В якійсь мірі історія появи 1860 року на світ безсмертної збірки поезії «Кобзар Тараса Шевченка» має відношення і до чигиринського села Медведівки. У твердженні цього йдемо за легендами, переказами. Де тут вигадка, а де дійсність, спробуємо з’ясувати…
В 1768 році в лісовому урочищі Холодний Яр під керівництвом Максима Залізняка розгорілося полум’я народного повстання під назвою Коліївщина. Цей виступ був важливим етапом багатовікової боротьби українського народу за своє політичне, економічне, релігійне і національне визволення з-під польського ярма. У 1841 році читацький світ знайомиться з легендарною поемою Шевченка “Гайдамаки”:
Зайнялася Смілянщина
Хмара червоніє.
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає.
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси…
З переказів дізнаємось, що скарбничим гайдамацького війська Максима Залізняка був його земляк, Іван Вусач проживав у Медведівці (а можливо тут і народився). У нього була дружина і донька. Коли Вусача піймали поляки, вони піддали його жорстоким тортурам, випитуючи місце, де заховано гайдамацький скарб. Коли ж до плахи, на якій мали відтяти голову скарбничому, привели його дружину і дочку, Вусач не витримав і заявив, що скарб заховано у селі Медведівці і він згоден вказати це місце. В супроводі судового конвою скарбничого відправили на пошуки гайдамацьких коштів. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. Поляків взяли в полон, а гайдамака опинився на волі. Заручників згодом обміняли на його дружину, дочку і ще 11 медведівчан. Після цих подій Іван Вусач певний час переховувався і жив у різних місцях Холодноярщини. А доживав свого 100-річного віку у рідній Медведівці, де й помер. Поховали скарбничого війська гайдамацького на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.
Та історія таємничого скарбу продовжується в наступній легенді…
Козак з городищенського Млієва Федір Степанович Симиренко займався пошиттям чобіт. Готовий товар він продавав на ярмарках в Черкасах, Городищі, Смілі. Крім того, що був добрим майстром своєї справи, славився ще й своєю доброзичливістю і чесністю. Одного разу, пізно восени, він побачив на ярмарку бідно одягненого чоловіка похилого віку, який босими ногами стояв на притрушеній першим снігом землі. Шкода стало Федору Степановичу незнайомця і він подарував йому щойно пошиті юхтові чоботи. Пройшло небагато часу і Симиренкові знову довелося зустрітися з дідом. Але цього разу старий був уже пристойно одягнений і взутий, а через плече у нього висіли подаровані чоботи. Назвався колишнім гайдамакою і пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, в чому й сам при певних обставинах переконався. Закінчилася розмова нібито тим, що старий гайдамака вказав місце, де зберігався гайдамацький скарб, тим самим віддячивши Симиренку за подаровані чоботи. Таємничий дід прохав, щоб всі збереження по мірі можливості були повернуті народу: допомагати бідним, знедоленим, а також сприяти митцям, які будуть правдиво описувати і славити справи козацтва та гайдамаків.
І ось, через деякий час, односельці помітили, що у Симиренків почали відбуватися певні зміни. Спочатку вони придбали шмат землі під Млієвим на Городищині, а потім збудували паровий цукрозавод. Ніякої рабської праці на підприємстві не запроваджували. Всюди відчувалась турбота про трудящих: благоустроєні казарми, парові лазні, хороша лікарня, аптека. Діяла також школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалось 150 учнів. Коштом Симиренків збудували перший пароплав. У Млієві цікавились музикою, поезією, діяли гуртки художньої самодіяльності. Всі ці хороші справи продовжив і син Федора – Платон та зять Кіндрат Яхненко, які теж свято оберігали таємницю батька та старого гайдамаки.
Чутки про незвичайне підприємство у Млієві ширилися далеко за межі містечка. Зацікавився успіхами своїх старих приятелів і Шевченко. Протягом 1859 р. він двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета у Симиренка стверджують, що він багато чому дивувався, був у захопленні від відвідин.
Враження від візиту Симиренків надихнули поета на нові творчі злети. Мріялось здійснити заповітні мрії про книгу. Та Пантелеймон Куліш, на якого Шевченко спочатку розраховував, відмовив позичити гроші на друк.
Тоді поет звернувся за допомогою до Платона Симиренка, який тут же надіслав такі необхідні йому 1100 карбованців. В знак великої вдячності, на титульній сторінці нового видання “Кобзаря” з волі Т.Шевченка зазначено: “Коштом Платона Симиренка”. Чи не підказувала інтуїція поетові, що ці кошти не лише з особистого кошту добродія Симиренка? Хто знає. І хто ж може розібрати, де тут легенда, а де дійсність?
Отже, швидше за все столітній гайдамака і був Іваном Вусачем, який передав гайдамацький скарб Федорові Симиренку, щиро віддав його народові – через сторінки Шевченкового «Кобзаря», виданого 1860 року. А писалося там і про гайдамаків…
Схвальні рецензії з’явилися незабаром в газетах і журналах Росії, Польщі, Чехії та інших країн Європи. Найглибший відгук на “Кобзаря” дав тоді Микола Добролюбов, який писав, що автор “поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідальності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний”.
Підготовлено за публікацією «З історії видання “Кобзаря” 1860 року: легенди і дійсність» Лариси МАТРОС, наукової співробітниці відділу ,,Холодний Яр” Національного історико-культурного заповідника ,,Чигирин”
