На початку 1920-х років тотальна війна проти України призвела до вилюднення повстанських сіл. Холодноярські села та хутори, за визнанням чекістів, “обєзлюднєлі”. І все ж опір окупантам не вщухав. Про це свідчить і бюлетень таємно-інформаційного відділу при Совнаркомі УССР від 29 жовтня 1921 року під назвою “Борьба с бандитизмом на Правобережной части Кременчужчины…”. Саме до новоствореної Кременчуцької губернії було тоді віднесено Черкащину та Чигиринщину, зокрема і Холодний Яр…
“К середине июля м-ца Кременчугская губерния занимала одно из первых мест на территории Украины по силе бандитизма, – зазначали чекісти. – Пользуясь благоприятными топографическими условиями, колоссальными лесными массивами, балками, болотами и многочисленными островами на р. Днепр и Тясмин и широким сочувствием местного населения, банды в продолжение почти 3 лет безнаказанно оперировали в южной части губернии, срывая всякую советскую продработу на селе…Во главе бандитских шаек стояли популярные главари петлюровского повстанчества: Железняк, Нагорный, Назар-Стодоля, Хвыля, Черный Ворон, Орел, Голый и др.
Окраска всех без исключения банд – петлюровская. Главари частью вели в своих бандах организационную работу по созданию дисциплинированных бандитских кадров, частью действовали активно, нападая на расположения войсковых частей, сахзаводы, лесоразработки и т. д.; терроризируя своими операциями местный советский аппарат, работавший под постоянной угрозой бандитских налетов”.
До середини літа 1921 року партизани були володарями становища в селі. Окупанти навіть не знали, хто їм протистоїть конкретно. “Едешь, бывало, в поле, – зазначав В. Биструков, що встановлював “соввласть” на Чернігівщині, – видишь пахаря, а оказывается – бандит, принимавший участие в налете. Встречаешь старика-пастуха, расспрашиваешь о банде, а он оказывается шпионом банды, дает ложные сведения, а банда в кустах, в двадцати шагах”.
Так було і в Холодному Яру. Вдень селяни порядкували на городі, чекаючи ночі, щоб розквитатися з лютим ворогом. Тож офіційні дані чекістів про кількість партизанів точними назвати важко. Тим більше, що агентурний апарат їм ніяк не вдавалося налагодити. З окупантами практично ніхто не хотів співпрацювати, адже чи не кожна хліборобська родина була пов’язана з Визвольним рухом – чи сини, чи батьки, чи дядьки, а хтось-таки був у лісі.
“Абсолютно все селяне против советской власти, даже хуже…” – писав 21 квітня 1921 року уповноважений районного партійного комітету А. Пєтухов. А 18 липня 1921 року на засіданні Кременчуцької військової губернської наради було оголошено, що на території Кременчуцької губернії діє “не один десяток бандитських організацій” загальною чисельністю 18700 чоловік, а «головною базою концентрації бандитських сил є Холодний Яр».
У середині липня армійські частини поставили не тільки у Чигирині і Кам’янці, а й у “бандитських” селах: Жаботині, Мельниках, Полуднівці, Матвіївці та інших. Окрім того, в окрузі нишпорили, вишукуючи здобич, дев’ять “летучих отрядов по борьбе с бандитизмом”. Та армійські командири не знали особливостей партизанської війни, через що отамани продовжували здійснювати “абсолютно безкарно широкі операції”.
Про серйозність намірів завойовників свідчило й прибуття в Кременчуцьку губернію польового штабу ВУЧК “по боротьбі з бандитизмом” на чолі з Михайловим. Він об’єднав у своїх руках ЧК і особливі відділи військових частин. Завдання перед ним Совнарком поставив непросте – секретні працівники мали ретельно вивчити лісові масиви, з’ясувати характер, чисельність і місцеперебування лісовиків. Для цього чекісти планували створити широку “осведомительную сеть” з трьохсот чоловік. А політруки розробили план широкої пропагандистської кампанії “по расслоению чигиринского села, организации аппарата власти”.
Про що свідчать такі плани? Про відсутність совєтської влади на Чигиринщині (як і колись денікінської) та про єдність українського села принаймні до літа 1921 року – попри п’ятилітні зусилля Москви.
Рішучі дії завойовників у липні привели до низки перемог, але успіхи виявилися тимчасовими. Це і констатує бюлетень таємно-інформаційного відділу при Совнаркомі УРСР від 25 листопада 1921 року. “Октябрь (1921 р.) на Кременчужчине, особенно в Правобережной ее части, – свідкували чекісти, – прошел под знаком быстрого роста бандитизма, придавленного было в августе и сентябре рядом успешных операций войсковых частей и агентуры. В последних числах октября бандитизм стал оживать в Чигиринском и Черкасском уездах… Так, в разных местах Чигиринского уезда за первые 10 дней октября, по данным Отуправа Губисполкома, активно проявили себя банды: Орла в 60 сабель, Хвыли в 60 – 80 чел., отряд Загороднего – в 30 человек…
К прежней тактике действий крупными массами руководители бандитизма в губернии в октябре не вернулись; они продолжали применять те же методы борьбы с Соввластью, которые практиковали с конца августа почти все атаманы Украины: быстрые и подвижные, малочисленные отряды без обозов и по преимуществу конные, неожиданные налеты, уклонение от столкновения с нашими отрядами. Мелкие шайки, зачастую отряды одной и той же банды, рассеяны повсюду…
Характер бандитской деятельности – организованный террор местного аппарата власти: мелкие шайки систематически разрушают органы, уничтожают продотряды. Так, в Ротмистровской волости Черкасского уезда банда Загороднего изрубила отряд продмилиции 15 чел.; в с. Макиевке (Матвіївці. – ред.) Чигиринского уезда бандиты разоружили и увели с собой красноармейцев продотряда…
Организованное уничтожение местных работников явилось основной причиной резкого падения интенсивности Советского строительства, ожившего было во время сентябрьського затишья бандитизма, и ослабления поступления продналога…
Ряд бандитских шаек губернии в октябре ставил себе определенную задачу – сорвать продналог путем террора и путем широкой агитации среди крестьянства. Сводки Отуправа Губисполкома сообщают, что все операции банд Медведовской волости сводились исключительно к воспрепятствованию сбора продналога; банда Загороднего в Чигиринском уезде принимала все меры к срыву продналоговой кампании… Вследствие бандитских операций продработа на местах почти везде стала возможной только при наличии вооруженной силы”. Крізь зуби визнавали більшовики, що у жовтні 1921 року опір холодноярців швидко зростав, а партизанський рух “продемонстрував свою силу успішною боротьбою з місцевою владою”.
Оце зізнання свідчить про природу повстанського руху. Він був національно-соціальним за суттю: козацтво повстало проти “обдирації рідного краю”.
У листопаді, за визнанням чекістів, настрій селянства ставав “все більш пригніченим і навіть переходив у ворожість, найвищої точки ця крива досягає в травні… (1922) року”. Відтак хлібороби мали надію лише на гайдамаків і найактивніше їм допомагали. Бажаючи позбавити лісовиків підтримки місцевих жителів, чекісти намагалися нацькувати їх одне на одного. Плануючи літню кампанію “пацифікації”, більшовики задумали спонукати хліборобів на активну боротьбу зі своїми братами через введення “інституту відповідальних” (“отвєтчіков”). Це був апогей політики, спрямованої на розбиття українського села, українських родин, яку Москва проводила вже шостий рік. Викликати громадянську війну в селі, коли батько піде на сина, а дочка на матір, – ось чого хотіли добитися ненависні окупанти. Для реалізації цієї диявольської ідеї на Черкащині було створено надзвичайну трійку у складі представників ҐПУ, повітового “воєнсовєщанія” та військового командування.
“Інститут відповідальних” встановили в 27 населених пунктах Холодноярщини. Не вірячи, що “соввласть” убиватиме невинних людей, селяни поставилися спочатку до цього нововведення без страху, але, коли за появу в їхніх селах лісовиків почалися розстріли відповідачів і “кількість розстріляних за 4 – 5 тижнів сягнула 50 осіб”, люди постали перед страшним вибором: щоб зберегти своє життя, виявляється, треба видавати рятівників-добродіїв…
Паралельно зі страшними репресіями окупанти продовжували відбирати у людей продовольство і фураж. На початку 1920-х років ненаситні “брати” вивезли з України величезну кількість хліба. Тільки в період з 1 вересня по листопад 1920 року в селян було відібрано 21 мільйон пудів хліба. Але не все продовольство довезли до Московщини, адже хлібороби де могли руйнували колії, зупиняли поїзди, відбираючи своє.
Незважаючи на неврожай в Україні, Москва не звільнила поневолений народ від так званого продовольчого податку, як це зробила стосовно селян Поволжя, де також почався голод. Попри неврожай у Кременчуцькій губернії, московську продовольчу програму тут було виконано блискуче. Відібравши все що можна, урочисто рапортували Леніну і один за одним висилали ешелони в Москву та Поволжя. Маріонетковий харківський уряд навіть нагородив Кременчуцьку губернію червоним прапором – за те, що місцеві керівники успішно видерли у хліборобів набутки їхньої праці…
З книги Романа КОВАЛЯ «Коли кулі співали»
