5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан – видатний український воєначальник, який увійшов у історію як один з найкращих полководців УНР.
Петро Болбочан не був звичайним офіцером російської армії, який вимушено пристав до українського війська. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. Хоча, як свідчать сучасники, був більше схожий на молдаванина чи француза. За розповсюдження між юнкерами “Кобзаря” і “сепаратистські” розмови начальник Чугуївської школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі.
Влітку 1917-го підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-й армійський корпус. З українців корпусу сформував 1-й Український республіканський полк (5000 солдатів). Однак російська більшість корпусу їх роззброїла, дійшло навіть до збройної сутички. Підполковник з побратимами виїхав до Києва. Серед загального безладу, коли дуже бракувало старшинських кадрів із військовою освітою, Болбочан зумів утворити боєздатний дисциплінований Республіканський полк, згодом перейменований у 2-й Запорозький. У складі дивізії генерала Натієва, осетина за національністю, корпус пройшов переможним походом через усю Україну, й, випереджаючи німецьку армію, увійшов у Крим. На той час дивізія складалась із 2-го Запорозького пішого полку, Харківського пішого партизанського відділу, кінного полку ім. Костя Гордієнка, гарматного полку, броньового дивізіону (10 панцерників), інженерного батальйону, відділу самокатників, важкого гарматного дивізіону і гусарського полку.
Крим взяли блискавично і надзвичайно успішно. Поки німці дійшли до Джанкоя, Болбочан з розгону здобув стару ханську столицю Бахчисарай, деякі менші міста і Сімферополь. Долучивши до себе кілька “чамбулів” татарських добровольців, Болбочан націлився на Севастополь, але тут втрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, українська дипломатія на переговорах не включила півострова до складу УНР.
24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра БОЛБОЧАНА звільнила Сімферополь від більшовиків. Прапорщик Манкевич у книзі “Слідами новітніх запорожців” писав про цю подію: “Ніде на всій Україні нас не зустрічали з таким ентузіазмом, з такими оваціями, з таким захопленням, як робили це в Сімферополі та інших зайнятих кримських місцинах”.
А пояснення цій радості звільнення від більшовиків просте – як червоний, так і білий терор залишав після себе десятки тисяч жертв. Українців же зустрічали як визволителів, бо вони не мстилися цивільному населенню і з полоненими поводили себе по-людськи…
Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан усе ж не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами і голили голови, залишаючи запорозькі оселедці. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка.
Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але – органічно українського, а не тої монархічно-російсько-німецько-української суміші, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним політикам і промисловцям. Через те, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбочанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, той погодився.
В Харкові, уже напередодні повстання, він не покидав спроб примирити гетьмана зі збунтованою демократією для спільної боротьби за Українську державу. А Національному союзові поставив вимогу не руйнувати адміністрації і державного апарату, створеного гетьманом, і поставити на чолі війська авторитетну особу.
Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця у Білій Церкві Болбочан підійняв повстання у Харкові й Полтаві. Його дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус. Він здійснював успішні воєнні операції на Лівобережжі, розташувавшись від станції Гребінка до Сум.
Ці операції проходили за несприятливих умов. На півдні виступив проти гетьмана і Директорії УНР Махно, що в черговий раз перекинувся до більшовиків, діяла маса отаманських загонів, що не підтримувала жодну з тодішніх влад, перейшла кордон Червона армія, наступаючи на Чернігів.
Зберігся звіт Болбочана Головному отаману: “…я повідомляв вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало все гірше і гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус – основна сила Української Армії. Але яка б не була сила, вона має свої межі. Запорозький корпус із самого дня перевороту беззмінно працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що і до того, постійно був у бійках з більшовиками. Тому я настоював дати мені 4 полки галичан. Останні тижні – період найбільшого бойового напруження… Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Підтримки не знаю де взяти. Я чекав допомоги з Києва, але тепер вирішив рятувати рештки справжніх героїв і патріотів – це рештки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а якщо хтось нас у чомусь звинуватить, то хай це робить той, хто більше прислужився для Батьківщини… Раніше я просив 3 – 4 полки, а тепер давайте дві дивізії… Через тиждень двох дивізій буде мало…”.
Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Болбочанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: “Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю”.
За непослухом Болбочана крилась не тільки ненависть людини патріотичних поглядів до більшовиків взагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста, якого на хвилі революції винесло на пост Головного отамана військ УНР. Поруч діяли сили, які взаємно себе заперечували.
Запорожці, у своїй масі, були завзятими самостійниками-націоналістами, серед яких панувало гасло “Україна для українців”. Пропагандивну роботу при штабі проводив Микола Міхновський. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціалізм і, тим паче, про комунізм. Тоді як Директорія спиралась в своїй основній масі виключно на соціалістів.
Болбочан як керівник найдієвішої бойової одиниці, талановитий полководець, улюбленець солдатів і старшин – став скалкою в очах соціалістичних діячів. Проти нього повели шалену, неперебірливу в засобах, кампанію.
Проблемою була і присутність Міхновського, якого соціалістичні кола ненавиділи за мілітарні, державницькі, націоналістичні погляди.
Коли Болбочан зупинився в Кременчуці, його позбавили посади командувача корпусу і заарештували. Згодом звільнений неслухняний полковник опинився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську. Там змушений був марнувати час у кав’ярнях, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і так потрібні були досвідчені командири.
Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові їхати в Італію, щоб зайнятись полоненими українцями із Першої світової. Це дивне призначення Болбочан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутися його, але погодився. Попросив тільки дозволу попрощатися зі своїм Запорозьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.
Козаки з радістю зустріли улюбленого командира. І тут його несподівано арештовує спеціально послана частина. Болбочана віддали під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома політиками, які, начебто, спираючись на Запорозький корпус, мали скинути соціалістичний уряд УНР, створивши тверду владу незалежницької орієнтації. Слідство і суд відбулись навдивовижу швидко і засудженого полковника розстріляли на станції Балин.
Суд відбувся з розпорядження Наказного отамана Осецького при штабі Діючої армії. Прокурором виступив “державний” літератор Петро Певний. Судді були членами штабної сотні, колишні російські чиновники, для яких патріотизм Болбочана був цілком ненормальний.
Дружина члена Директорії Макаренка просила Петлюру врятувати Болбочана. Прохання про помилування надходили від 7-ї, 8-ї, частини 6-ї дивізій, командира Запорозької групи полковника Сальського, інспектора цієї ж групи Дерещука і отамана Коновальця. Але Петлюра спішно виїхав на фронт, що виглядало так, ніби він подібно Пілату, вмив руки. Суддя Кривицький, який виніс вирок, до смерті не міг
звільнитись від тягаря вбивства. Згодом він скаже, що на підставі даних, якими розпоряджався суд, для винесення вироку не було жодних підстав.
До страти полковника катували у в’язниці. Він не міг зрозуміти і пережити всього цього безглуздя. Загинути не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, для створення якої він стільки зробив у критичні часи.
Стратили його 29 березня 1919-го. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. На команду “Вогонь!” – з півчоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову – жодного пострілу. Схоже, нікому з вояків не піднімалась рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею.
Чи була реальною змова Болбочана? Можливо. Безперечно, Болбочана, людину правих поглядів, не могла задовольнити безпорадна діяльність тодішнього уряду УНР, “соціалістичність” якого постійно підкреслював Петлюра. Проте полковник був досить розумний, щоб не бачити в усякій спробі державного перевороту серед тодішнього безголів’я страшну небезпеку для української державності.
Так чи інакше, а розстріл Болбочана свідчив про великий брак державного розуму серед діячів УНР і водночас продемонстрував нашу надто негативну рису – самоїдство, котра так дошкульно проявилась згодом у протистоянні бандерівців з мельниківцями та багатьох інших подіях нашої подальшої історії…
http://poglyad-ukrainy.com
