2 жовтня виповнилося 22 роки від моменту початку так званої Студентської революції на граніті. Вона не мала на той час аналогів, адже «оксамитові революції», які хвилею прокотилися по Східній Європі, робили «дорослі» політики, а цю зробила студентська молодь…
Тоді я теж був студентом – отримував перший з двох своїх дипломів про вищу освіту. Вірив у те, що зовсім скоро Україна назавжди розпрощається з просякнутою смородом брехні й подвійних стандартів комуністичною системою, вийде зі складу Радянського Союзу, який так довго був тюрмою для поневолених народів.
Тоді студентська революція таки перемогла – 17 жовтня 1990 року компартійна система, яка чіплялася за владу, погодилася навіть на відставку голови Ради міністрів Масола, і ще не погоджуючись розпрощатися з червоним прапором, таки викинула білий – відповзла, як гадюка до нори. Та як виявилося, тільки причаїлася…
Відтоді минуло 22 роки, але синьо-жовтий прапор України і досі не повернув навіть дещиці тієї слави, яку під ним здобували повстанці за українську Волю в ХХ столітті. Формально незалежна, Україна продовжує здавати позиції на міжнародній арені, а всередині країни абсолютно комфортно почуваються ті сили, які нищать українську мову і заново переписують українську історію. Боляче, що все це відбувається через цілих 22 роки після того, як тодішня молодь здавалось виборола шлях України до цивілізованої Європи…
Скільки б нам не говорили про «юність» держави, яка «не окріпла», але 22 роки в історичному вимірі – це таки багато часу. За такий час нації, які мають справжню Волю, проходять великий шлях у реальному зростанні доброту народу й укріпленні державності. Достатньо згадати славного отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Він отаманував саме 22 роки і 22 роки у нього не було конкурента на булаву. І не тому, що узурпував владу, а тому, що кращого годі було шукати. А за цей час ще й виграв 55 великих битв, не рахуючи дрібних сутичок із агресивними сусідами. Кожен, хто тоді зазіхав на козацький край, зустрівшись з українською шаблею ризикував повернутися туди, звідки прийшов вже не на коні, а ногами вперед…
Сірко отаманував три з половиною сотні років тому, а нині воєн немає і на державних кордонах тиша така, як у зруйнованому «реформами» селі. Але і без війни Україна щодня тільки втрачає. Втрачає темпи розвитку економіки, бо ніяк не сторгується за газ, навіть коли здає свої території під військові бази сусідського морського флоту. Втрачає міжнародну репутацію, бо поки правителі визначаються, гарні вони чи розумні, то світ фіксує для себе занадто вертляву поведінку держави, яка хоче і європейську рибку з’їсти і за стіл в Кремлі присісти. А головне – втрачає своїх людей. Одні помирають, не дочекавшись хоча б мінімального покращення життя, інші залишають країну і їдуть за примарним закордонним щастям…
Саме тому моєму серцю і нині найближчий той прапор, під яким майже сотню років тому воювали гайдамаки Холодноярської республіки. На чорному знамені було написано «Воля України або смерть!» Я ж люблю, коли ця фраза залишається не дописаною: «Воля або…» Приємно, що зазвичай кожен в козацькому краї, хто її чує вперше, відповідає: «Звичайно ж, Воля! Без варіантів…»
Газета “Козацький край”, №17 (36), колонка редактора
