “Хмара був мрійником, закоханим у традиції минулої козаччини. Був трохи хвальком, любив і добре випити… Був патріотом, готовим на смерть. Був відважним, а при тому товариським… Жив більше почуваннями, ніж розсудливістю…”. А ось оцінка більшовиків: “Хмара – ідейний керівник бандитизму в Летичівському повіті… Банда добре обходиться з населенням і не грабує”.
7 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбіглися. Як свідчить їх рапорт: “О 5-й годині біля будинку волосного виконкому робив огляд банди сам Гальчевський… У місті був розклеєний Наказ №1 по Червоній Армії, розташованій на території Поділля, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну)”.
На зиму повстанці Хмари і Гальчевського з більшовицької України мусили вертатися на Галичину, окуповану поляками. Щоб навесні знову повернутися на рідне Поділля…
Отамана Хмару арештували в Кам’янці-Подільському під час чергового рейду 15 березня 1924 року. Судилище над отаманом Хмарою та його козаками – Я.Бондарем, І.Покидьком і А.Полярушем, сахнівськими повстанцями Пилипом Івановим і Микитою Топорівським, а також підпільником Василем Яблунівським відбулося 1 листопада 1924 року. …На допиті Хмара старається давати ясні, точні відповіді. Говорить по-українськи… Коли член суду “товаріщ” Харітонов запитав: “Чи визнаєте себе винним?”, Хмара відповів: “Юридично так, але політично ні”. На питання, чи ідейно боровся проти “радвлади”, відповів: “Так, безумовно”. В останньому слові Хмара сказав таке: “Я селянин, який знає історію поневолення українського народу. Мені Україна дорога, якою б вона не була…”
Хмару засудили до розстрілу. Діяльність повстанців Василя Яблунівського та Пилипа Іванова було оцінено теж на смерть, бо вони, як і Хмара, були учителями, а отже, перевихованню не підлягали… Для інших повстанців, враховуючи їхній соціальний стан, замінили розстріл на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією. Страту більшовики призначили до “свята Жовтневої революції” – 7 листопада 1924 року. Коли чекісти проти ночі 7 листопада прийшли виводити на розстріл Хмару, Іваніва та Яблунівського, ті, розібравши пічку і озброївшись цеглинами, вступили з ними у останній бій… У сутичці козаків застрелили. Закопали на старому польському цвинтарі у Вінниці.
З книги Романа КОВАЛЯ “Багряні жнива Української революції”
