5 вересня 1676 р. московити арештували Петра ДОРОШЕНКА - українського гетьмана, якого його народ прозвав “Сонцем Руїни”…
“Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями”.
Чудова фраза, чи не так? А сказав її славний син Чигирина Петро Дорошенко понад три сотні років тому. Він не обмежився словами: 8 червня 1668 року об’єдналася воєдино Лівобережної та Правобережної частин України під гетьманською булавою Петра Дорошенка…
- Герб Петра Дорошенка
“Сонцем Руїни” назвав Дорошенка український народ, який завжди високо цінував честь, звитягу та мудрість своїх героїв. Чим саме завоював гетьман таку любов українців? На тлі Руїни, коли країну очолювали то слабкодухий Юрасик Хмельницький, то відверті кар’єристи Павло Тетеря й Іван Брюховецький (один з них називав Україну польською провінцією, інший – величав московського царя її володарем), Петро Дорошенко став символом боротьби за єдність та окремішність українського народу. “Цілість отчизни” та прагнення того, “щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала” були визначальними в політиці Дорошенка.
Українські землі мали простягатися від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, бо саме туди сягала колись “держава або князівство руське, і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава”. Любили Дорошенка за його уважливість до простого народу – він часто скликав загальні ради, на яких питав думку населення щодо важливих політичних питань. Заслуговує поваги розуміння гетьманом необхідності надійної збройної сили – він створив постійне 20-тисячне військо відданих йому відчайдухів.
Петро Дорошенко, якого обрали гетьманом Правобережної України 1665 року, писав од власного імені та від імені всіх козаків, що вони “не бажають бути ні рабами, ні данниками, але хочуть залишатись вільними…”. Ще у званні Чигиринського полковника на початку 60-х разом з іншими побратимами Дорошенко їде до Москви з вимогою відмінити окремі статті ганебної для вільного козацького духу Переяславської угоди. Хоча йому і не вдалося домовитися з московськими урядовцями, проте Дорошенко ніколи не був таким безвольним, як його попередник Іван Брюховецький. Бо ж Брюховецький, ставши гетьманом Лівобережної України, одразу поспішає до Москви “побачити пресвітлі очі государя”. За його прикладом майбутні очільники держави так само візьмуть собі за звичку їздити на поклін московському царю. Івашко Брюховецький (саме так “шанобливо” називали його при царськім дворі), підписав новий договір, яким суттєво обмежувалися права України. Московські загони, що перебували на її території, мали безплатно забезпечуватися харчами (а це не багато, не мало, а 11 600 голодних москалів на плечі працьовитого українського селянина), селяни і міщани повинні сплачувати податки до царського скарбу, Київським митрополитом призначався ставленик Москви, а також запроваджувалась московська горілчана монополія (як не силою, то чаркою?). Чи не схожу ситуацію спостерігаємо тепер? Маємо і послідовників Брюховецького, які із завзяттям продовжують його традиції…
Договір Брюховецького викликав несамовите народне невдоволення. З лівобережних міст повиганяли московських воєвод. Івашка козаки не просто вбили, а розтерзали, охоплені ненавистю і прагненням волі. Суспільство також було обурене Андрусівською угодою, підписаною Москвою та Польщею 1667 р., за яким Україна була розділена надвоє. Саме на цій хвилі пробудження національної гордості 8 червня 1668 р. Петра Дорошенка, як уособлення єдності та свободи, обрали гетьманом України обох боків Дніпра.
У тих складних умовах, коли Лівобережжя було більш лояльним до Московії, а Правобережжя – до Польщі, українців змусило об’єднатися та спільно повстати загальне тяжке становище та усвідомлення неможливості добробуту без власної держави.
Гетьманування Дорошенка над усією Україною мало забезпечити реалізацію всіх його державницьких планів, та через непорозуміння, суперечки, а то й підлість старшини воно тривало недовго. Очевидно, що жодна з країн-сусідів не хотіла появи сильної держави поряд. Москва, Варшава та Кримське ханство підтримували своїх ставлеників-маріонеток – Многогрішного, Самойловича, Ханенка та Суховія, щоб завадити намірам гетьмана. Як казав Юрій Логвин, за свободу України гетьман Петро Дорошенко “змагався з московським царем, з польською короною і, чи не найбільше, із самосійними амбіційними заздрісниками з-поміж козацької старшини”. Таких “патріотів”, які дбають лише про власні інтереси, як бачимо, вистачало і вистачає завжди.
Ще однією причиною невдачі Дорошенка на державотворчій ниві став спротив українців туркам. Зрозуміло, що у гетьмана були всі підстави не довіряти ані Москві, ані Польщі, тож у такому ворожому оточенні, та ще й за відсутності згоди між старшиною Дорошенко шукав політичного захисту Туреччини. До цього рішення, яке спочатку дійсно здавалося мудрим, підштовхнуло цілком задовільне становище сусідніх Молдавії та Валахії, які під зверхністю султана зберігали майже повну автономію. Отже, 1669 року Петро Дорошенко уклав договір із Туреччиною про військовий союз проти Речі Посполитої. За ним визнається зверхність султана, в містах розміщуються турецькі залоги, зате українці не платять податків, а турки без згоди гетьмана не укладають з Польщею чи Москвою мирних договорів, пишуть грамоти, які стосуються України, як турецькою, так і українською мовами та надають українській православній церкві автономії у складі константинопольського Патріархату. Дорошенко також домігся, щоб внаслідок Бучацького договору 1672 року між Польщею та Туреччиною Польща втратила свої володіння на Поділлі, а Україна вийшла з-під її влади і стала самостійною державою під протекторатом султана. Проте далеко не всім подобалася така позиція гетьмана. Населенню, особливо християнському, яке завжди потерпало від турецько-татарських набігів, важко було це прийняти. Боячись бусурменів, не знали ще тоді православні українці, як “свої” сусідні одновірці не побояться Бога, впродовж ще декількох століть знущаючись над ними.
1672 року Петро Дорошенко налагоджує стосунки з московським урядом щодо возз’єднання двох частин України під захистом царя. Але Москва, прагнучи співпрацювати лише з покірними їй слугами, бачить у ролі гетьмана України не Дорошенка, а Івана Самойловича.
Час показав, що турки теж виявились не найкращими союзниками. Вони грабували міста й села та забирали людей в полон. Жителі Правобережної України тікали на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там кращої долі. Авторитет Дорошенка почав стрімко падати. Розчарований гетьман 1675 року в Чигирині зрікся булави перед запорозьким товариством. Проте московський уряд вимагав офіційного зречення та присяги на вірність цареві на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і московського воєводи. Дорошенко відмовився, викликавши цим військову агресію з боку Москви. 1676 року, коли 30-тисячна московська армія і полки Самойловича обложили Чигирин, Дорошенко, розуміючи безвихідь становища, переконав двохтисячний загін вірних йому козаків припинити опір і виконав царські вимоги. На цьому скінчилась політична діяльність Петра Дорошенка – трагічної постаті в історії України, яка, пропагуючи високі ідеали об’єднання та волі нації, так і не досягла своєї мети.
- Головний редактор “Козацького краю” Олег Островський та настоятель чигиринського храму Петра і Павла отцем Василем Цирілем – на могилі Петра Дорошенка. Серпень 2012 року
Тут, у підмосковному селі Ярополче, далеко від рідного Чигирина - останнє місце спочинку гетьмана Дорошенка
На 21-ому році Незалежності проблеми часів Руїни знову постають перед нами. І досі хтось намагається нав’язати нам думку про користь федералізації України, а по суті відокремлення Сходу від Заходу чи Заходу від Сходу. Шануючи славу предків та пам’ятаючи свій обов’язок перед нащадками, не можна дозволити таким горе-політикам маніпулювати одвічною ідеєю єдності та самостійності нашої батьківщини.
Тетяна БАРАБОЛЯ
