Народна мудрість стверджує: «Не святі горшки ліплять!» Не завжди я займався журналістикою – перший номер заснованої мною газети «Козацький край» вийшов менше двох років тому. Не завжди й храми православні будував – так, щоб від першого каменя підмурівка і до хрестів на банях – зводити у Холодному Яру храм на честь канонізованого Церквою останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського (Багатостраждального) розпочав лише три роки тому, на Покрову. Нині ж вже вийшов друком 37-й номер «Козацького краю», а в церкві вже правилися перші служби…
А от тяжкою роботою на землі займаюся давно. Пам’ятаю, як після 5 класу в школі заробив свої перші гроші. Декілька пом’ятих купюр радянських рублів з портретами Леніна отримав у колгоспній конторі за те, що цілий місяць влітку разом з іншими хлопцями тягав важкущі поливні системи по полю в Хацьках. Тому працюю на землі ось вже чверть століття – 27 років зі своїх 39-и. Бо й тепер мій основний хліб – це фермерська праця. До речі, хліб і в прямому, і в переносному значенні слова. Бо на полях, які обробляє моя «Еко-ферма», ростуть пшениця й жито, які потім на відкритому мною у чигиринських Тіньках хлібзаводі перетворюються на запашний хліб, зроблений за старовинними українськими рецептами (навіть у формочках, сплетених з лози). Приємно відчувати, що й іншим людям даєш роботу і хліб…
Дослідження української історії – це вже не хліб, а хобі. Давно належу до Історичного клубу «Холодний Яр»: допомагаю зводити пам’ятники загиблим борцям за українську Волю, видавати книги про історію Визвольних змагань, займаюся дослідженням біографій знаменитих земляків, які билися проти чужинців за свою землю. У пошуку інформації про них об’їздив всю Україну. Їздив збирати інформацію на далекі Соловецькі острови в Росії, де московським царатом був закатований кошовий отаман Калнишевський; до німецького Аугсбурга, де загадково загинув старшина гайдамаків Холодноярської республіки, письменник Горліс-Горський; до сучасної «гарячої точки» – Придністров’я, де останні свої дні провів творець першої Конституції України Пилип Орлик…
Дивуюся, що нині правило «моя хата скраю» стало головним для багатьох українців, які забули про те, що вони – козацького роду. Той, хто прибрав графу «національність» у паспорті, схоже не зупинився на досягнутому – нині нищаться вже мова й культура українська. Залишилося ще забрати землю – і українці втратять все, за що боролися наші предки на початку минулого, ХХ століття.
Я вже згадував слова «не святі горшки ліплять». Тоді, понад 90 років тому затятими воїнами ставали навіть вчителі й хлібороби. Вчителі билися проти тих, хто прийшов нищити нашу мову й традиції, хлібороби – проти тих, хто прийшов відібрати землю батьків. Син Драбівщини, Михайло Білинський, народився у сім’ї, яка обробляла землю у селі Драбово-Барятинське. Геройськи воював на фронтах Першої світової, а після проголошення самостійності УНР став творцем морської піхоти України. В останньому своєму бою під час Другого Зимового походу контр-адмірал Білинський поклав зі свого «браунінга» трьох більшовиків, а останню кулю випустив собі у скроню…
А от Михайло Драй-Хмара, який народився 10 жовтня 1889 року у Малих Канівцях на Чорнобаївщині, був зовсім не войовничим змалечку. Після навчання у школі в Золотоноші, у гімназії в Черкасах і в університеті Києва він вдосконалював знання у Будапешті, Бухаресті, Загребі та інших містах Європи. Але повернувся до України, коли та намагалася вирватися з-під влади хижої імперії. Професор воював за волю держави не зброєю, а словом. Йому пригадали це в 36-му: спочатку відправили на Колиму, а потім і розстріляли…
Наче ж нині нікого не розстрілюють за те, що бореться за українське в Україні. Чому ж тоді так мало тих, хто своєю зброєю робить слово, щоб стати на сторожі українських інтересів?! А ви, шановні читачі, вже «записалися добровольцями» воювати за землю, правду і волю? Якщо так – беріть як списа, авторучку і ставте нею «галочку» в бюлетені 28 жовтня. Зробіть цим «постріл» у того, хто нищить Наше!
Колонка головного редактора, газета “Козацький край”, №18 (37) від 12 жовтня 2012 року